Управління колоніями

Найбільшою колоніальною імперією до середини XIX ст. стала британська, що включала колоніальні володіння в усіх частинах світу (Ірландію, Гібралтар і Мальту в Європі; Індію, Цейлон, Південну Америку і т. д.).
Великобританія створила досить гнучку систему управління, що дозволила діяти за принципом "розділяй і володарюй" і в багатьох випадках підтримувати колоніальний режим без громіздкого апарату, спираючись на місцеву верхівку (система опосередкованого управління).
Вища законодавча влада в Британській імперії належала британському парламенту, а також уряду, яке могло видавати нормативні акти для колоній шляхом "наказів короля в Раді". Система центрального управління колоніями до середини XIX ст. не була впорядкованою. Спеціальна посаду державного секретаря по справах колоній з'явилася в 1768 р., але лише в 1854 р. було створено міністерство колоній. Вищою апеляційною інстанцією для судів колоній був Судовий комітет Таємної ради Великобританії.
Починаючи з XVIII ст. склалося загальне поділ усіх колоній на "завойовані" і "переселенські", стосовно до яких поступово виробилися два типи британського колоніального управління. "Завойовані" колонії, як правило з "кольоровим" населенням, не мали політичної автономією і керувалися від імені корони через органи метрополії британським урядом. Законодавчі та виконавчі функції в таких колоніях зосереджувалися безпосередньо в руках вищого урядового чиновника - губернатора (генерал-губернатора). Створювані представницькі органи в цих колоніях реально представляли лише незначний прошарок місцевих жителів, але і в цьому випадку вони грали роль дорадчого органу при губернаторах. Як правило, в "завойованих" колоніях встановлювався режим національної, расової дискримінації. Про це свідчить, зокрема, приклад Індії - "завойованій" колонії, що займала особливе місце в колоніальній політиці метрополії.
Захоплення і підпорядкування Індії здійснювалися з XVII ст. Ост-Індійської торговою компанією, що отримала від британської корони численні привілеї. Торговий апарат компанії фактично перетворився в апарат управління захопленими індійськими територіями (Бенгалії, Бомбеєм, Мадрас). Протягом усього XVIII ст. компанія здійснювала неприкритий грабунок місцевого населення, яка призвела до катастрофічних наслідків і змусив англійський парламент втрутитися в діяльність Ост-Індійської компанії. У 1773 р. був виданий перший парламентський акт про управління Індією. З цього акту всі справи компанії віднині переходили в ведення Ради директорів, частина з яких повинна була періодично змінюватися. Губернатор Бенгалії отримував посаду генерал-губернатора всіх англійських володінь в Індії. Крім того, актом 1773 було передбачено створення в Індії Вищого суду, формально відокремленого від виконавчої влади в колонії. За актом 1784 діяльність компанії була підпорядкована спеціальному контрольному раді на чолі з головою, який згодом став міністром у справах Індії. Проте до кінця 50 х - початку 60-х рр.. XIX ст. в Індії зберігалася подвійна система управління і судочинства - через органи британської корони та Ост-Індійської компанії.
Новий етап в розвитку британського управління Індією настав у 1858 р., після повстання індійських солдатів, які перебували на британській службі (сипаїв). Індія була передана у безпосереднє підпорядкування англійської корони і проголошена імперією. Англійська королева стала імператрицею Індії, а центральний апарат управління очолив державний секретар у справах Індії, пост якого створювався у складі британського уряду. При держсекретаря була створена Рада у справах Індії, що мав дорадчі функції. У самій Індії вся повнота влади зосереджувалася в руках генерал-губернатора, що отримав титул віце-короля і здійснював свої повноваження спільно з Виконавчим радою. У своєму широкому складі, включаючи призначених генерал-губернатором осіб, цей орган іменувався Законодавчим радою і міг виконувати законодавчі функції. Окремі провінції Індії керувалися губернаторами і мали свої законодавчі поради, а цілий ряд індійських князівств формально виступав у ролі суверенних держав.
Наприкінці XIX - початку XX ст. в результаті підйому визвольного руху британський парламент прийняв ряд законів про індійських радах (1861, 1892 р. і ін.), які, однак, лише кілька розширили представництво корінних жителів у дорадчих органах при колоніальної адміністрації.
Інший тип управління склався в колоніях, де більшість або значну частину населення становили білі переселенці з Британії та інших європейських країн (північноамериканські колонії, Австралія, Нова Зеландія, Капська земля). Довгий час ці території за формою управління мало чим відрізнялися від будь-яких інших колоній, проте поступово придбали політичну автономію.
Створення представницьких органів самоврядування почалося в переселенських колоніях в середині XVIII ст. Однак, колоніальні парламенти не мали реальної політичної влади, бо вища законодавча, виконавча і судова влада залишалася в руках британських генерал-губернаторів. У середині XIX ст. у ряді провінцій на території Канади був заснований інститут "відповідального уряду". У результаті вотуму недовіри, винесеного місцевої асамблеєю, який призначається Рада при губернаторові, який грав роль колоніального уряду, міг бути розпущений. Найважливіші поступки переселенським колоній були зроблені в другій половині XIX - початку XX ст., Коли вони одна за одною домоглися подальшого розширення самоврядування і отримали в результаті особливий статус домініонів. У 1865 р. був прийнятий Акт про дійсність колоніальних законів, за яким акти колоніальних законодавчих органів визнавалися недійсними в двох випадках: а) якщо вони в будь-якому відношенні суперечили актам британського парламенту, поширеним на цю колонію; б) якщо вони суперечили яких - або наказам і положенням, виданим на підставі такого акта або мають в колонії силу такого роду акта. У той же час закони колоніальних легіслатур не могли визнаватися недійсними, якщо вони не відповідали нормам англійського "загального права". Законодавчі органи колоній отримали право створювати суди і видавати акти, що регламентують їх діяльність.
