Становлення національних держав

Виникнення незалежних держав Чехословаччини, Угорщини, Югославії стало наслідком революційних подій, безпосередньо пов'язаних з першою світовою війною і розпадом клаптевої Австро-Угорської імперії.
Світова війна до краю загострила соціальні та національні суперечності в Австро-Угорщині. Боротьба за національне визволення чехів, словаків, хорватів та інших тісно переплелася з широким противоєнним демократичним рухом і боротьбою робітників за свої права. Небачений раніше розмаху набули селянські виступи проти засилля поміщиків на селі.
Розвал Австро-Угорщини, прискорений поразкою у війні, масовим дезертирством солдатів з армії (як однієї з форм національного та антивоєнного протесту) збігся з початком буржуазно-демократичної революції, перший підсумком якої було повалення монархічної влади Габсбургів.
У жовтні 1918 р. відбулося національне визначення Чехії та Словаччини. Празьким і Словацьким національними комітетами було оголошено про створення спочатку незалежної держави Чехії, а потім про входження незалежної Словаччини до складу єдиної Чехословацької держави. У тому ж році скликане на основі провінційного собору Народне віче під тиском революційних народних виступів оголосило про відокремлення від Австро-Угорщини усіх південнослов'янських провінцій і проголосило незалежне Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. - Югославія), яке включило в себе Чорногорію, Сербію, частину Македонії, Герцеговину, Боснію, Хорватію, Словенію, Воєводіни, Долмацію. Революція на очах змінювала політико-географічну карту Європи. У листопаді 1918 р. була проголошена республіка в Угорщині, потім - в Австрії.
Перемога Жовтневої революції 1917 р. в Росії створила передумови для незалежності Польщі. Декретом від 24 серпня 1918 р., що проголосив право народів на самовизначення, було визнано за польським народом невід'ємне право на самовизначення і єдність, що призвело до створення незалежної Польської Республіки.
При розгляді політичних процесів, що відбувалися в першій половині XX ст. в східно - і центрально-європейських країнах необхідно враховувати ту обставину, що ці процеси формувалися на грунті авторитарних режимів трьох імперій: Австро-Угорської, Німецької та Російської, в умовах панування особливого типу політичної культури, ідеалом якої була сильна неконтрольована влада, не визнає або насилу визнає демократичні права і свободи.
За винятком, може, в Чехословаччині, тут не утвердилася, як у Західній Європі (в результаті попередніх буржуазних революцій і подальших політичних змін XIX ст.) Ліберально-демократична ідеологія, не склалася стійка партійна система, політично зрілий електорат. Це безпосередньо позначилося на тому, що в результаті короткочасних демократичних зрушень у 20-х рр.., В цих країнах згодом відродилися авторитарні або військово-авторитарні режими, який проіснував аж до другої світової війни.
Демократизація державної влади, антифеодальні перетворення на селі в 20-х рр.. знайшли часткове рішення у всіх цих країнах у соціальних, економічних і політичних реформах, глибина яких залежала від ряду факторів: розстановки соціально-політичних сил, рівня розвитку демократичних, антифеодальних та інших соціальних рухів, характеру передвоєнних режимів, ступеня прямого впливу зовнішніх обставин і пр. В Угорщині та Словаччині, наприклад, під впливом Жовтневої революції в Росії встановилися на коротке час навіть радянська влада та революційні уряду, була націоналізована промисловість.
Демократичні реформи стали законодавчою базою для прийняття в східноєвропейських країнах конституцій. Так, наприклад, конституційне самовизначення Чехословацької Республіки почалося з затвердження у листопаді 1918 р. Тимчасової конституції, в якій містилися положення про вищу, обраному на основі загального виборчого права, законодавчому органі - Національних зборах, про главу держави - президента, про уряд, а також про "тимчасове залишення в силі усіх, що існували раніше земських і імперських законів". Наступними законодавчими актами були запроваджені Верховний суд, 12-департаментів міністерств, Вищий адміністративний суд.
Конституція 1920 закріпила парламентський лад, заснований на принципі поділу влади, згідно з яким законодавча влада залишати двопалатного парламенту - Національним зборам, виконавча влада - президентові й уряду (Раді міністрів), судова - незалежним суддям на чолі з Верховним судом.
Нові конституційні закони у Чехословаччині, як і в інших східноєвропейських країнах, випробували на собі в тій чи іншій мірі вплив діючих на той час конституцій інших буржуазних країн. У чехословацької Конституції вплив американської конституції проявився, наприклад, у положенні про право конституційного контролю, закріпленого за спеціально створеним для цієї мети Конституційним судом, вплив австрійської Конституції - в положенні про Постійний комітет, якому передавати право видавати закони в період між засіданнями парламенту. За прикладом швейцарської Конституції, по Конституції Чехословаччини права президента (при всій їх широті) обмежувалися до певної міри підзвітним парламенту урядом, якому належало право законодавчої ініціативи. Президент же міг повернути закон у парламент на доопрацювання зі своїми зауваженнями.
