Умови подолання аграрної кризи

Вихід з кризового стану аграрного сектора та усього агропромислового комплексу країни треует розробки та реалізації взаємопов'язаних системи економічних, правових та організаційних заходів. Аграрна політика має бьпь перш за все направлена на забезпечення наступних умов:

• дотримання і підтримка цінового паритету у АПК між сільським господарством і промисловістю;

• максимально можливий рівень інвестицій для використання досягнень науково-технічного прогресу;

• розвиток кооперативних форм та зв'язків;

• еволюційний характер реформування, особливо великих колективних господарств;

• гнучке поєднання ринкових принципів з державним регулюванням і забезпеченням їх соціального спрямування; подолання наростаючого руху до монополізму з боку партнерів сільського господарства з АПК і комерційних структур; створення достатніх резервів сільськогосподарської сировини і продовольства для забезпечення стабільності на продовольчому ринку і гарантування постачання населення при виникненні надзвичайних ситуацій. Державне регулювання в АПК має здійснюватися переважно економічними методами і включати в себе захист вітчизняного продовольчого ринку, аграрного сектору від монополізованих галузей; збереження та вдосконалення функцій держави як замовника й інвестора стосовно до умов перехідної економіки, сприяння розвитку ринкової інфраструктури, підтримання державного сектора АПК; розвиток соціальної сфери села; розвиток аграрної науки і системи підготовки кадрів для сільського господарства. Регулююча роль держави особливо важлива на нинішньому етапі переходу до ринкової економіки, коли не сформувався ефективний механізм економічного регулювання.

Перехідний період в аграрній економіці вимагає особливо раціонального поєднання державного регулювання та ринкових важелів, розроблення теорії і вдосконалення практики державного впливу на мікро - і макроекономічні процеси в сільському господарстві і пов'язаних з ним галузях. При цьому повинні бути прийнято до уваги специфічні особливості аграрного сектора - сезонність виробництва, повільний оборот капіталу, відносно високий виробничий ризик, пов'язаний з схильністю стихійним силам природи, а також з тим, що значна частина сільськогосподарських угідь Росії перебуває в зоні ризикованого землеробства.

Активне вплив на розвиток АПК економічними методами Держава може здійснювати через кредитне та податкове регулювання, бюджетне фінансування,-регулювання умов та рівня оплати праці, соціальний розвиток, через державні програми, держзамовлення, ефективну митну політику, систему страхування та ін

Обмеженість ресурсів при кризі збуту сільськогосподарської продукції передбачає суворе підпорядкування протекціоністської політики в аграрній сфері задачі підвищення ефективності виробництва.У цьому зв'язку економічний механізм і комплекс заходів підтримки сільських товаровиробників мають бути спрямовані на стимулювання більш продуктивних вкладень і рентабельного виробництва. Ця мета, у свою чергу, може бути досяжною лише тоді, коли система економічних рьгаагов (ціни, кредит, податки і бюджетні субсидії) будуть в основному використовуватися для стимулювання більш рентабельних груп підприємств і більш ефективних вкладень по регіонах.

У системі державного регулювання агропромислового виробниц-стваважнополнее іспользоватьінтервенціонние товарниезакупкіізалогсел'с-кохозяйственнойпродукціі.

В області цінової політики повинні діяти: принцип вільного ціноутворення в поєднанні з державним регулюванням цін, встановлення гарантованого рівня на закупівлі за держзамовленням, формування цін у відповідності з попитом і пропозицією при відносно жорсткому часовому обмеженні тенденцій до їх монополізації.

В області кредитно-фінансової політики необхідно строго цільове використання кредитів з заниженою для сільського господарства процентною ставкою.

У податковій політиці необхідно виключити багатоканальність і дублювання податкових вилучень. Стратегічним напрямком цієї політики має стати перехід до одноканальної систему у формі земельного податку, диференційованого залежно від якості та місця розташування земельних ділянок. При цьому рівень земельного податку повинен спонукати до ефективного використання землі.

Завданням оволодіння ринковим механізмом і методами державного регулювання у умовах ринку буде відповідати принципово нова сістемауправ-лення в АПК. З цією метою доцільно здійснити переорієнтацію державних функцій від управління підприємствами та галузями на економічне регулювання взаємодії між суб'єктами ринкового господарства.

