Утворення незалежних держав у Південній та Південно-Східної Азії

Характерною рисою соціально-економічного розвитку колоніальних країн Південної та Південно-Східної Азії був відносно високий в порівнянні з іншими колоніями рівень зрілості капіталістичних відносин. Однак і тут такі загальні прояви колоніальної спадщини, як багатоукладність і архаїчна структура економіки, нерозвиненість соціальних структур, визначили в принципі схожі з іншими країнами звільнилися тенденції розвитку політичних систем.
В англійських колоніях Азії, за винятком Малайї, незалежність була завойована в цілому відносно мирним шляхом. Наприкінці 40-х рр.. XX ст. вона була дарована Індії, Бірмі та Цейлону. При цьому Індія в 1947 р. була розділена на дві частини, що отримали статус домініонів - Індійський Союз і Пакистан. Поділ Індії по общинно-релігійною ознакою відображало традиційний принцип британської колоніальної політики і не тільки не допомогло вирішити колишніх проблем країни, але й породило нові, які стали причиною гострих зіткнень на релігійному та етнічному грунті. У свою чергу в складі Пакистану штучно об'єдналися два національно різнорідних і географічно віддалених один від одного району *.
* У 1971 р. на території Західного Пакистану було утворено незалежну державу Бангладеш.
Прихід до влади так званої національної буржуазії в Індії і Шрі Ланці сприяв виробленню політичної лінії на розвиток незалежної національної економіки, становлення демократичних форм національної державності.
Конституція незалежної держави Індії 1949 проголосила створення суверенної і демократичної республіки, в якій заборонялися рабство і які б то не було форми примусової праці. У Конституції йшлося про рівність всіх громадян перед законом незалежно від релігійної, расової і кастової приналежності, статі і місця народження. Ці положення були потім підтверджені низкою законодавчих актів, у тому числі виданим у 1955 р. законом про караності кастової дискримінації. Конституція проголосила недоторканність приватної власності.
За формою правління Індія є парламентарну республіку. Вищим законодавчим органом за Конституцією є, парламент, що складається з глави держави і двох палат - Народної палати і Ради штатів. Народна палата і нижні палати законодавчих зборів у штатах обираються шляхом загальних прямих виборів. Рада штатів формується шляхом непрямих виборів - колегією виборців, що складається з членів законодавчих зборів штатів.
Главою держави, за Конституцією, є президент, що обирається особливою колегією. Згідно з буквою закону, він наділяється широкими повноваженнями. Як "складова частина" парламенту, він володіє разом з палатами законодавчою владою. Йому належить право призначати прем'єр-міністра та інших вищих посадових осіб держави, а також губернаторів штатів. Президент має право дострокового розпуску Народної палати. Він може припиняти дію багатьох статей Конституції. У період між сесіями парламенту президент може видавати укази, які мають силу закону. Парламент може покласти на президента та інші тимчасові повноваження.
Президент, однак, спочатку по неписаним нормам, а тепер відповідно до поправок до Конституції діє "за порадою", фактично - за вказівкою, уряду Індії на чолі з прем'єр-міністром. Уряд - Рада міністрів - відповідально не перед президентом, а перед нижньою палатою парламенту. Парламент може змусити уряд піти у відставку шляхом винесення вотуму недовіри. Компетенція Ради міністрів в Конституції чітко не визначена. Як і в інших парламентських республіках, уряд сам здійснює повноваження, формально належать президенту.
Індійський союз, згідно з Конституцією, є федерацією. Разом з тим до компетенції центральних органів віднесене вирішення всіх основних питань федерації, що дає можливість встановити ефективний контроль за діяльністю урядів штатів. У певних умовах центральний уряд може змістити обрані державні органи штатів і ввести так зване президентське правління (через призначеного губернатора). Ця конституційна прерогатива президента використовувалася понад 100 разів.
Одним з проявів колоніальної спадщини стало закріплення в Конституції 1949 колишнього територіального поділу. Вона передбачала існування різних груп штатів, в тому числі таких, де головою виконавчої влади був один з місцевих князів. У 1956 р. був прийнятий Акт про реорганізацію штатів, за яким з урахуванням національних і мовних особливостей населення було створено 14 штатів і ряд союзних територій. Згодом число штатів зросло за рахунок перетворення в штати деяких союзних територій і розділення окремих штатів (у 1997 р. - 25 штатів і 7 союзних територій). Штати в Індії мають неоднакове правове становище. Їх межі змінюються без їх згоди. У деяких штатах, незважаючи на вжиті заходи, склалася напружена обстановка, діють сепаратистські сили, сильні релігійно-громадські суперечності. Конституція 1949 визначила і основні принципи миролюбної зовнішньої політики країни.