У 1867 році британський парламент прийняв Акт про Британську Північну Америку - конституцію Канади, яка послужила зразком для наступних конституцій британських домініонів. Цей акт оформив об'єднання ряду провінцій і територій (Квебек, Онтаріо, Нова Шотландія і Нью-Брансвік) в єдиний федеральний домініон під назвою "Канада".
Акт про Британську Північну Америку втілив у собі основні риси британської конституційної практики у поєднанні з досвідом побудови федерації в США. За формою правління Канада була своєрідною монархією, оскільки главою держави проголошувався британський монарх, представлений в самому домініону генерал-губернатором. Законодавча влада вручалася федерального парламенту Канади, що складається з двох палат: сенату, що призначається генерал-губернатором, і обирається палати громад. Парламент мав право видавати нові закони з усіх найважливіших питань життя федерації, а також приймати поправки до конституції, що стосуються діяльності федерального уряду. Інші поправки до конституції могли здійснюватися тільки британським парламентом на вимогу парламенту Канади.
Виконавча влада в канадській федерації належала представнику британської корони - генерал-губернатору, наділений дуже широкими правами, у тому числі правом призначення та розпуску в будь-який час палати громад, скасування будь-якого закону, прийнятого парламентом окремої провінції. Крім того, генерал-губернатор міг не затвердити законопроект, прийнятий федеральним парламентом, і представити його на розсуд британської корони. Однак таке співвідношення законодавчої та виконавчої влади незабаром перестало відповідати політичній практиці розвитку домініону. Як і в самій Великобританії, неписані конституційні звичаї значно змінили реальний розподіл прерогатив основних державних органів. Вже з кінця XIX ст. генерал-губернатор міг здійснювати свої повноваження лише після консультацій зі своїм урядовим Радою; всередині Ради виділився кабінет міністрів, очолюваний і формується прем'єр-міністром за умови довіри з боку палати общин ( "відповідальний уряд").
У провінціях Канади - суб'єктах федерації - створювалися провінційні законодавчі органи з досить широкою компетенцією.
У 1901 році подібним же чином був створений Австралійський Союз - федеративна держава, що об'єднав декілька самоврядних колоній на території Австралії. Двопалатний федеральний парламент складався з сенату і палати представників, що обираються населенням кожного штату. При цьому виборчих прав позбавлялися австралійські аборигени і особи афро-азіатського походження. У 1907-1909рр. домініонами стали відповідно Нова Зеландія і Південноафриканський Союз.
Після утворення домініонів їх зовнішня політика і "питання оборони" залишалися в компетенції британського уряду. Починаючи з кінця XIX ст. однією з форм взаємин з домініонами стали так звані колоніальні (імперські) конференції, що проводилися під егідою міністерства колоній. На конференції 1907 р. за вимогу представників домініонів були вироблені нові організаційні форми їх проведення. Імперські конференції відтепер повинні були проводитися під головуванням прем'єр-міністра Великобританії за участю прем'єр-міністрів домініонів.
Наприкінці XIX - початку XX ст. одночасно із захопленням величезних територій в Африці (Нігерія, Гана, Кенія, Сомалі та ін) посилилась англійська експансія в Азії і на арабському Сході. Існуючі тут суверенні держави були фактично перетворені на напівколонії-протекторати (Афганістан, Кувейт, Іран та інші), їхній суверенітет був обмежений нав'язаними Англією договорами та присутністю британських військ.
Колоніальна право в британських владних складалося з актів британського парламенту ( "статутною право"), "загального права", "права справедливості", а також постанов і розпоряджень міністерства колоній і нормативних актів, прийнятих в самій колонії. Широке впровадження норм англійського права в колонії почалося з другої половини XIX ст., Коли колонії стали торговими "партнерами" метрополії і було потрібно, забезпечити стабільність товарообміну, безпека особи і власності британських підданих.
Переплітаючись з традиційними інститутами, місцевого права завойованих країн, відображаючи як власні, так і нав'язані ззовні суспільні відносини, колоніальне право було складним і суперечливим явищем. В Індії, наприклад, правотворча практика британських судів і колоніальне законодавство створили вкрай ускладнені системи англо-індуського та англо-мусульманського права, які розповсюджувалися на місцевих жителів. Ці системи відрізнялися електіческім змішанням норм англійської, традиційного, релігійного права і судових тлумачень. У колоніальному право Африки також штучно поєднувалися мало узгоджуються між собою норми європейського права, місцевого звичаєвого права і колоніальних законів, які копіюють колоніальні кодекси Індії. Щодо англійських поселенців в будь-яких частинах світу діяло англійське право. При цьому в переселенських колоніях застосовувалося в першу чергу "загальне право", а англійське законодавство могло не застосовуватися, якщо про це не містилося спеціальної вказівки в акті британського парламенту.