нацистський новий порядок в україні

Конституція 1791




Самим головним підсумком першого етапу революції та діяльності Установчих зборів з'явилася Конституція, остаточний текст якої був складений на основі численні законодавчих актів, що мали конституційний характер і прийнятих в 1789 - 1791 рр.. Через протидії з боку короля вона було затверджено лише 3 вересня 1791, а через кілька днів король присягнув на вірність Конституції.
Незважаючи на свій суперечливий характер, Конституція являла собою новий крок на шляху закріплення сформованих за два роки революції політико-правових порядків. Конституція відкривалася Декларацією прав людину і громадянина 1789 р., хоча остання не розглядалася як власне конституційного тексту. Така практика, коли конституцію передує Декларація прав, стала звичайною не тільки для французької, а й світового конституціоналізму. Разом з тим власне конституційним тексту передувало короткий вступ (преамбула).
У преамбулі був конкретизований і отримав розвиток ряд антифеодальних положень, проголошених у Декларації 1789 Так, скасовувалися станові відмінності і дворянські титули, ліквідували цехи та ремісничі корпорації, скасовувалися система продажу та успадкування державних посад і інші феодальні встановлення. У преамбулі знайшла своє нове відображення і ідея рівності: "Ни для якої частини нації, для жодного індивіда не існує більше особливих переваг або винятків із права, спільного для усіх французів".
Конституція суттєво розширювала в порівнянні з Декларацією 1789 перелік особистих та політичних прав і свобод, зокрема передбачала свободу пересування, свободу зборів, але без зброї і з дотриманням поліцейських приписів, свободу звернення до державних влади з індивідуальними петиціями, свободу віросповідання і право вибору служителів культу. Чи не допускалося лише право на створення спілок осіб однієї професії, заборонених ще законом Ле Шапель.
У Конституції передбачалися також деякі соціальні права, що з'явилися відображенням широко розповсюдилися у Франції в роки революції егалітарний настроїв. Так, декларувалися введення загального і частково безкоштовного народної освіти, створення спеціального управління "громадського піклування для виховання покинутих дітей, для полегшення долі незаможних убогих і для пріісканія роботи тим здоровим незаможним, які виявляться безробітними".
У Конституції отримала подальший розвиток і концепція національного суверенітету, що "єдиний, неподільний, невідчужуваними та невід'ємний". Підкреслюючи, що нація є єдиним джерелом всієї влади, здійснюваних "лише шляхом уповноваженого", Конституція на практиці реалізовувала передову для тієї епохи ідею створення системи представницьких органів влади.
Компромісний характер Конституції, що відбила тенденцію до політичного союзу нових буржуазних і старих феодальних сил, виразився насамперед у закріпленні монархічної форми правління. Доктрина розподілу влад, проголошена ще в декларації 1789 р. і проводиться в Конституції досить послідовно, створювала можливість організаційно розмежувати участь у здійсненні державної влади двох політично пануючих груп, які виражали інтереси, з одного боку, більшості французького суспільства, і, з іншого боку, дворянства , але з фактично сформованим у ході революції переважанням першого.
Виборна законодавча і судова влада перебувала в руках представників переміг третього стану, тоді як виконавча влада, яка за Конституцією довіряти королеві, розглядалася дворянськими колами в якості свого оплоту. Тим самим було остаточно зламаний абсолютизм і створена конституційна монархія. Конституція підкреслювала, що король царює "лише в силу закону", і в зв'язку з цим передбачила королівську присягу "на вірність нації та закону". Більш скромним став і сам королівський титул: "король французів" замість колишнього "король милістю божою". Витрати короля обмежувалися цивільним листом, що затверджується законодавчою владою. Разом з тим Конституція оголошувала особу короля "недоторканною і священною", наділяла його значними повноваженнями.
Король розглядався як верховний глава держави і виконавчої влади, на нього покладалося забезпечення громадського порядку і спокою. Він був також верховним головнокомандуючим, призначав на вищі військові, дипломатичні й інші державні посади, підтримував дипломатичні зносини, стверджував оголошення війни. Король одноосібно призначав і звільняв міністрів, керував їхніми діями. У свою чергу королівські укази вимагали обов'язкової контрасигнації (підпис-скріпи) відповідного міністра, що певною мірою звільняло короля від політичної відповідальності і перекладав її на уряд.
