Конституційне законодавство




Наростаючі темпи створення тоталітарного суспільства та державної влади знаходили безпосереднє відображення в конституційному законодавстві східноєвропейських країн. Перші конституції держав Центральної та Східної Європи були прийняті в другій половині 40-х - першій половині 50-х рр..: В Югославії та Албанії - в 1945 р., в Болгарії - в 1947 р., в Чехословаччині та Румунії - в 1948 р ., в Угорщині та НДР - в 1949 р., у Польщі - в 1952 р. У Румунії в 1952 р. була прийнята друга Конституція. Конституціям Угорщині 1949 р. і Польщі 1952 передували перехідні закони, закріпили принципи формування і діяльності державного апарату. Так, Закон про державний устрій 1946 Угорщини оголошував про ліквідацію монархії, про створення Угорської Народної Республіки, не торкаючись її соціально-економічних основ. Прийнята слідом за цим Конституція 1949 закріплювала вже як економічної основи суспільства соціалістичну власність на засоби виробництва. У 1947 році був прийнятий конституційний закон про структуру та компетенції вищих органів Польської Республіки (Мала конституція), який визначив принципи організації законодавчого Сейму і його компетенцію. Минуло кілька років, перш ніж в 1952 р. була прийнята Конституція Польщі, що проголосила метою "республіки трудящих" "здійснення великих ідей соціалізму". Всі конституції кінця 40-х, - початку 50-х рр.. були пройняті духом класової ворожнечі та нетерпимості, визначаючи "класову суть держави" як "держави Робочих і трудящих селян". Так, у Конституції ПНР (ст. 1), Конституції УНР (ст. 2) відносини класів у зв'язку з політичною владою фіксувалися формулою "союзу робітничого класу з трудовим селянством під керівництвом робітничого класу". Закріплюючи структуру державного апарату, органів державної влади, конституції проголошували, що органи влади і управління (все більше підміняється на ділі партійними органами) повинні спиратися "на свідоме й активне сприяння широких трудящих мас" (ст. 5 Конституції ПНР), сприяти активній участі працівників в керівництві "державними і громадськими справами" (ст. 32 (4) Конституції УНР). Всі конституції виходили з організаційно-правового принципу єдиновладдя Рад (у тому числі і Національних зборів), яким формально відводилася роль повновладних органів влади в центрі і на місцях. Так, вищим органом державної влади, за Конституцією УНР, було однопартійний Державні збори, яке обирало Президія УНР і Рада Міністрів. За такою ж схемою будувалися і системи вищих органів державної влади в інших конституціях. При "повновладдя рад", як правило, тільки схвалювали що вводяться у формі законів рішення Політбюро правлячих партій, які по ряду найважливіших питань суспільного життя приймали рішення і без будь-якого правового оформлення, виключався політичний плюралізм, що формує такий потужний важіль впливу на владу, як громадська думка . З початку 60-х рр.. разом із затвердженням "засад соціалізму" (а в ГДР в 1968 р. і в Болгарії в 1971 р. вже було заявлено про створення, як в СРСР, "розвинутого соціалістичного суспільства"), в умовах, що склалися адміністративно-командних систем управління, коли утвердилася фактична монополія на політичну владу правлячих комуністичних партій, почався процес заміни старих конституцій новими або внесення в старі конституції істотних змін і доповнень. У ЧССР нова Конституція була прийнята в 1960 р., в СРР - в 1965 р., НДР - в 1968 р., НРБ - в 1971 р., СФРЮ - в 1974 р., суттєво оновлена була в 1972 і 1983 рр.. Конституція УНР 1949 р., до Конституції ЧССР в 1968, 1970 рр.. були внесені важливі поправки, неодноразово з 50-х до 80-х рр.. вносилися поправки до Конституції Польщі 1952 р. і пр. Конституції відобразили загальну тенденцію суттєвого розширення рамок конституційного регулювання всього суспільно-політичного ладу. У них закріплювалися принципи організації і функціонування політичних систем, взаємодії партій, громадських організацій, трудових колективів. Характерною рисою цих конституцій було розгорнуте закріплення місця марксистсько-ленінських комуністичних і робочих партій як головних політичних інститутів, єдиною "керівної і спрямовуючої сили" суспільного і державного життя. Так, Конституція НРБ 1971 своєю першою статтею проголошувала: "Керівною силою в суспільстві та державі є БКП". Разом з тим у конституціях НДР, НРБ, ЧССР, ПНР формально визнавалася багатопартійність, при цьому підкреслювалася важливість масових громадсько-політичних об'єднань і рухів типу народних фронтів. Виходячи з твердження про перемогу соціалізму в галузі економіки, конституції вказували на економічну основу соціалістичного суспільства - суспільну власність на засоби виробництва (яка виступає в двох формах: державної (загальнонародної) і кооперативної), про планування розвитку народного господарства, якому відводилася роль найважливішої функції держави, та ін Конституційні зміни в системі органів державної влади виявилися в заміні президентів (НРБ, СРР) президіями (НДР), державними порадами, склад яких, так само, як і кандидатури президентів, там, де вони зберігалися, автоматично схвалювався парламентами, так як безпосередньо висувався керівними органами комуністичних партій, що знаходило прямий правове закріплення, приміром, в урядовому регламенті Румунії. При цьому роль державних рад збільшувалася, як, наприклад, у Болгарії, де він як постійно діючого органу наділявся широкими повноваженнями з управління країною та здійснення завдань, що випливають з рішень Народних зборів. Державна рада Болгарії мав контролювати і координувати діяльність всіх державних органів, мав право вимагати від них звіту про виконання рішень Народних зборів. Розширювалася компетенція формально Державної ради і за Конституцією УНР в редакції 1972 шляхом закріплення за ним таких повноважень, як обговорення та затвердження урядових програм, звітів про виконання державного бюджету, права ратифікацію від імені УНР міжнародних договорів та ін За президіями, державними радами визнавалося і право самостійного нормотворчості у формі актів, що мають силу закону, з їх подальшим затвердженням законодавчими органами, що стало своєрідною альтернативою делегованого законодавства, не визнається в соціалістичних країнах. Як і в попередніх, в усіх конституціях закріплювався широкий перелік прав і свобод громадян. Більше того, він був доповнений новими формальними правами, супроводжувався усуненням ряду обмежень. Так, наприклад, в Конституції УНР 1972 було сформульовано положення про право кожного громадянина брати участь в управлінні громадськими справами, вносити в державні і громадські організації пропозиції і встановлювати обов'язок цих організацій розглядати їх. Всі конституції, за наявності, як правило, одного кандидата у виборчих списках, закріплювали загальне виборче право. У НДР, СРР, ЧССР, СФРЮ було скасовано позбавлення виборчого права через суд. Декларувати свободу творчої діяльності та ін Права громадян при цьому супроводжувалися широким кругом обов'язків: дотримуватися Конституції та законів, охороняти Батьківщину і соціалістичну власність, сумлінно виконувати громадські доручення і пр. Серед прав і свобод головними вважалися соціально-економічні права на працю, безкоштовне медичне обслуговування, освіту, свободу "від експлуатації людини людиною" *. * Визнання капіталістичними країнами соціально-економічних прав в якості необхідного компонента основ правового статусу особистості сталося під прямим впливом соціалістичних конституцій. Не можна не відзначити, що визнання права на працю та інші соціальні права, які в західних країнах часто закріплювалися у вигляді принципів державної політики, створювали вирівнююча мінімальну захищеність людини, і вони реально діяли в порівнянні з політичними правами. Але звичка покладатися на соціальні гарантії, повна залежність від патерналістського держави породжували безініціативність, незацікавленість у результатах своєї праці, соціальну інертність, і, в кінцевому рахунку, низьку ефективність виробництва, супроводжувану хижацьким марнотратством національних багатств, нанесенням непоправної шкоди навколишньому середовищу і пр. При великій кількості декларативних демократичних положень у конституціях не передбачалося, наприклад, створення ні органів конституційного контролю, як несумісних з принципом єдності державної влади і заснованому на ньому принципом верховенства Рад, ні органів конституційного правосуддя по захисту прав громадян. Тільки в умовах кризи тоталітарних систем у ряді східноєвропейських країн, у 70-х рр.. в Югославії, потім в Угорщині, Чехословаччині та Польщі починають створюватися органи конституційного правосуддя. У Польщі, наприклад, в умовах політичної кризи 80-х рр.. було прийнято ряд нових законоположень про склад і повноваження Верховної контрольної палати при польському Сеймі, про Державний і Конституційному трибуналі, про суспільний захисника цивільних прав, про референдум та ін Розрив між словом і ділом, між формальною та дійсної конституціях в розділах про права і свободи громадян виявився особливо яскраво. Це можна проілюструвати відсутністю гарантій багатьох свобод, наприклад, свободи слова і друку при існування жорстокої цензури, свободи художньої творчості, що допускається у вузьких межах апології існуючого ладу, офіційної ідеології, гарантій "прав національних меншин", які, наприклад, у Болгарії в 80 -- х рр.. не стали перешкодою насильницького звернення, за директивами ЦК БКП, болгарських турків (а це 9,2% усього населення країни) в "болгар", що й призвело до їх масової втечі до Туреччини. Грубі порушення або обмеження прав і свобод громадян, засилля партійно-бюрократичної верхівки, корупція, незаконні привілеї "номенклатури" породжували соціальну напруженість, посилювали наростання народного руху протесту, що і привело в кінці 80-х - початку 90-х рр.. до нової хвилі революційних виступів у східноєвропейських країнах.