Політичне становище Білорусі в першій половині XVI в

З кінця XV ст. Московське князівство, остаточно золотоординське звільнившись від залежності, почало більш активно збирати під своє керівництво східнословянські землі. Ідеологічним обгрунтуванням цієї політики була місія захисту православної віри. Вже Василь I Дмитрович став називати себе Великим князем, государем Московським і «всієї Русі». У 50-х роках XV ст. відносини між двома державами регулювалися договором 1449 Казимира і Василя II, як відомим «Великий акт раздела Русі між Москвою і Вільно». У 80 - 90-і роки сепаратистські промосковські настрої в ВКЛ отримали значного розмаху. Почастішали переходи православної знаті на бік Москви. З кінця 80-х і 90-і роки в Московська держава перейшли князі Белевський, Бєльські, Воротинського, Вяземський, Можайський, Мерецков, Шемятічі разом із своїми уділами, тобто підвладними їм землями.

Загострилися відносини між ВКЛ і Кримським ханством, що виник в 1443 р. після розпаду Золотої Орди. Населенню південних і центральних земель князівства доводилося захищати свої землі від набігів кримських татар. Крім того, великокнязівська скарбниця виплачувала так звану ординщіну, спрямовану на утіхоміріваніе татар. Їх агресію змогли зупинити воєнні успіхи великокнязівського війська у битвах під галушками й у Ольшаниця (Київщина).

Конфронтація між московським князівством і ВКЛ призвела спочатку до прикордонних воєн (1487 - 1494 рр..). У ці роки воєводи Івана III нападали й грабували східні землі ВКЛ. У 1494 р. була підписана мирна угода, за яким до Московської держави відійшли Вяземському князівство і землі в басейні верхньої Оки. Крім того, князь ВКЛ Олександр одружився на дочці Івана III Олені. Але й це не зробило союз міцним. Незабаром, знайшовши привід, (Александр в одній зі своїх грамот не назвав Івана III «государем всея Руси») Іван III оголосив війну ВКЛ. 14 червня 1500 на річці Ведрош, недалеко від м. Дорогобужа військо ВКЛ зазнало поразки. Результатом війни став мирний договір 1503 р, за яким до Москви відійшли Чернігів, Новгород-Сіверський, Гомель, Брянськ, Путивль, Стародуб, Мценек, Невель, Веліж та ін У цілому ВКЛ втратило 19 міст і 70 волостей.

Положення ВКЛ ускладнило повстання в 1508році. Михайла Глинського. Він виступив проти верховної влади ВКЛ. Метою повстання стало «відродження київської монархії», тобто утворення самостійної від ВКЛ країни, ядром якої стали б східні білоруські та українські землі. За погодженням з Московським Великим князем Василем III і при підтримці князів Друцьких, МстиславсьКих Глинський напав на Турів і Мозир, осадив Мінськ. Йому на допомогу поспішили московські війська. Але протистояти військам Сигізмунда I не змогли. Широкої підтримки сепаратистських настроїв феодали й населення білоруських земель Глинському не зробили. Повстання закінчилося поразкою.

У серпні 1508 була підписана угоду про «вічний мир» між Московським князівством і ВКЛ, закріпляло кордони, що склалися в результаті попередніх воєн. У 1512 р. знову відновилися бойові дії. Московські війська опанували Смоленськом і почали наступ у напрямку Друцька і Орші. 8 вересень 1514 під Оршею 80-тисячна російська армія зазнала поразку від 30-тисячного війська ВКЛ, яким командував гетьман Костянтин Острозький. Боротьба тривала з перемінним успіхом. Такі міста, як Полоцьк, Мстиславль, Вітебськ, Гомель, Орша, Рогачов, Смоленськ руйнувалися по кілька разів. У 1522 р. було підписано пятирічне перемиря, яке потім було продовжено ще до 1533 У 1534 р. почалася нова війна. Смерть Василя III у Московській державі підштовхнула ВКЛ до реваншу за повернення втрачених раніше територій. Війна тривала чотири роки. ВКЛ повернуло тільки Гомель. Себеж і заволочить залишалися за Москвою.

Зовнішньополітична ситуація і внутрішнє становище в ВКЛ змусили правлячі кола вжити заходів щодо притягнення білоруської знаті до керівництва державою. З початку XVI ст. проводиться лінія на зрівняння в правах представників шляхетського стану незалежно від етнічного утворення та релігійної приналежності. Ці зміни сприяли подолання сепаратизму білоруських феодалів. Після повстання Глинського серед знаті не було опозиційних угруповань, розбіжностей з політичних, етнічних, або релігійними ознаками.