Зобов'язальне право

В Англії ще в часи англосаксонським стали розвиватися договірні відносини, але поняття договір (у зв'язку з поширеною ленной, васальної залежністю), яке вимагає угоди двох формально рівноправних сторін, в цей час так і не склалося. В Правде Іне можна знайти положення про відповідальність продавця за якість продукції, про клятве в суперечці між позивачем та відповідачем, але вони належали скоріше до області адміністративних, а не договірних відносин. 
У світлі вищесказаного слід зазначити, що договір (contract) як Зобов'язальне угода двох або більше сторін, порождающее їх права та обов'язки, відрізняється в англійському праві від поняття простого угоди - argeement (наприклад, про дружній послуги та ін.) Таким чином, з англійської праву всякий договір (contract) - це угода, але не всяке угода (agreement) - договір. 
По мірі розвитку ринкових відносин в англійському праві стали складатися найпростіші форми, з яких згодом і розвинулося Зобов'язальне право: зобов'язання з делікту і договорів. Це був тривалий еволюційний шлях розвитку норм "загального права", ускладнених вимогою тієї чи іншої форми позову для захисту порушеного права. 
Одним з найбільш ранніх форм позовів, що захищаються в судах "загального права", був позов "про борг" (action of debt). Цю форму позову згадує ще Гленвілль (XII ст.), Який розглядає його в ряду делікту, як позов про "несправедливим утриманні". Підставою позову "про борг" була фактично отримана вигода, а не зобов'язання за договором, тому він міг застосовуватися в обмеженому числі випадків. 
Інший ранньої формою позову став позов "про звіт" (action of account), предметом якого було договірне зобов'язання, одягненого в суворо певну форму, на підставі якого одна сторона повинна була вчинити певні дії на користь іншої. 
Цей позов, спочатку застосовується у відносинах між лордом і керуючим манора, був пов'язаний зі звітом особи, якій були довірені чужі гроші і яке повинно було надати власнику звіт про їхнє використання. Позов став застосовуватися згодом в торговій практиці, в діяльності товариств. Гленвілль розглядав цей позов також у ряді делікту про "несправедливо утриманні", обгрунтовуючи тим самим його використання і у випадку позики, продажу, здачі в найм, поклажу та ін Позов of account був закріплений незабаром і в статутах Едуарда I 1267 і 1285 рр.. 
Незважаючи на здавалося б широку сферу його застосування, позов of account, однак, істотно не Збагатив англійське договірне право, бо визначальною обставиною його застосування було те, що боржник у підсумку отримував певну матеріальну вигоду без відповідної оплати з його боку. Застосування позову "про звіт" обмежувалося і тим, що відповідальність боржника безпосередньо зв'язувалися з отриманням тільки грошового відшкодування. 
Поява угоди як зобов'язального договору пов'язане з визнанням у XIII ст. в судах "загального права" другого позову - позову "про угоду" (action of covenant), що містить вимогу до боржника виконати зобов'язання, встановлене угодою сторін, якщо воно скріплено печаткою (deed under seal). Ця угода набувало право на позовну захист тільки при недотриманні форми його укладення "за печаткою" або при дефектах цієї форми. Але тут вже визначальним моментом стає не несправедливе збагачення одного боку, а сам факт такої угоди, певну дію (deed), порождающее правові наслідки. Таким чином, було зроблено ще один крок на шляху визнання в майбутньому основоположного принципу договірного права про "святості" договору, що має силу закону для осіб, що уклали його. 
Розвиток ринкових відносин неминуче повинно було перекинути крайній формалізм угод, договорів, тому суди "загального права" стали надавати захист і неформальним, словесним угодами. У XV ст. в англійському праві як різновиду позову "про правопорушення" (trespass), метою якого був захист особистості і власності від посягань, став позов "про захист словесних угод", що стало можливим завдяки створенню фактично нового позову "стосовно до даного випадку" (action on the case). 
Ці позови, що з'явилися при Едуард I, були закріплені в Вестмінстерським статутах, коли виникла необхідність розширити список позовних формул в зв'язку з їх крайней недостатністю. 
Сфера застосування і цього позову була не дуже широка, тому що спочатку потрібно доказ провини зі сторони зобов'язані особи. Не випадково вони застосовувалися, наприклад, для відшкодування шкоди від наклепів. 
У XV ст., Однак, вимога провини відпадає, і позови про правопорушення (trespass on the case) стали застосовуватися у всіх випадках, коли мали місце втрати чи шкоду, заподіяні позивачу, навіть якщо вони стали наслідком простої недбалості або відсутність "належної дбайливості" з боку відповідача. 