Державно-правові інститути Шрі-Ланки також розвивалися в умовах буржуазно-демократичного ладу. З кінця 40-х і до кінця 70-х рр.. еволюція цих інститутів відбувалася в рамках парламентаризму, на основі "Вестмінстерське моделі". У 1978 р. була прийнята Конституція, найважливішими рисами якої стали відмова від основних рис традиційного парламентаризму і наділення президента дуже широкими повноваженнями. У 1988 р. в Шрі Ланці після тривалої боротьби був створений автономний район для тамільської населення, а й інші провінції країни отримали такі ж права.
Авторитарні тенденції розвитку державного механізму виразно проявилися в тих країнах Південно-Східної Азії, де до влади прийшов блок капіталістичних і напівфеодальних шарів. Після завоювання незалежності в 40-х рр.. XX ст. в більшості країн регіону були сприйняті західні державно-правові та політичні форми, які, однак, не відповідали на той час місцевим соціально-економічних умов, і в ряді країн в подальшому були змінені.
Діюча в даний час Конституція Індонезії 1945 проголосила суверенітет народу і п'ять принципів державної ідеології (панчасіли): віру в єдиного Бога, єдність нації, демократію, гуманізм, справедливість. Своєрідним вищим органом державної влади тут є Народний консультативний конгрес, який збирається один раз на п'ять років для розробки та вдосконалення конституції, обрання президента і віце-президента. Президент автоматично стає прем'єр-міністром, главою виконавчої влади, має дуже широкі повноваження.
Посилення особистої влади президента відбулося в кінці 50-х - початку 60-х рр.., Коли президент Сукарно проголосив перехід до "що спрямовується демократії". Після масових репресій проти лівих сил (у зв'язку зі спробою державного перевороту) і встановлення "нового порядку" під керівництвом генерала Сукарно в Індонезії була продовжена перебудова політичної системи. Існуючий військовий режим спирається на перевагу однієї партії - Голкар (офіційно дозволені три), яка має більшість місць в парламенті. Вирішальна роль в державному керівництві суспільством належить військовим, які становлять особистий апарат президента і більшу частину призначених членів консультативного конгресу і парламенту.
На Філіппінах в 1946-1972 рр.. діяла американська модель президентської республіки з двопартійної системою. Разом з тим вже в 50-х рр.. ця система продемонструвала відступ від демократії, оскільки були заборонені ліві партії і профспілки. З початку 70-х рр.. був проголошений курс на створення "нового суспільства", який характеризувався подальшою концентрацією влади в руках президента, опорою на армію, встановленням монополії однієї партії. У якості "прикриття" режиму особистої влади на основі Конституції 1973 р. у країні продовжували діяти формально багатопартійна система і законодавчий орган, який тривалий час не скликався. Після повалення президента Маркоса була прийнята нова Конституція Філіппін 1986 Вона зберегла форму президентської республіки і передбачила створення двох автономних районів.
Прикладом встановлення в 70-х рр.. "конституційного авторитаризму" служить і ряд інших військово-бюрократичних режимів в азіатському регіоні (Таїланд, Пакистан). Військова верхівка, незважаючи на різні маневри і прикриття у вигляді організації виборів і передачі влади цивільним особам, відіграє тут вирішальну роль в суспільному житті і здійсненні політичної влади. У М'янмі (Бірмі), яка ще в 1962 р. проголосила програму соціалістичної орієнтації, у 1988 р. було встановлено військовий режим, а в 1994 р. була прийнята нова Конституція. Значна частина парламенту призначається, реально в країні триває правління військових.
В результаті національно-демократичної революції в 1978 р. була проголошена Демократична Республіка Афганістан. За підтримки колишнього СРСР її керівництво заявило про соціалістичної орієнтації, до Афганістану були введені війська СРСР. Після їх виводу колишній режим був повалений. У 1987 р. тут була прийнята Конституція, яка змінила назву країни (Республіка Афганістан). Протягом багатьох років в Афганістані йде междуусобная боротьба, підтримувана рядом закордонних держав. Спроби створити уряд "національного примирення" поки не привели до бажаних результатів, Конституція 1987 скасовано.