Конституція 1920 містила перелік демократичних прав і свобод: право обирати і бути обраним всіх досягли відповідного віку громадян (крім військовослужбовців), свободу слова, друку, зборів, совісті, які, однак, підлягали значного обмеження у випадку "стану облоги".
Відродження польської держави було законодавчо закріплено спочатку в так званої Малої конституції, прийнятої в 1919 р., характерна особливість якої знайшла відображення в нормах про концентрацію влади в руках Установчого сейму і "начальника держави". Ним став Ю. Пілсудський, що є, за Конституцією, виконавцем рішень сейму, але який взяв у свої руки командування армією.
Установчий сейм, що термін повноважень якого не був обмежений, покликаний розробити Основний закон країни, приймав закони, давав згоду на призначення начальником держави членів уряду, які відповідали перед сеймом за свою діяльність.
Ухвалена потім сеймом у березні 1921 р. Конституція отримала назву березневі. У преамбулі цієї Конституції возносилася "подяку провидіння за звільнення від півторастолітньої гніту". Основними принципами Конституції стали: принцип представницької демократії, поділу влади, відповідального перед парламентом уряду, а також принцип спадкоємності "світлих традицій" польської держави і його "однорідності", тобто унітарної форми державного устрою *. Законодавча влада залишати двопалатного парламенту, що складається із сейму і сенату. Законодавчі повноваження сенату, проте, були обмежені, він мав право лише вносити поправки до прийнятих сеймом закони, які могли бути відхилені при вторинному обговоренні законопроекту в сеймі 1 / 20 голосів.
* Винятком з цього принципу стала тимчасова автономія Гірської Сілезії.
Президент республіки як глава держави представляв Польську Республіку в міжнародних справах, призначав (зважаючи при цьому з позицією більшості сейму) і розпускав уряд. Він володів правом за згодою сейму оголошувати війну і укладати світ, скликати і розпускати сейм (за згодою 3 / 5 членів сенату), призначати вищих посадових осіб, видавати виконавчі розпорядження і постанови. При всій широті цих повноважень (президент ніс відповідальність тільки за зраду батьківщині, порушення Конституції і кримінальний злочин), він, однак, повинен був діяти у певних демократичних рамках, які встановлювалися не тільки сеймом і сенатом, а й урядом. Прем'єр-міністр за Конституцією мав такий важливим повноваженням, як контрасигнація актів президента.
Розділ V Конституції 1921 р. був присвячений "Загальними обов'язків і прав громадян". Традиційний перелік демократичних прав і свобод доповнювався деякими соціальними правами: правом на охорону праці та материнства (особливо праці неповнолітніх і жінок), правом на соціальне забезпечення, правом безкоштовного навчання в школах та ін При цьому гарантії здійснення цих прав повинні були знайти закріплення в поточному законодавстві, яке або запізнювалася, або розходилося у своєму утриманні з конституційними нормами.
Не настільки радикальні були демократичні зміни в інших країнах. Нові конституційні закони Болгарії, Югославії, Румунії внесли демократичні зміни головним чином у виборче право, проголосили ряд демократичних прав і свобод, але зберегли монархічну форму правління. У Віттовданской конституції Югославії 1921 (вона була прийнята в день святого Вітта) явним анахронізмом були положення про значні повноваження короля, про позбавлення виборчих прав жінок. Конституція Румунії 1923 мало чим відрізнялася від старої Конституції 1866 Закріплюючи монархічну форму правління, вона залишала фактично недоторканим поміщицьке землеволодіння, зберігала привілеї знаті.
Конституція Румунії, формально закріплюючи принцип народного суверенітету, визначала Румунію як "конституційно-монархічний держава". За ст. 34 Конституції, законодавча влада в країні здійснювалася королем і національним представництвом в особі палати депутатів і сенату. Палата депутатів обиралася на основі високого вікового цензу - 21 років для виборців і 25 років для обраних. Віковий ценз для сенаторів підвищувався до 40 років. Більш того, сенат складався не тільки з обраних сенаторів, але і сенаторів "по праву". Вибори здійснювалися за колегіям (членами "палат торгових, промислових, праці, сільського господарства", університетами) та по округах. Сенаторами "по праву" ставали особи, "що займають високе положення в державі і церкви": члени королівської сім'ї, митрополити, єпископи, генерали, колишні прем'єр-міністри, голови палат вищих судів тощо (ст. 72, 73).
Конституція довіряли великі правомочності спадковому королю, призначає і звільняє міністрів, затверджує та оприлюднити закони, що має право скасовувати і пом'якшувати кару у кримінальних справах, видавати укази, "необхідні для виконання законів", і пр.
Авторитарний характер Конституції не могли змінити і формально закріплені в ній, за зразком західно-демократичних конституцій, цивільні права і свободи: слова, спілок, друку, положення про кримінально-процесуальні гарантії, суді присяжних. Ці права фактично перекреслювалися введенням у 1923 р. репресивного закону про захист держави, систематично що вводиться в передвоєнні роки надзвичайним станом, і пр. В умовах зростання соціальної напруженості, руху за свої права національних меншин, з метою забезпечення міцної більшості в парламенті в 1926 р. вводиться новий антидемократичний виборчий закон, що надавав партії, що отримала на виборах більшість голосів, абсолютну більшість місць в палаті депутатів.
