Декларація прав людини й громадянина 1789 р




З перших же днів революції Національне, а потім Установчі збори зайнявся розробкою конституції і визначенням принципів організації нової державної влади, у зв'язку з чим були утворені спеціальні конституційні комісії. Важливою віхою на шляху становлення французького конституціоналізму стало урочисте проголошення 26 серпня 1789 Декларації прав людини і громадянина. У цьому документі формулювалися найважливіші державно-юридичні вимоги революційно налаштованого третього стану, що виступав в цей час ще єдиним фронтом у конфлікті з королем і з усім старим режимом.
На утримання декларації, витриманих у дусі природно-правової концепції, істотний вплив зробили ідеї французьких просвітителів XVIII ст., А також Декларація незалежності США. Автори французької Декларації (Лафаєт, Мірабо, Муньє, Дюпор) розглядали людину як істоту, від природи наділена природними і невідчужуваними правами ( "люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах" - ст. 1). Саме "забуття прав людини", зневага до них є, на думку авторів Декларації, "причинами суспільних бід і пороків урядів".
До числа природних прав, перелік яких відрізнявся від того, який був передбачений в Декларації незалежності США, включалися свобода, власність, безпека, опір пригнічення (ст. 2). Поставивши на перше місце в переліку природних прав людини свободу і власність, декларація втілила відому думку Вольтера: "Свобода і власність - ось крик природи". У концепції природних прав, що претендують на універсальне вираз природи людини, реалізовувалися не тільки загальнодемократичні прагнення народних мас, а й специфічні інтереси буржуазії, закріплювалися найважливіші відносини формується капіталістичного суспільства. Так, свобода, сформульована в ст. 4 в дусі панували в той час індивідуалістичних концепцій, переводилася на юридичну мову як можливість "робити все, що не приносить шкоди іншому".
Ідея свободи була, поза сумнівом, центральною і найбільш демократичною ідеєю декларації. Вона не зводилася лише до політичної свободи, а означала в кінцевому рахунку більш широке розуміння свободи людини і громадянина як свободи підприємництва, свободи пересування, свободи релігійних переконань і т. д. Власність також розглядалася авторами декларації в абстрактно-індивідуалістичної дусі і була єдиним правом, яке оголошувалося в цьому документі "недоторканним і священним". Непорушність приватної власності була гарантована: "Ніхто не може бути позбавлений її інакше, як у випадку встановленої законом безперечною суспільної необхідності", причому лише на умовах "справедливого і попереднього відшкодування" (ст. 17).
Прагнення захистити майнові інтереси громадян знайшло своє відображення у статтях 13, 14, в яких заборонялися довільні королівські побори (у тому числі на утримання збройних сил) і встановлювалися загальні принципи податкової системи (рівномірний розподіл загальних внесків, стягнення їх лише за згодою самих громадян або їх представників і т. д.). У декларації була здійснена своєрідна "націоналізація" державної влади, яка не розглядалася вже як заснована на "власному праві короля", а трактувалася як вираження національного суверенітету ( "джерело суверенітету грунтується по суті до нації" - ст. 3). Будь-яка влада в державі, в тому числі і королівська, могла виникати тільки з цього джерела. Вона розглядалася як похідна від волі нації. Суспільство мало право вимагати звіту від кожного посадовця за "ввіреній йому частини управління" (ст. 15).
Закон розглядався як "вираз загальної волі" (ст. 6), причому підкреслювалося, що всі громадяни мають право брати участь особисто або через своїх представників у його утворенні. Тут же проголошувалося, що всіх громадян "по їх здібностям" в однаковій мірі відкрито доступ до всіх державних посад. За суті це означало відмову від феодального принципу закритості державного апарату для представників третього стану і обгрунтування однакової доступності державних посад ", зважаючи на їх рівності перед законом". Декларація проголошувала ряд першорядних для закріплення демократичного ладу політичних прав і свобод громадян ( "право висловлюватися, писати і друкувати вільно" - ст. 11; "право висловлювати свої думки, в тому числі релігійні" - ст. 10).
Однією з основних ідей Декларації 1789 р., не втратили свого прогресивного значення і сьогодні, була ідея законності. Виступаючи проти свавілля влади королівської, конституціоналісти брали на себе зобов'язання побудувати новий правовий порядок на "твердій основі закону". В епоху абсолютизму і придушення особистості право базувалося на принципі: "Тільки те дозволено, що дозволяється". Відповідно ж до ст. 5 Декларації, все, "що не заборонене законом, то дозволено", і нікого не можна примушувати до дії, не передбаченому в законі.
Депутати Установчих зборів ясно уявляли собі, що без гарантій недоторканості особи не могло бути й мови про безпеку, оголошеної одним з природних прав людини, а тим самим і про вільне користування майновими і політичними правами. Саме тому в ст. 8 чітко формулювалися принципи нової кримінальної політики: "Ніхто не, може бути покараний інакше, як в силу закону, який належно застосованого, виданого і оприлюдненого до вчинення правопорушення". Ці принципи пізніше були виражені у класичних формулах: nullum crimen, nulla poena sine lege (немає злочину і покарання без вказівки на те в законі), "закон не має зворотної сили".
