Перша імперія і бюрократизація державного апарату

Конституція 1799 р., надавши першу консулу всю повноту влади, дозволила йому в короткий термін розгромити залишки якобінського руху і знешкодити діяльність роялістів, які прагнули до монархічної реставрації у Франції.
Продемонструвавши респектабельним колам суспільства, передусім великої буржуазії і селянам-власникам, переваги сильного уряду, створивши своїми успішними військовими походами сприятливі умови для промислового розвитку Франції, Бонапарт підготував тим самим необхідний політичний клімат для остаточного знищення республіканського ладу. У 1802 р. в результаті нового плебісциту, проведеного в тих же антидемократичних формах, як і в 1799 р., Бонапарт, став на той час кумиром для більшості французів, був оголошений довічним консулом. За органічною сенатус-консульт 1804 йому був привласнений титул імператора (Наполеон I). Знову був використаний випробуваний прийом плебісциту, і третя Конституція наполеонівська була практично одностайно схвалена "французьким народом".
Конституція відобразила еволюцію честолюбних політичних установок Наполеона. У ній основна увага приділялася вже не організації державної влади (до чого імператор в значній мірі втратив інтерес), а дуже ретельно розроблялися такі питання, як престолонаслідування, статус імператорської сім'ї, присяга імператору, регентство, і т. д. Політичний розрахунок і марнославство Наполеона привели до відновлення дореволюційної процедури вінчання на трон, яка і була згодом здійснена за участю римського папи.
Таким чином, поступовий розвиток особистого влади Бонапарта з неминучістю призвело до якісних змін у формі державного ладу Франції, яка тепер не тільки фактично, але і юридично перетворилася на своєрідну монархію (імперію). Щоправда, і з встановленням імператорської титулу спочатку сам термін "республіка" продовжував використовуватися в законодавстві ( "управління республікою довіряється імператору"), але він мав не більше значення, ніж в імператорському Римі, і поступово почав виходити з ужитку.
Персоніфікація державної влади досягла свого найвищого межі. Особистість Наполеона асоціювалася в очах французів з урядом, з армією, з державою в цілому. Від його волі, а нерідко й від чистого свавілля залежали політичний курс і сама доля французької держави.
Встановлення монархічного по своїй суті ладу супроводжувалося створенням імператорського двору. Родичі Наполеона і його найближчі соратники спеціальними актами Сенату або імператора отримували титули принців, князів, графів і т. д. Створювалися особливі придворні посади великого канцлера, верховного виборця і т. п.
З установленням імперії поступово втрачала своє значення і силу сама Конституція, оскільки Наполеон не визнавав будь-яких формальних юридичних перешкод на шляху здійснення своїх планів, ставив себе вище закону. Поступово деформувалася і створена нею система державних органів, яка неодноразово перетворювалася на розсуд імператора. Так, наприклад, було змінено склад і компетенція Державної ради, Сенату і т. д. Вищі сановники становили Високий рада імператора, з них формувався Таємна рада, до якого перейшов ряд функцій Державної ради і Сенату.
З переходом до Франції імперії сформувався на базі швидко розвивається капіталізму громадянське суспільство набуло бажані стабільність і порядок, але втратила всі основні демократичні завоювання революції. Уряд переслідував будь-які прояви вільнодумства: заборонялися публічні збори і маніфестації, встановлювалася жорстка цензура над пресою і т. д.
Проголосувавши за порядок і імперію, французький народ був змушений в якості своєрідної політичної плати погодитися з гранично обмеженою сферою дії демократії, з втратою права на будь-яку легальну опозицію бонапартистського режиму.
Під час Першої імперії у Франції у основному завершився процес становлення сучасного, побудованого на раціоналістичних засадах держави, звільнився від теологічного і станового спадщини. Ця держава створювалося Наполеоном на основі бюрократичної централізації, цивільної служби і відданості урядовців імператора. В умовах авторитарного режиму воно все більш відчужувалося від суспільства, перетворювалося на здатний до саморозвитку всесильний механізм, що контролює багато сторін не тільки публічною, а й приватного життя французів.
