Організація революційної влади
Основи організації революційного уряду були визначені Конвентом в ряді декретів, зокрема в Установчих законі від 4 грудня 1793 "Про революційному порядку управління". У цьому декреті передбачалося, що "єдиним центром управління" в республіці є Національний конвент. За визнавалося ним виключне право на приймання та тлумачення декретів. Таке закріплення керівної ролі Конвенту в системі органів революційної диктатури було обумовлено самим ходом політичної боротьби. Після вигнання жирондистів переважним впливом у ньому користувалися якобінці.
Конвент був тісно пов'язаний з Паризької комуни, народними товариствами, тобто був визнаним центром революційних сил того часу, до того ж постійно діючим органом, який оперативно реагував на швидко мінливу політичну ситуацію, розглядав велику кількість питань і за порівняно короткий термін прийняв величезну масу законів (декретів).
Урядову влада у системі революційної диктатури якобінців здійснював Комітет громадського порятунку. Він висунувся на першому місце серед комітетів Конвенту, став натхненником політики революційного терору. Роль цього комітету особливо зросла з липня 1793 р., коли на чолі його замість Дантона, виявляв нерішучість і схильність до компромісів, встав що висунувся на місце лідера якобінців М. Робесп'єр. До складу комітету увійшли і його найближчі соратники - Сен-Жюст, Кутон тощо
Згідно з декретом Конвенту від 10 жовтня 1793 р., Комітету громадського порятунку повинні були підкорятися тимчасовий виконавчий рада, міністри, генерали. Йому ж ставилося в обов'язок спочатку щодня, а з грудня 1793 щомісячно надавати звіти про свою роботу в Національний конвент.
Для зв'язку Конвенту та урядових установ з місцями в департаменти і в армію посилалися комісари з числа депутатів Конвенту, що наділялися широкими повноваженнями. Вони здійснювали контроль за застосуванням декретів революційного уряду і в разі потреби могли усувати посадових осіб у департаментах і генералів в армії. Складна політична ситуація (контрреволюційні заколоти, зради в армії) змушувала комісарів Конвенту брати на себе іноді і безпосередні адміністративні та організаційні функції - видавати обов'язкові розпорядження, командувати військовими частинами і т. д.
До завдань революційної диктатури було пристосоване управління на місцях. Законом 4 грудня 1794 з відання адміністрації департаментів були вилучені найважливіші питання, "пов'язані з революційним законами та заходам управління та суспільного порятунку". З цих питань дистрикти і муніципалітети зносилися безпосередньо з революційним урядом. Найбільшу активність в місцевому управлінні виявляли муніципалітети, з яких були вигнані жирондисти. В роботі комун і їх секцій, в генеральних радах широку участь брали низи міського та сільського населення.
Ще за декретом 21 березня 1793 для нагляду за ворожими республіці іноземцями в кожній комуні та її секції обиралися наглядові та інші спеціальні комітети. При якобінці функції цих комітетів значно розширилися, вони отримали назву революційних комітетів. Ці комітетів, що складалися з найбільш активних і фанатично відданих революції громадян, були створені по всій країні. Вони перетворилися на інструмент революційного терору і в головну опору Комітету громадського порятунку на містах. Вони не лише послідовно проводили у своїх округах політику центру, але в свою чергу самі чинили тиск на Конвент, змушуючи його в ряді випадків виконувати вимоги сп'янілих революцією мас.
Важливе місце у системі революційної диктатури займали різні народні товариства і клуби, перш за все Якобінський клуб в Парижі, що виконував роль своєрідного політичного штабу революції, і численні його відділення по всій країні (понад 40 тис.).
Однією з суттєвих особливостей диктатури якобінської було створення спеціальних органів, призначених для боротьби із зовнішніми ворогами і внутрішньої контрреволюції. У своїй діяльності, спрямованої на захист республіки та завоювань революції, вони використовували методи революційного терору.
В організації розгрому військ феодально-монархічної коаліції, що вторглися в республіканську Францію, вирішальну роль зіграла перетворена якобінцями армія. У серпні 1793 Конвент видав декрет про загальне ополчення, згідно з яким здійснювався перехід від добровольчого принципу до обов'язкового набору, тобто створення масової народної армії. У ст. 1 декрету говорилося: "З цього часу аж до вигнання ворогів з території Республіки всі французи повинні перебувати у постійній готовності до служби в армії. Молоді люди повинні вирушити воювати, одружені будуть виготовляти зброю і перевозити продовольство, жінки будуть шити намети і одяг і служити в госпіталях, діти будуть щипати корп зі старого білизни, люди похилого віку будуть в громадських місцях збуджувати мужність воїнів, ненависть до королів і кликати до єдності Республіки ". Батальйони новобранців, злиті з кадровими частинами (так звана амальгама армії), привносили в армійську середу революційний дух і зміцнювали боєздатність військових підрозділів. На командні посади, у тому числі і генеральські, висувалися молоді, здібні й вольові люди, багато з яких були вихідцями з народу. Революційна армія не лише очистила до початку 1794 територію Франції від військ коаліції, але й брала участь у придушенні контрреволюційних заколотів в Ліоні, Вандеї та інших містах.