Король міг не погодитися з постановою законодавчого корпусу, мав право вето. Визнання цього права короля передувала гостра й тривала боротьба в Установчих зборах. У кінцевому рахунку Конституція закріпила за королем відкладене, а не абсолютне вето, як цього домагалися прихильники збереження сильної королівської влади. Вето короля подолали лише в тому випадку, якщо два наступні складу законодавчого корпусу представлять той же законопроект "у тих же самих виразах". Королівське вето не поширювалася, проте, на законодавчі акти чи конституційного характеру фінансового.
Законодавча влада здійснювалася однопалатним Національним Законодавчими зборами, які обираються на два роки. Воно, як це випливало з принципу поділу влад, не могло бути розпущені королем. У Конституції містилися положення, що гарантують скликання депутатів і початок роботи зборів. Члени Законодавчих зборів повинні були керуватися клятвою "вільними жити або вмерти". Вони не могли зазнавати переслідувань за виражені словесно або письмово за думки або дії, скоєні при виконанні ними обов'язків представників.
У Конституції містився перелік повноважень і обов `язків Законодавчих зборів, причому особливо було виділено його право на встановлення державних податків і обов'язок міністрів звітувати у витраті державних коштів. Це робило міністрів певною мірою залежними від законодавчої влади. Збори могло порушувати справи про притягнення міністрів до суду за вчинення ними злочинів "проти громадської безпеки та конституції". Тільки Законодавчі збори володіло правом законодавчої ініціативи, прийняття законів, оголошення війни.
Конституція сформулювала основні принципи організації судової влади, що "не може здійснюватись ні законодавчим корпусом, ні королем". Було встановлено, що правосуддя відправляється безмитно суддями, що обираються на певний термін народом і затверджуються на посаді королем. Судді могли бути зміщені або відсторонені від посади лише у випадках вчинення злочину і в строго встановленому порядку.
З іншого боку, і суди не повинні були втручатися у здійснення законодавчої влади, припиняти дію законів, вторгатися в коло діяльності органів управління.
Конституція передбачила введення у Франції невідомого раніше інституту присяжних засідателів. Участь присяжних передбачалося як на стадії звинувачення та віддання до суду, так і на стадії розгляду фактичного складу діяння та винесення з цього приводу своєї думки. Обвинуваченому гарантувалося право на захисника. Особа, виправдана законним складом присяжних, не могло бути "знову притягнута до відповідальності або піддано звинуваченням з приводу того ж діяння".
Конституція остаточно закріпила що склалося в ході революції новий адміністративний поділ Франції на департаменти, дистрикти (округи), кантони. Місцева адміністрація формувалася на основі виборної. Але королівська влада зберігала важливе право контролю за діяльністю місцевих органів, а саме право скасовувати розпорядження департаментські адміністрації і навіть усувати її чиновників з посади.
У ряді питань організації державної влади Конституція слідувала консервативної лінії, яка проявилася, як відзначалося вище, вже в перші місяці роботи Установчих зборів. Політична помірність його лідерів знайшла своє відображення, зокрема, в тому, що конституція відтворила встановлене Декретом від 22 грудня 1789 поділ громадян на пасивних і активних, визнавши лише за останніми найважливіше політичне право - брати участь у виборах в Законодавчі збори.
Зберігши передбачені в цьому декреті кваліфікаційні вимоги, Конституція ввела для активних громадян ще дві умови: 1) бути включеними до списку національної гвардії муніципалітету і 2) принести громадянську присягу.
Первинні зборів активних громадян обирали виборців для участі в департаментських зборах, де й проходили вибори представників в Законодавчі збори. Таким чином, вибори набували двоступінчастий характер. Для вибірників передбачався ще вищий ценз - доход чи оренда майна (житла), рівні вартості 100-400 робочих днів (в залежності отместності і чисельності населення). Право бути обраним в якості депутата (пасивне виборче право) надавалось особам з ще більш високим майновим доходом.
Привілей багатства відображалося й у розподілі депутатських місць. Одна третина Законодавчих зборів обиралася відповідно до розміру території, друга - пропорційно чисельності активних громадян, третє - відповідно до суми податків, що сплачуються, тобто в залежності від розмірів власності і доходів.
Непослідовний характер конституції проявився і в тому, що вона, побудована на ідеї рівності, не поширювалася на французькі колонії, де продовжувало зберігатися рабство.
У Конституції 1791 вказувалося, що "нація має невід'ємним правом змінювати свою Конституцію". Але при цьому встановлювався складний порядок внесення до неї поправок і доповнень. Це робило Конституцію "жорсткою", не здатною пристосовуватися до мінливої революційній обстановці. У такий спосіб, швидка загибель конституції і заснованого на ній конституційного ладу була фактично зумовлена.

качество здоровья