Відверто протекціоністська економічна політика наполеонівського держави сприяла швидкому росту капіталізму і мала на перших порах підтримкою широких кіл підприємців.
"Централізації Чудовисько", як назвав створене Наполеоном держава А. И. Герцен, мало своїм стрижнем бюрократично організований чиновницький апарат. Деякі ланки цього апарата були успадковані від старого режиму і від епохи революції, але в основному вони були продуктом адміністративного творчості самого імператора.
Основним органом управління при Наполеоні стали міністерства, створені на принципі єдиноначальності і жорсткої виконавчої вертикалі. До кінця правління Наполеона I у Франції було 12 міністерств, причому більша частина з них була пов'язана з проведенням торгово-промислової, фіскальної, військової та каральної політики.Наполеон по суті справи включив у систему державного апарату і католицьку церкву, яка після багатьох революційних потрясінь і заборон була відновлена у своїх правах. Виразно представляючи силу впливу церкви на маси, особливо на селянство, він ще в 1801 р. підписав з римським папою конкордат, який оголосив католицизм релігією "переважної більшості французького народу". Держава взяла священиків на своє утримання, а тато визнав за Наполеоном право призначати на вищі церковні посади. Священики присягали на вірність першого консула, потім - імператору.
У період консульства та імперії подальший розвиток отримала також військова організація. Еволюція революційних війн в загарбницькі остаточно змінила характер французької армії, що перетворилася з національної в корпоративну й цезарістскую. Значна частина бюджетних коштів йшла на військові потреби. У 1800 році у зв'язку з дією рекрутського набору для заможних кіл була введена система найму заступника, яка дозволяла синів з багатих сімей уникати "податку кров'ю".
Відслужили свій термін солдати нерідко за гроші продовжували нести військову службу. Так в армії розвивалися кастовість і професіоналізм. У період імперії офіцерський склад її все більшою мірою поповнювався із представників нової наполеонівської аристократії. Прагнучи підтримувати високий військовий дух, Наполеон нерідко шелна створення привілейованих підрозділів (гренадерів, драгунів і т. д.), на виділення імператорської гвардії.
Численні військові походи імператора, які примножують його славу як полководця, вимагали, однак, все нових наборів і нових жертв. З 1800 по 1815 р. були призвані на службу 3153 тис. французів, не рахуючи військовослужбовців допоміжних підрозділів, з них загинуло близько 1750 тис. осіб. Ще більший, небачений до тих пір в історії втрат зазнали армії союзників і супротивників Наполеона (близько 2 млн. чоловік).
Особливу увагу Наполеон приділяв розвитку і зміцненню поліцейської системи, на утримання якої виділялися великі асигнування. При міністерстві поліції, який очолив досвідчений професіонал, підступний інтриган Ж. Фуше, була створена розгалужена система політичного розшуку і шпигунства. Фуше домігся строгої централізації поліцейської системи. Генеральні комісари і комісари поліції в округах і містах формально підпорядковувалися префектам, але фактично призначалися міністром поліції і діяли під його керівництвом. У Парижі була створена особлива префектура поліції.
У здійсненні каральної політики імперії важливу роль грали воєнізовані поліцейські з'єднання - корпус жандармів, що перебував у підпорядкуванні військового міністра. При проведенні крупних поліцейських операцій (розгін мітингів, масові арешти і т. д.) загони жандармів передавалися у відання міністра внутрішніх справ або міністра поліції. Жандармерія допомагала поліції в затриманні злочинців, контрабандистів і т. д. Отримала розвиток і тюремна система Франції, організація якої здійснювалася за особистою участю Наполеона.
Таким чином, порівняно нетривалий період правління Наполеона (1799-1814 рр.). Супроводжувався істотними змінами у всіх сферах державного життя Франції. Авторитарний режим імперії лише зовні представлявся постійним і сильним. На ділі таким він не був, оскільки не мав міцних конституційних підстав і опори в традиційному політичній свідомості французького суспільства. Він тримався на владній волі і успіху однієї, хоч би й обдарованою, особистості. Очевидно, що такий режим не міг існувати безконечно. Розлад між суспільством, могутньою державою і самим імператором ставав історично неминучим.