Важливу роль в організації боротьби з контрреволюцією зіграв Комітет громадської безпеки. На нього законом 4 грудня 1793 був покладений "особливий нагляд" за всім тим, що стосувалося "особистості і поліції". Він не був підпорядкований Комітету громадського порятунку і повинен був щомісячно представляти свої звіти безпосередньо в Конвент. Наділений правому розслідування контрреволюційної діяльності, арешту та віддання до суду ворогів республіки, цей комітет, нерідко зловживав своєю владою, став одним з найважливіших каральних органів у системі якобінської диктатури. Особливу роль у здійсненні каральної політики в дистрикту і комунах грали згадані вище революційні комітети. Їхні функції були істотно розширені законом 17 вересня 1973 про підозрілі. Ці комітети мали безпосередній зв'язок з Комітетом громадської безпеки, пересилали йому списки заарештованих і вилучені у них документи. Коло осіб, які вважалися підозрілими і підлягають арешту, був дуже широким і невизначеним. Це особи, які своєю поведінкою, зв'язками, промовами, творами "проявляють себе прихильниками тиранії, федералізму і ворогами свободи", члени дворянських сімей, які "не виявляли постійно своїй відданості революції", особи, яким було відмовлено у видачі "свідоцтв про благонадійність" , і т. д. Революційні комітети, тісно пов'язані з народними товариствами, місцевими відділеннями якобінського клубу, нерідко виявляли політичну нетерпимість. Вони розгорнули енергійну діяльність по виявленню та викриттю контрреволюціонерів, не дуже турбуючись про те, що в багатьох випадках вони переслідували і "знешкоджували" ні в чому не винних людей.
У системі органів якобінської диктатури надзвичайно активну роль відігравав також Революційний трибунал. Він був створений на вимогу якобінців ще жірондістскім Конвентом, але перетворився на постійно діюче знаряддя революційного терору лише після його реорганізації 5 вересня 1793
Судді, присяжні засідателі, громадські обвинувачі та їх помічники призначалися Конвентом. Вся процедура в революційному трибуналі характеризувалася спрощеністю і швидкістю, що дозволяло йому вести цілеспрямовану, але в той же час і жорстоку боротьбу з політичними супротивниками революційного уряду - роялістами, жирондисти, агентами іноземних держав. До 10 червня 1794 за вироком Революційного трибуналу було страчено 2607 чоловік. Військові перемоги революційної армії і зміцнення республіки з неминучістю призвели до розпаду колишньої єдності і до посилення внутрішніх розбіжностей у якобінському блоці. Соціально-економічне законодавство, знищило залишки феодалізму, об'єктивно призводило до розвитку капіталістичних відносин, до появи "нових багатіїв" (нуворишів) і зростання соціальної нерівності, до погіршення положення міської та сільської бідноти.
"Караючий меч" якобінців, керівництво якими дедалі більше зосереджувалася в руках Робесп'єра і невеликої групи близьких йому осіб, швидко втрачав свою революційну спрямованість. Він перетворювався на знаряддя розправи не лише з правими силами, які не допускають максималізму якобінських вождів, але й з лідерами лівого крила якобінців, що представляли інтереси низів міського та сільського населення ( "скажені", ебертісти і т. д.). Останні вимагали дальшого розвитку революції, створення егалітарного суспільства. Відверті політичні репресії якобінців відлякували багатьох їхніх колишніх прихильників, вели до падіння їхнього авторитету, до звуження соціальної бази їхньої влади. Вожді якобінців по суті вже не бачили іншого шляху до того, аби врятувати режим і зміцнити своє особисте становище, крім як посилення терору. Боротьба за демократичні ідеали в умовах наростаючого терору все більш відверто перетворювалася на тривіальну боротьбу за особисту владу.
10 червня 1794 Конвент під тиском Робесп'єра прийняв декрет "Про ворогів народу", що мав зловісні наслідки. Цей декрет ще більш спрощував судову процедуру, але разом з тим скасовував елементарні демократичні засади судочинства.
Обвинувачений допитувався тільки на судовому засіданні в присутності присяжних і публіки, не мав права на захисника ( "захисниками невинно обмовлених патріотів закон вважає присяжних патріотів; змовникам ж захисників не годиться"). Керівництвом до винесення вироку повинна була служити лише "совість" присяжних.
За всі злочини, які підлягають веденню Революційного трибуналу, призначалася смертна кара. Саме поняття "ворог народу" за декретом була сформульована широко і невизначено. Закон дозволив якобінському керівництва Конвенту посилити терор проти політичних противників режиму і проти "нових багатіїв", але він спричинив за собою і зростання страт невинних і обмовлених людей (за 48 днів було страчено 1350 чоловік).
До літа 1794 р., коли в результаті перемог революційної армії зникла військова небезпека і новий республіканський лад став політичною реальністю, внутрішні протиріччя, властиві якобінському режиму, стали більш гострими і нерозв'язними.
Нову грошову аристократію дратували введені якобінцями обмеження підприємництва. Вона не хотіла більше миритися з терором, з обмеженнями елементарних демократичних прав, з фактичним руйнуванням створеного революцією конституційного механізму.
Склалося під час революції багатомільйонне дрібновласницькі селянство втратило свій революційно-демократичний настрій, відвернулася від якобінців. Як зазначалося вище, вожді якобінців відштовхнули від себе, зрештою, і низи міського та сільського населення.
В умовах, коли правлячий блок швидко розвалювався, в Конвенті дозрів змову групи монтаньярів, які виступили, у тому числі з метою самозбереження, проти беззаконня й вакханалії якобінського терору (Тальен, Баррас та ін.) Оскільки вожді якобінців вичерпали резерви своєї революційної активності, а тому не могли знову спертися на народні маси, їх правління все більше набував риси політичного самогубства. Плани змовників, до яких приєднався ряд членів обох урядових комітетів, порівняно легко здійснилися 27 липня 1794 (9 термідора - по республіканському календарем).