Утворення незалежних держав на Близькому і Середньому Сході

Напередодні здобуття незалежності більшість країн Арабського Сходу представляли собою феодальні або напівфеодальні суспільства. Не дивлячись на відмінність юридичних форм залежності від метрополій (Сирія, Лівія були підмандатними територіями; Кувейт, Марокко - протекторатом, а Єгипту, Іраку та Лівану була формально надана незалежність), всі ці країни фактично залишалися колоніями або напівколон. У договорах з метрополіями були закріплені положення, серйозно обмежують суверенітет цих країн.
Традиційною формою правління в країнах Арабського Сходу була монархія, причому монархії найчастіше мали абсолютно-теократичний характер. Абсолютні монархії збереглися і після завоювання незалежності в королівстві Саудівська Аравія, в князівствах Аравійського півострова (Оман, що входять в ОАЕ емірати). В інших арабських країнах після звільнення утворилися конституційні монархії (Єгипет до 1953 р., Туніс до 1957 р., Ємен до 1962 р., Лівія до 1971 р., Йорданія, Марокко, Кувейт, Бахрейн). У цих країнах були прийняті конституції, проголошено створення парламентів. Однак у ряді країн (Кувейт в 1972 р., Саудівська Аравія в 1992 р., Оман в 1996 р.), оскільки конституції були "даровані" правителями, були зафіксовані положення про те, що вся влада виходить від монарха. Таким чином, парламентаризм залишився в багатьох країнах лише зовнішнім прикриттям абсолютизму, не кажучи вже про те, що типовою для цих країн ситуацією став розпуск парламентів і відсутність їх скликання протягом багатьох років. У деяких інших країнах (Марокко, Лівія, Йорданія і ін) діють правові норми мусульманського фундаменталізму, основним джерелом права вважається Коран.
Конституція Єгипту 1923 формально оголосила його незалежною державою і конституційною монархією. Фактично ж у країні зберігався режим англійської військової окупації. У 1951 р. єгипетський парламент пішов на односторонню скасування англо-єгипетського договору 1936 р., що викликало введення в країну англійських військ і глибока політична криза. У цій обстановці в 1952 р. патріотична військова організація "Вільні офіцери" на чолі з Гамалем Абдель Насером здійснила державний переворот. Всю повноту влади зосередив у своїх руках Рада керівництва революцією.
З 1952 по початок 60-х рр.. в Єгипті здійснювався перший етап національно-визвольної революції, що супроводжувався прийняттям закону про аграрну реформу (1952 р.), скасуванням старої Конституції (1952 р.), ліквідацією монархії і прийняттям республіканської Конституції (1956 р.). Після націоналізації компанії Суецького каналу і що послідувала за цим агресії Англії, Франції та Ізраїлю (1956 р.) був виданий закон про "егіптізаціі" іноземних банків і фірм, причому негайної націоналізації підлягала власність Великобританії та Франції.
З середини 1961 почався другий етап революції. У цей період здійснювалися заходи по націоналізації банків та підприємств, проведення другого аграрної реформи, введення державного планування. Прийнята в липні 1962 р. Хартія національних дій відкинула капіталістичний шлях розвитку, а Тимчасова конституція 1964 проголосила Єгипет "соціалістичної демократичною республікою". До середини 60-х рр.. державний сектор економіки Єгипту значно зріс, однак поглиблення програма економічних реформ не змогла вирішити цілий ряд важливих економічних проблем. У зв'язку з цим з метою стимуляції виробництва був знову посилений приватний сектор в місті і на селі.
У 1971 р. на референдумі була ухвалена нова Конституція Арабської Республіки Єгипет, яка (у редакції 1980 р.) діє і зараз. Конституція проголошувала АРЄ "державою із соціалістичним демократичним ладом, заснованим на союзі сил трудового народу". Вищим органом державної влади проголошувалося Народні збори, главою держави - Президент. Фактично ж з середини 1970-х рр.. країна розвивається по капіталістичному шляху.