Обов'язок держави забезпечити безпеку своїх громадян визначала також і процесуальні форми захисту особи. Ніхто не міг зазнати звинуваченням або бути заарештованим інакше, як у випадках і при дотриманні форм, передбачених законом (ст. 7). У ст. 9 зазначалося, що будь-яка особа передбачається невинним, поки не встановлено зворотне. У такий спосіб, діяв презумпція невинності на противагу середньовічним уявленням про вину підозрюваного. З іншого боку, кожен громадянин, "затриманий в силу закону, повинен беззаперечно коритися". Опір владі в таких випадках викликало за собою відповідальність.
Ідея законності дістала своє закріплення і у вигляді загальних принципів організації державної влади, і насамперед у розподілі влади. Відповідно до ст. 16 "суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділ влади, не має конституції".
Декларація 1789 мала велике значення не тільки для Франції, але й для всього світу, оскільки вона закріплювала основи передового для своєї епохи суспільного і державного ладу, визначала підвалини нового правопорядку. Самі її творці вважали, що становили документ "для всіх народів і на всі часи".
При всьому своєму ясно вираженому політико-юридичному змісті декларація не мала нормативно-правової сили. Вона була лише вихідним документом революційної влади, яка прагнула встановити конституційний лад. Тому багато хто її положення носили програмний характер і не могли бути негайно реалізовані на практиці в умовах Франції кінця XVIII ст., Тільки вступає на шлях створення громадянського суспільства та утвердження політичної демократії. Спираючись на положення декларації і використовуючи опинилася в їхніх руках державну владу, конституціоналісти під впливом широких народних мас провели ряд важливих антифеодальних і демократичних перетворень. В умовах розгортається селянської революції Установчі збори ще декретами 4-11 серпня 1789 урочисто заявив, що він "остаточно скасовує феодальний порядок". Однак безоплатно знищувалися лише особисті або кріпосні повинності селян, а також такі другорядні феодальні інститути, як сеньйоріальної право полювання і розведення кроликів на селянських землях. Основна маса феодальних повинностей, пов'язаних із землею (вічні земельної ренти, усякого роду і походження, як натуральні, так і грошові), повинна була покупатися селянами. Декретом про феодальних права (15 березня 1790 р.) збори розширило коло земель і поземельних обтяжень, які підлягали викупу селянами. Передбачаючи ймовірну незадоволення селянства і бідноти Франції занадто помірним підходом до вирішення аграрної проблеми, що стала в ході революції ключовою, Установчі збори 10 серпня 1789 прийняв спеціальний Декрет про придушення заворушень. Цим декретом місцевій владі наказувалося "спостерігати за збереженням громадського спокою" і "розганяти все бунтівні зборища як у містах, так і в селах".
Подальшим прийняттям декларації законодавчими актами Установчі збори націоналізував церковне майно і землі духовенства (Декрет від 24 грудня 1789 р.), які були пущені в розпродаж і потрапили в руки великої міської та сільської буржуазії. Французька католицька церква, яка отримала нове цивільне пристрій, виводилася з підпорядкування Ватикану. Священики складали присягу на вірність французькій державі і переходили на його утримання. Церква втратила свою традиційне право реєструвати акти цивільного стану. Установчі збори скасував станові розподілу і цеховий лад, а також феодальну систему успадкування (майорат). Воно скасував старі феодальні кордону і ввело у Франції однакове адміністративно-територіальний поділ (на департаменти, дистрикти, кантони, комуни).
Проте конституціоналісти, налаштовані на компроміс з королем Людовіком XVI і дворянством, що сповідували політичну поміркованість та обачність, не зупинялися перед прийняттям жорстких законодавчих заходів, спрямованих проти революційно налаштованих мас. Так, була продовжена серія декретів проти "безладу й анархії", а також проти підбурення до непокори законам (Декрет від 18 червня 1791 р.). Ще більшою мірою недовіра конституціоналістів до простого люду, особливо на низів суспільства, виявилося у Декреті від 22 грудня 1789 р., в якому передбачалося всупереч проголошеної ідеї рівності поділ французів на активних і пасивних громадян. Тільки перший надавалося право голоси, другого цього права позбавлені. Відповідно до закону активні громадяни повинні були задовольняти таким умовам: 1) бути французом, 2) досягти двадцятип'ятирічного віку, 3) проживати в певному кантоні не менше 1 року, 4) сплачувати прямий податок у розмірі не менше триденної заробітної плати для даної місцевості, 5) не бути слугою "на платню". Переважна частина французів не задовольняла цим кваліфікаційним вимогам і потрапляла в розряд пасивних громадян.
Антидемократичні положення були включені і в закон Ле Шапель 1791 р., формально спрямований проти феодальних корпорацій і цехових об'єднань, але практично забороняв робітничі спілки, зборів та страйки. Порушники закону стягували штраф до 1 тис. ліврів і тюремного ув'язнення.