Державне регулювання АПК обов'язково включає й зовнішньоекономічну номічному напрямок, що має в якості однієї з найважливіших завдань захист вітчизняного сільського господарства. Ступінь і форми зовнішньоторговельної захисту та аграрного протекціонізму повинні залежати від стану сільськогосподарського виробництва і ринку по окремих товарах та товарних групах, від насичення ринку та конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Однак при вирішенні цієї проблеми, крім сільськогосподарських товаровиробників, необхідно враховувати й інший бік - споживачів, інтереси яких далеко не завжди і не у всьому збігаються з інтересами вітчизняних товаровиробників. Це означає, що характер і рівень протекціонізму аграрного повинні носити компромісний характер, будучи результатом обліку багатьох різноспрямованих сил. Проблема укладається в тому, аби знайти кількісну міру і підтримувати таку сумірність затрат на проведення протекціоністської політики і одержуваних від такої політики вигод, при якій перші не перевищували б другого і була забезпечена продовольча безпека країни, що базується на концепції самозабезпеченості основними видами продовольства.

Забезпечення продовольчої безпеки особливо важливо для Росії у зв'язку з відносно низькою економічною ефективністю сільського господарства країни, його високою енерго - і матеріаломісткістю, а отже, малої конкурентоспроможністю на зовнішньому ринку, а також у зв'язку з майбутнім вирішенням питання про вступ Росії до Світової організації торгівлі ( СОТ), що неминуче пов'язано з певними зобов'язаннями та обмеженнями Росії у галузі державного впливу на економіку.

У 1999 р. частка імпорту в спільних ресурсах м'яса і м'ясопродуктів по Росії склала 29,5%, молока та молочних продуктів - 12,4%, яєць - 3,1%, картоплі - 0,6%, овочів і продовольчих баштанних культур -- 9,8%. В цілому питома вага імпорту в ресурсах основних продовольчих товарів залишився в 1999 р. приблизно на рівні попереднього року.

Особливою турботою держави повинна стати підтримка господарств населення (особисті підсобні господарства, колективне та індивідуальне садівництво громадян). Підтримку господарств населення слід висунути до числа пріоритетних завдань аграрної політики саме зараз, коли перед значною частиною населення стоїть проблема виживання, коли виробництво у великих сільськогосподарських підприємствах падає, а селянські господарства та їхні асоціації організаційно не зміцніли і не отримали скільки-небудь вагомого розвитку з точки зору їх вкладу в продовольче забезпечення країни. У 1999 р. господарства населення виробили 92% картоплі, близько 77% овочів, 79% плодів і ягід, 59% м'яса, у тому числі 66% свинини та 75% баранини, 49% молока, 46% вовни, 85% меду, 30 % яіц1. Ці цифри свідчать про величезний вклад господарств населення у продовольче забезпечення країни.

Важливе значення набувають кооперація господарств населення, фермерських господарств у сфері постачання та сбьпа, у використанні сільськогосподарської техніки і т. д., розвиток на селі кредитної кооперації.

Видається, що без реального обліку участі окремих секторів в створення продовольчого фонду країни при проведенні аграрної політики не можна розраховувати на припинення спаду сільськогосподарського виробництва та скорочення термінів виходу з аграрної кризи.

У відносно великих сільськогосподарських підприємств необхідно проведення виборчої політики. Вони повинні отримувати кредити за строго цільовим призначенням, з обов'язковим контролем за використанням виділених коштів і при виключення практики необгрунтованого списання отриманих позик. Засоби підприємствам повинні вьщеляться в рамках спеціальних програм на конкурсній основі; при цьому, очевидно, пріоритет отримають перш за все ті господарства, які і в нинішніх умовах тримаються «на плаву», здатні забезпечити ефективне використання цих коштів з найбільшою віддачею. Таких підприємств приблизно чверть від усього кількості виробляють нині переважну масу товарної продукції.

