Розвиток конституційної монархії. Становлення "відповідального уряду"


Головними напрямками еволюції британської монархії протягом XVIII ст., Що заклав основи британської моделі парламентаризму, були подальше обмеження королівської влади і затвердження нових принципів взаємовідносин виконавчої і законодавчої влади - становлення "відповідального уряду". Найважливішою особливістю цих змін стало те, що вони не були, як правило, оформлені будь-якими новими конституційними актами, а склалися в процесі політичної практики як результат суперництва двох партій за право формувати "уряд його величності". Англійська конституція набула завдяки цьому унікальну форму і не менш унікальне зміст, бо крім таких джерел, як акти парламенту і судові прецеденти, не менше, а часом і більш важливе значення набули що виходять за рамки права і не підлягають судовому захисту конституційні звичаї (угоди), іменуються інакше "конвенціональних нормами".
Монарх продовжував залишатися главою держави, але поступово перетворювався фактично лише в номінального главу виконавчої влади. Перші прецеденти, що сприяють цьому, виникли вже в перші десятиліття XVIII ст., Особливо при королях Ганноверського династії (з 1714 р.). Право короля відхиляти закони, прийняті парламентом (абсолютне вето), перестало застосовуватися з 1707 Король Георг I (1714-1727), який не знав англійської мови, перестав бути на засіданнях кабінету, що спричинило за собою важливі політичні наслідки. Перш за все таке "відчуження" короля від кабінету сприяло зосередженню функцій по керівництву кабінетом в руках його прем'єр-міністра. Кабінет став діяти від імені "Його Величності", але практично самостійно. Положення монарха надалі було визначено максимою, що свідчила, що "король царює, але не управляє". Правда, вплив монарха на політику кабінету нерідко бувало дуже значним, а фактично втрачені королем прерогативи юридично до цих пір залишаються в його розпорядженні, і окремі королі намагалися їх використовувати не тільки в XVIII, але і в XIX ст. І все ж це стало винятком, а не практикою, "резервом" на випадок надзвичайної ситуації.
Паралельно з концентрацією названих прерогатив монарха в руках кабінету вирішувалося питання про відповідальність виконавчої влади перед парламентом. Тепер ця відповідальність могла бути перенесена з короля на його міністрів. Першим кроком до виникнення нової системи взаємовідносин кабінету і парламенту були акти 1705 - 1707 рр.. про посади, які, скасувавши відповідні положення Акта 1701, відкрили міністрам можливість обиратися в нижню палату парламенту і тим самим представляти в ній кабінет. У 1708-1715 рр.. став утверджуватися принцип формування кабінету на однопартійної (торі або віги), а не на змішаній основі. Все більш типовою ставала ситуація, коли кабінет не міг довгий час знаходитися при владі, не маючи підтримки (довіри) більшості в палаті громад, і перемогла на виборах партія, що має таку більшість, сформувала кабінет, а інша утворювала в парламенті організовану опозицію і так званий "тіньовий кабінет". Наприкінці XVIII ст. починають встановлюватися ще два важливих правила. У випадку втрати кабінетом довіри парламенту він або йшов у відставку у повному складі (солідарна відповідальність), або міг розпустити палату громад і призначити нові вибори.
Перший випадок колективної відставки кабінету мав місце в 1782 р. з-за програшу Британією війни з американськими колоніями, а перший розпуск нижньої палати кабінетом - у 1784 р. Так виникла система взаємних стримувань палати громад і кабінету, в умовах якої кабінет повинен був оцінювати політичну ситуацію, як в парламенті, так і в країні в цілому і у випадку урядової кризи приймати одне з двох рішень.
Таким чином, протягом XVIII ст. в принципі сформувалися такі риси майбутньої системи британського парламентаризму, як "партійне правління" і регулярна зміна кабінету в залежності від схвалення його політики в палаті громад. Однак багато хто з цих рис ще не набули завершеного вираження, а роль королівської влади та аристократичної палати лордів залишалася досить значною. Подальший розвиток парламентаризму було неможливо, поки сама система формування нижньої палати парламенту мала феодальний характер і забезпечувала джентрі командні пости в керівництві суспільством. Успадкована від епохи феодалізму і поновлена у період реставрації монархії система представництва у парламенті дозволяла численним "гнилим містечках" з незначною кількістю жителів посилати в палату громад депутатів, фактично призначалися місцевим лендлордів. У той же час великі міста, що виросли в період промислового перевороту, взагалі не мали свого представництва. Активним виборчим правом з часів станово-представницької монархії мали в графствах тільки фрігольдери з 40 шилінгам річного доходу. Що ж до права бути обраним, то тут майновий ценз був неймовірно високим. За Акту 1710 пасивним виборчим правом наділялися особи, які мали від земельної (нерухомої) власності дохід у розмірі 600 ф. ст. на рік в графствах і 300 ф. ст. в містах. Змінити таку виборчу систему були покликані виборчі реформи XIX ст.