Подальший розвиток договірного права пов'язано з появою позову "про прийняття на себе" (action of assumpsit). Позови "про прийняття на себе" спочатку захищали не всі неформальні угоди, а лише ті, в яких збитків було завдано самим фактом виконання договору лише однією стороною, при цьому не давалося ніякого захисту договорами, що підлягають виконанню в майбутньому. Але збиток міг бути заподіяна однієї зі сторін, коли, наприклад, очікуючи виконання договору, вона зробила якісь витрати. Суди "загального права" стали враховувати і цю обставину, розширюючи сферу застосування позовів "про прийняття на себе" шляхом перенесення центру ваги на відповідальність за сам факт порушення обіцянки, на захист договору як такого. Ця трансформація позову "про прийняття на себе" була зафіксована згодом судом у справі "Стенгбороу проти Уоркера" в 1589 році, з яким був пов'язаний важливий крок у розвитку договірного права. "Обіцянка, дане в обмін на обіцянку, може бути підставою позову", - свідчить це рішення. Договір, таким чином, відриватися від свого деліктного походження. Відтепер особа, яка не виконала зобов'язання, взяте на себе за обіцяний або даний еквівалент, повинно було відповідати за всі збитки, понесені потерпілою стороною. 
Поступово суди "загального права" виробили доктрину "зустрічного задоволення" як необхідної умови визнання будь-якого неформального договору. До цього часу англійські суди мали вже значний досвід застосування деяких позовів, пов'язаних з чисто односторонніми угодами, що носять полудоговорний характер (наприклад, дарування), які мали вигляд "документу за печаткою". Наступним важливим кроком на шляху розвитку договірного права стала поява правила, що кожен договір або повинен був бути укладений у формі письмового договору "за печаткою", або - передбачати "зустрічне задоволення" (consideration), що виражається у певній вигоду, отриманої боржником, або невыгоде (збиток або відповідальності) кредитора, пов'язаної з договором. 
У розвиток англійської договірного права вніс свій внесок і королівське законодавство, спирається на практику торговельних суден, випереджає суди "загального права" у вирішенні низки важливих правових питань, пов'язаних з розвитком ринкових відносин. 
Так, проблема невиплати боргу призвела до дуже ранній практиці королівського поруки, коли король видавав так звані відкриті листи, в яких клопотав перед кредиторами дати кредити своїм наближеним. 
Подальші пошуки дієвих способів для стягнення боргу привели в 1283 році до видання спеціального статута "про купця", по якому кредитор міг віддати в борг товар, деньги и пр. в присутності мера міста, при цьому боргове зобов'язання фіксувалося в міських протоколах. Якщо боржник не сплачував борг, мер міг без будь-яких судових рішень призначити продажу рухомого боржника на суму боргу, або просто запропоновано передати відповідну частину майна боржника кредитору. 
У 1285 році був виданий друге статут "про купця". Боржник, прострочила строк виплати боргу, піддавався арешту. Він повинен був продати своє майно протягом трьох місяців і виплатити борг. Якщо він цього не робив, шерифу наказувалося відповідним судовим наказом "виручити продажем" майно і повернути борг кредитору. 
Згодом особливим законом XVI в. була введена зобов'язуюча санкція до пропорційного розподілу майна неспроможною боржника між його кредиторами. Якщо раніше вона застосовувалася тільки в торгових судах до купцям, то з XVI ст. стала застосовуватися до всіх боржників. У 1571 році закон дозволив кредиторам, навіть не вдаючись до процедури оголошення неспроможності (банкрутства) боржника, скасовувати його майнові розпорядження, "зроблені з наміром відстрочити платежі, створити перешкоди кредиторам або обдурити їх". 
Судді, розширювальному толкуя цей закон, в ряді випадків навіть перестали вимагати доказів "комерційних обману", щоб припинити безперешкодну можливість боржника розпоряджатися своїм майном на шкоду кредиторам. Слідом за цим статут 1585 року заборонив добровільну, безоплатну передачу землі, зроблену на шкоду її подальшим набувач, у тому числі кредиторам. Цей статут дуже строго трактували в судах. 
Позов trespass, в якості альтернативного позову за звинуваченням у фелоніі (тяжкому злочині), застосовувався і для отримання відшкодування за насильницьке і безпосереднє заподіяння шкоди нерухомості, рухоме чи особистості. У свою чергу trespass on the case передбачав захист від заподіяння шкоди в разі ненасильницького, або не прямо виявленого, або виявленого згодом шкоди. Більш того, найменше втручання у володіння нерухомістю або рухомого стало підставою для застосування позову trespass "про порушення володіння" незалежно від того, чи зазнав власник внаслідок такого втручання реальний збиток чи ні. 