Відносно більшості збиткових господарств, за винятком економічно безнадійних, слід застосовувати не практику банкрутства, а санацію, в період якої можна підібрати найбільш ефективні варіанти реорганізації господарств, що дають можливість використовувати наявні виробничі фонди і працівників, змінити стосовно до місцевих умов спеціалізацію виробництва, знайти більше кваліфікованих в економічному і організаційному плані керівників.

Особливим напрямком будь-якого аграрного реформування, його центральною ланкою є земельна реформа.Земельні перетворення покликані забезпечити раціональне використання та охорону земель як найважливішого природного ресурсу, створення умови для відтворення і підвищення родючості грунту, рівноправне розвиток різних форм господарювання на землі.

Проте в Росії у використанні земель намітилися стійкі негативні процеси. Посилилися ерозія, опустелювання, деградація, осолонцювання грунтів. Відбувається виснаження земель, руйнування меліоративних систем. Різко погіршився стан сіножатей та пасовищ. У цій tBH3H держава зобов'язана розробити ефективний механізм економічного і адміністративного впливу за нецільове і неефективне використання земель, запобігання спекуляції землею і корупції.

В аграрній політиці важливе місце має бьпь відведено розвитку орендних відносин, лізингу, які дозволяють найбільш простим способом і у відносно короткий термін оптимізувати співвідношення між наявними земельними ресурсами, виробничими фондами і робочою силою, полегшити і здешевити процес концентрації землі в межах, необхідних для ефективного господарювання . Оренда сприяє підтриманню високого рівня використання сільськогосподарських земель, інтенсифікації виробництва, якщо договори оренди укладаються на тривалі терміни і при відносно невисокій орендної плати.

В економічно розвинутих країнах держава в даний час виступає у правовому регулюванні земельних відносин на стороні господарюючого суб'єкта - фермера-орендаря, а не земельного власника - рантьє, і істотно обмежує права останнього виходячи з економічної доцільності та інтересів суспільства. Цей принцип слід було б покласти в основу земельних відносин і в Росії. Ясно, що пріоритет орендаря повинен бьпь виваженим, збалансованим, здійснюватися в розумних межах, поза якими встановлюються законом переваги орендаря можуть позначитися на готовності власників землі здати її в оренду, а також викликати зростання орендної плати, що визначається насамперед попитом і пропозицією оренди землі.

Говорячи про пріоритетність інтересів орендаря, слід підкреслити, що право оренди сільськогосподарських земель в цей час досить детально і жорстко регулюється державою і стосовно орендаря. Так, держава в багатьох західних країнах передбачає для орендаря такі умови, як використання взятих в оренду сільськогосподарських земель тільки для сільськогосподарського виробництва, недробімость ділянок при зміні власників, перебування претендента у працездатному віці, наявність у нього доброго здоров'я, потрібної кваліфікації, коштів, необхідних для господарювання, дотримання ним природоохоронних заходів тощо

Часом при розгляді питань власності на землю та її оренди має місце протиставлення їх виходячи з політичних та ідеологічних міркувань. Тим часом питання про перевагу тій чи іншої форми землеволодіння має вирішувати сам землевласник; важливо, щоб при цьому йому була забезпечена свобода вибору.

Для того, щоб запобігти можливі негативні наслідки розширення обороту землі, необхідно законодавче положення про право придбання сільгоспугідь тільки особами, зобов'язуються використовувати землю для сільськогосподарського виробництва, до того ж мають спеціальну освіту, досвід практичної роботи в сільському господарстві, а також зафіксувати і строго дотримуватися право вилучення державою невикористовуваних сільгоспугідь у їх власників з передачею земель у резервні фонди держави чи органів сільського самоврядування.

В умовах спаду сільськогосподарського виробництва і зростаючої у зв'язку з цим на селі безробіття важливого значення набуває розвиток малого підприємництва як у сфері виробництва, так і у сфері послуг. Ця діяльність забезпечує сільському населенню підвищення зайнятості та розширення її видів, зниження сезонності виробництва, сприяє зростанню доходів і добробуту сільських сімей. Більш повного використання місцевих ресурсів, відродженню сільських промислів, розширення підприємницької діяльності на селі сприяє відносна дешевизна робочої сили, землі та приміщень.