Поряд із демократичними перетвореннями в державній сфері повсюдно були проведені і аграрні реформи, які, проте, носили половинчастий характер, не зачепили суттєво великого землеволодіння і не вирішили проблеми безземельного селянства.
За законом про аграрну реформу 1919 р. в Чехословаччині держава отримала право придбати за викуп надлишки землі з тим, щоб у хліборобів залишалося в середньому від 250 до 500 га, але не був передбачений порядок передачі землі селянам.
У сербсько-хорватсько-словенському державі повністю відчужувалися лише землі Габсбургів, австрійських та угорських поміщиків. Надлишки (понад 150-400 га землі в Хорватії, 150-400 га у Воєводині) повинні були здаватися поміщиками за більшу компенсацію до фонду аграрної реформи, здійснення якої розтягнулося на 20 років.
В Угорщині та Румунії на довгі роки сільське господарство зберегло напівфеодальні риси, у тому числі панщину і іздольщіну. За законом 1921 про аграрну реформу в Румунії підлягали відчуженню за викуп надлишки поміщицької землі, що перевищують 500 га, причому селяни повинні були сплачувати поміщикам викуп, в 30-40 разів перевершує орендну плату. Більш радикальний характер носили земельні реформи 1919-1920 рр.. в Болгарії, де максимальний розмір землеволодіння був установлений у 30 га.
Не були вирішені в багатонаціональних східноєвропейських країнах і гострі національні проблеми. Національні чвари не припинялися в Югославії та Румунії, не були врегульовані відносини чехів і словаків в Чехословаччині. Національну проблему Конституція 1921 просто обійшла мовчанням, виходячи з помилкової теорії існування єдиної чехословацької нації.
Стійкі кризові явища в економіці, світова економічна криза 1929-1933 рр.. супроводжувалися новим загостренням соціально-класових, національних протиріч, поглибленням політичної нестабільності, вихід з якої правлячі кола бачили в згортання демократичних державно-правових інститутів, у жорсткості політичних режимів. В усьому регіоні чітко намітилися тенденції кризи парламентаризму, що не мала міцних традицій і соціальної бази, втручання державно-бюрократичного апарату в усі сфери політичного життя, обмеження або прямої відмови від конституційних прав і свобод. Ці тенденції на завершальному етапі світової економічної кризи призвели до встановлення диктаторського військово-авторитарного режиму в Болгарії, в закріпленні авторитарних принципів та інститутів у знову прийнятих конституціях Югославії 1931 р., Польщі 1935 р., Румунії 1938 р., що звужують права представницьких органів, що розширюють правомочності виконавчої влади, армії і всього апарату управління.
Правлячі кола цих країн намагалися, разом із запозиченням фашистської ідеології, перейняти у фашистських режимів Німеччини та Італії методи управління, створити однопартійну систему і пр. Однак на східноєвропейській історичної грунті ці порядки до кінця не утвердилися, профашистські партії не зуміли знайти масової бази. У цьому і проявилося їх якісне відміну від західноєвропейських фашистських, тоталітарно-автократичних режимів, які зуміли на певному етапі і на певних умовах мобілізувати політично активну більшість населення на підтримку фашистських порядків, на визнання культу харизматичного вождя.
Зміни в демократичних положеннях конституцій виявилися в 1927 р. у Чехословаччині, наприклад, в тому, що президентові країни були довірені не тільки надзвичайні повноваження, але й право вносити зміни до конституції. В Угорщині в 1926 р. було скасовано загальне виборче право, відновлена антидемократична за способами формування і за характером своєї діяльності верхня палата парламенту (сенат), до якої входили представники генералітету, суддівських чинів, особи, призначені правлячим диктатором Хорті, та ін
У Польщі державний переворот в 1926 р. привів до утвердження авторитарного режиму, закріпленого згодом у Конституції 1935 р., що стала своєрідним антиподом Березневий Конституції 1921 Антидемократичні доповнення було внесено до Конституції Польщі вже в 1926 р., за якою президент отримав право (ст. 44) видавати "у разі державної необхідності" виконавчі укази, "які мають силу закону".
За Конституцією 1935 р., джерелом і носієм державної влади був президент, відповідальний тільки перед "Богом та історією". Запроваджувалася недемократична, вкрай складна система виборів глави держави, що визначалася ним самим, так само як і порядок висування на цей пост кандидата, який не виключає висунення президентом самого себе. Діяльність сейму і сенату, який на 1 / 3 призначався президентом, носила підлеглий характер, тому що останньому належало не тільки право видання указів, які мають силу закону, відкладеного вето, скликання і розпуску сейму і сенату, але і, більше того, переважне право законодавчої ініціативи в питаннях зміни конституції.
У результаті державних переворотів кінця 20-х - на 30-х рр.. були встановлені авторитарні режими також в Югославії та Угорщини. І що особливо характерно для передвоєнних режимів - це їх майже повна залежність, економічна і політична, від фашистських держав: німецького рейху та Італії.