Еволюція французького парламентаризму

Створений відповідно до Конституції 1875 державний лад Третьої республіки зазнав істотних змін у зв'язку з подальшим розвитком самого французького суспільства і загостренням боротьби консервативних і ліберально-демократичних сил, в якій останні поступово, крок за кроком, зміцнювали свої позиції.
Традиційний для Франції розкид політичних переконань і інтересів, наявність численної прошарку дрібних і середніх підприємців, які прагнули до самостійної участі в політичному житті Третьої республіки, відсутність вже сформованих політичних партій, які й не могли з'явитися у Франції в XIX ст. при антидемократичних режимах, зумовили виникнення досить строкатою багатопартійної системи. З політичної арени остаточно зійшли монархічні угрупування, але на їх місці виникло безліч різновидів республіканських партій ( "помірковані" республіканці, республіканська ліва і т. д.). До кінця XIX ст. впливовою партією стали радикали. Більшість політичних партій Третьої республіки в організаційному відношенні були аморфними, часто розвалювалися, перегруповувались, існували лише як парламентські фракції. Справжні цілі більшості цих партій та їх керівників, як правило, були приховані за політичною грою в республіканізм, за гучними гаслами і соціальною демагогією. Рядовим виборцям було важко розібратися в нагромадженні політичних партій і в тій запеклій боротьбі, що велася за владу різними партійними угрупованнями.
Наприкінці 70-х рр.., Оговтавшись від жорстоких репресій, на шлях створення власної політичної партії встали і соціалістичні сили Франції. Цей шлях був непростим через серйозних політичних розбіжностей у самому таборі соціалістичних сил і в керівництві партії. Розбіжності привели партію до розколу, який був подоланий тільки в 1905 р. Сама поява опозиційних державному устрою політичних організацій, в яких активну роль грав робітничий клас, що впливає на хід виборчих кампаній, внесло новий елемент в політичну систему Франції, спричинило за собою її реформування і демократизацію.
Основні зміни в державному ладі Третьої республіки в кінці XIX ст. відбувалися не шляхом прийняття конституційних законів, а в самій практиці діяльності державних органів. Суть цих змін полягала у певній демократизації системи парламентаризму з метою надання їй соціальної маневреності і гнучкості, пристосування до більш складних і завуальованим механізмів політичного владарювання.
Розвиток державної системи Третьої республіки з'явилося насамперед в істотному скороченні влади президента. Починаючи з 80-х рр.. (з Ж. Греві) президент на практиці перестав використовувати свої найбільш значущі конституційні повноваження (право розпуску палати, відстрочки сесій і т. д.). Формально президент призначав і звільняв міністрів, але парламентська відповідальність уряду фактично виводила Рада міністрів з-під контролю президента.
Конфлікт Палати депутатів і президента Греві в 1887 р. створив ситуацію, коли президент виявився нездатним сформувати уряд і був змушений сам піти у відставку. Щоб уникнути подібних конфліктів на майбутнє з мовчазної згоди основних політичних партій на пост президента стали підбиратися свідомо безініціативний і маловпливові політичні діячі (Дешанель, Думерг і т. п.). Офіційні конституційні повноваження президента залишалися свого роду політичним резервом на випадок кризової або надзвичайної обстановки.
Так, під час першої світової війни, яка вимагала максимальної централізації державної влади, президент Пуанкаре знову стала активною фігурою в політичному житті Франції.
Еволюція Третьої республіки знайшла своє відображення і в діяльності палат французького парламенту. Зовні парламентаризм і депутатські свободи досягли тоді свого апогею. Однак поступово, у міру посилювання внутріпарламентської партійної боротьби, внутрішній регламент Палати депутатів передбачав все більші обмеження свободи дебатів. Голова на свій розсуд визначав порядок дня, переривав засідання і т. д. Створювалася система комісій палати і Сенату, куди нерідко переносилося обговорення найбільш важливих або політично гострих питань.
Одним із зовнішніх ознак удаваного "всесилля" парламенту в період Третьої республіки були часті урядові кризи, що закінчуються відставкою Ради міністрів. Це пояснювалося тим, що при множинності партійних угрупувань в парламенті жодна з них не мала абсолютною більшістю голосів, що дозволяє їй сформувати однопартійний уряд.
Рада міністрів утворювався щоразу в результаті складних парламентських комбінацій і блоків, в результаті чого його положення не могло бути стабільним і міцним. Були випадки, коли уряд Третьої республіки могло утриматися при владі лише кілька тижнів або навіть один день.
Як правило, чергова урядова криза тягнув за собою лише часткові перестановки міністрів, так зване "подштукатуріваніе кабінету". Ряд політичних діячів при частій зміні кабінетів продовжували залишатися у складі уряду, перетворившись на його завсідників (Вальдек-Руссо, Комб, Клемансо та ін.)
Таким чином, урядова влада практично набувала все більшу самостійність по відношенню до парламенту. Крім того, постійні зміни і перестановки міністрів не зачіпали основ діяльності державного адміністративного апарату, де існував постійний штат призначаються або обираються за конкурсом і не залежать від зміни уряду чиновників, які формують на ділі офіційну політику правлячих кіл. У період Третьої республіки утворювалися нові міністерства (наприклад, міністерство колоній), збільшився чиновників контингент, який перевищував вже 800 тис. чоловік.
Важливу роль у системі органів Третьої республіки грав Державна рада, члени якої призначалися президентом за згодою Ради міністрів. Хоча Державну раду представляв собою дорадче установа щодо законодавчих та адміністративних справах, він володів помітною політичною вагою. Рада зберіг за собою важливі функції адміністративної юстиції - розглядав скарги на вищих державних чиновників і апеляції на рішення нижчих адміністративних судів (рад префектур в департаментах).
Бюрократична централізація управління в Третій республіці знайшла своє вираження і в зусиллях підпорядкування місцевих органів урядової влади. На чолі адміністрації департаменту стояв префект, який призначається президентом, але практично підбираються міністром внутрішніх справ і підлеглий останньому. Виборні генеральні ради в департаментах, що відали питаннями суто місцевого значення (будівництвом шкіл, доріг тощо), фактично перебували в залежності від префекта, а через нього - і від центральної влади. Генеральні ради не мали своїх власних виконавчих органів і при винесенні рішення повинні були звертатися по допомогу до префекта. Аналогічні відносини складалися між окружними радами і підлеглими префекта представниками центральної влади в округах - супрефектамі. У кантонах взагалі не було органів місцевого самоврядування, а центральну адміністрацію представляли спеціалізовані чиновницькі служби (податківці, мировий суддя, нотаріуси і т. д.).
Нижчої одиницею місцевого самоврядування були комуни або громади, де обирався муніципальна рада. З 1883 муніципальні ради отримали право обирати свого голову - мера. Однак і він зберігав подвійне положення, будучи одночасно представником уряду і головою місцевої виконавчої влади. Центральна адміністрація часто використовувала право відсторонення мерів від посади і розпуску муніципальних рад.
Правлячі кола Третьої республіки, перелякані Паризької комуни, встановили особливу систему муніципального управління для Парижа, а також для найбільших робочих центрів - Ліона і Марселя. Столиця була позбавлена права мати свого мера. Виконавча влада в Парижі була зосереджена в руках префекта поліції і префекта департаменту Сени. Префект поліції не тільки відповідав перед урядом за підтримання порядку в Парижі та несення поліцейської служби, а й здійснював постійне втручання у справи муніципалітету, аж до розробки муніципального бюджету.