До великих арабських країн відноситься Алжир, незалежність якої була визнана Францією після тривалої національно-визвольної війни (1954-1962 рр..). Курс на "соціалістичну перебудову" суспільства, проголошений Фронтом національного визволення Алжиру (ФНО) в 1962 р., був закріплений в наступних конституційних документах (1963, 1976 рр..). Так, Конституція АНДР 1976 закріпила панівне становище суспільної власності, керівну роль ФНП в побудові соціалізму в рамках "національних та ісламських цінностей" і єдність політичного керівництва партії і держави.
Після народних виступів в кінці 80-х рр.., В 1989 р. була прийнята нова Конституція. Вона була "деідеологізований" основним законом; положення про соціалізм були виключені (хоча в преамбулі і говорилося про мету ліквідації експлуатації людини людиною). Було введено розділення влади, встановлена відповідальність уряду перед парламентом, ліквідовано монопольне становище ФНП та впроваджено ряд наукових установ. У 1996 р. в Алжирі прийнята нова Конституція, яка, однак, не принесла країні стабільності: протягом вже багатьох років тут тривають терористичні акції мусульманських екстремістів.
"Некапіталістіческій" шлях розвитку був проголошений урядом Народної Республіки Південного Ємену, утвореної в 1967 р. в результаті боротьби колоній і протекторатів півдня Аравії за незалежність. Після фракційної боротьби в Національному фронті цей шлях був остаточно закріплений в конституціях 1970 і 1978 рр.. Конституція Народної Демократичної Республіки Ємен 1978 проголосила метою країни побудова єдиного демократичного Ємену, закріпила виняткову власність держави на землю, керівну роль Єменської соціалістичної партії і повновладдя народних рад. Протягом багатьох років між Північним (Єменська Арабська Республіка) та Південним (НДРЄ) Єменом велися переговори про возз'єднання, що завершилися прийняттям конституції єдиної держави. В даний час діє Конституція 1992 єдиного Ємену
Однією з найважливіших політичних проблем на Арабському Сході став другим після світової війни питання про створення самостійної Палестинської держави. До 1948 р. Палестина представляла собою англійську підмандатної території. Після рішення Генеральної Асамблеї ООН у 1947 р. про розділ Палестини і створення на її території двох самостійних держав - арабської і єврейської - англійська мандат втратив силу. Після закінчення мандату на підставі зазначеного рішення в єврейській частині країни була створена держава Ізраїль. Однак в іншій частині Палестини, фактично пиво-безалкогольної галузі між Ізраїлем і Йорданією, рішення ООН не було здійснено. Арабо-ізраїльський конфлікт супроводжувався захопленням Ізраїлем у 60-80-х рр.. ряду територій, що належать арабським державам. У 1988 р. на сесії вищого органу палестинського народу - Національної ради Палестини - поряд з офіційним визнанням Ізраїлю було проголошено утворення Палестинської держави. Фактична реалізація принципу "два народи - дві держави" наштовхується на значні перешкоди. Разом з тим на території Ізраїлю створено палестинська автономія, що має політичний характер.
Протягом 80-90-х рр.. Близький Схід залишається одним з найбільш нестабільних і вибухонебезпечних регіонів світу. З одного боку, тут посилюються прагнення до інтеграції, які вже висловилися у створенні регіональних міжарабської організацій - Ради арабського співробітництва (1989 р.) і Союзу арабського Магріба (1989 р.) і в об'єднання Північного і Південного Ємену та ін З іншого боку, гострі суперечності в арабському світі вже неодноразово призводили до збройних регіональним конфліктам (Іран-Ірак, Ірак-Кувейт та ін.) Як і раніше, далека від вирішення палестинська проблема. Ліван, державний лад якого заснований на конфесійних засадах (найважливіші державні посади в певній пропорції розподіляються між представниками різних релігійних громад), з 1975 р. тривалий час перебував у стані міжусобної релігійної війни. В даний час тут сформовані нові органи з урахуванням змінених норм конфесійного представництва.