Кримінальне право. Норми середньовічного кримінального права в значній мірі були створені судової практикою. Уголовное статутні право являло собою серед його джерел не що інше, як відтворення (повне або в більш-менш зміненому вигляді) відповідних норм "загального права". Складність породжують і тим, що злочини та цивільні правопорушення розрізняються не стільки за природою протиправних дій, скільки за характером процесу їх розгляду. Одне й те ж діяння могло виявитися і цивільним, і кримінальним правопорушенням, так як право, як зазначалося вище, допускало і ту, й іншу форму позову і відповідного йому процесу, цивільного (спрямованого на підтвердження або відновлення певних прав) або кримінальної (що має своїм об'єктом покарання правопорушника за совершенное им деяние). 
Сформованого комплексу норм, що відносяться до "загальної частини", англійське кримінальне право не знало. До XII в. у праві панувало уявлення про об'єктивної відповідальності. Довгі століття англійське кримінальне право стосувалося головним чином злочинних дій (вбивства, розбої, викрадення дітей, насильства над жінкою, нічного крадіжки зі зломом), крім злочинне бездіяльність. Всі перераховані вище злочинні діяння предполагали злий умисел (maluce). 
З початку XII в. під впливом римського і канонічного права стали затверджуватися погляди про наявність вини як підстави відповідальності. Вперше принцип, запозичений з повчань Блаженного Августина: "дію не робить винним, якщо не винна воля", було відображено в законі Генріха I в 1118 році. На розуміння форми провини в XIII в. величезний вплив надали доктрини, праці англійських правознавців. Так, Брактон, трактуючи поняття умисного і необережного вбивства, зазначав, що "якщо вбивця здійснив вбивство, займаючись недозволене справою, то відповідальність настає" навіть за відсутності його провини. Він виходив при цьому з релігійно-моралістіческого погляду на вмененіе: "тому, хто займається незаконним справою, ставиться все, що випливає з злочину". У XIII в. людина, навіть випадково заб'є іншої людини, потребував помилування короля, на яку він міг, однак, безумовно розраховувати. Знаряддя вбивства конфісковували у всіх випадках, щоб очистити його від "кровавого плями шляхом посвячення Богу". Воно продавалося, а гроші від продажу йшли на благодійні цілі "для порятунку" душі вбитого, який помер без покаяння. 
У розвиток вчення про відмінності простого випадку і злочинної необережності внесла свій внесок доктрина, що одержала назву "разюча доктрина Кока". "Якщо хто-небудь, - навчав Кок, - стріляв в дику птицю ... і стріла без будь-якого злого наміру з боку стріляв потрапляє до людини, що знаходиться на віддалі, - це є нагода, бо стріляти в дику птицю законно .. . але якщо він стріляв у петуха ... або ручну яку-небудь птаха, що належить іншій особі, то совершенное при сем випадкове вбивство - є тяжкий (murder), тому що дія була незаконно ". 
Англійське середньовічне право з початку XIV ст. твердо виходила з принципу що "слабоумний або божевільний не відповідає за злочин". Виключався відповідальність особи в разі самооборони при злочинів, спрямованих проти особистості. Вчення про співучасті, розроблене судової практики, виходячи з принципу: "хто робить щось через іншого, робить це сам". Тягар провини друзів багато в чому визначалася тим, діяв Чи співучасник до або після вчинення злочину. Співучасть до вчинення злочинів, наприклад, у формі підбурювання, вабило, як правило, відповідальність, рівну відповідальність "головного виконавця", після вчинення злочину - більш м'яке покарання. Разом з поняттям співучасті було створено вчення "про різного ступеня злочинності": "головного учасника злочину I ступеня", що здійснив злочин, "головного учасника злочину II ступеня", не брав безпосередньої участі, але був присутній на місці скоєння злочину, "додаткового учасника", до вчинення злочину ПОМІЧНИКА радою злочинцеві і не перешкоджати вчинення злочину. 
У середньовічному кримінальному праві склалося поділ всіх злочинів, що стало традиційним, на три групи: зрада (treason), фелонія (felony) і місдімінор (misdimeanour). Інша класифікація злочинів носила суто процесуальний характер. Це - злочини, що переслідували з обвинувального акту (pleas of the Crown або indictable offences) і розглядалися в суді присяжних, і малих правопорушення (petty offences), які розглядалися в сумарному порядку (summary conviction). 
Першим в XIII в. склалося поняття фелоніі, яка кара, поряд зі смертної казнью, конфіскацією майна. Про це свідчить саме слово felony, що відбувається від слова fee - феодальне володіння і Ion, що означає ціну *. 
* Конфіскація майна за вчинення фелоніі була скасована тільки в XIX ст. 
До числа фелоніі і ставилися такі тяжкі злочини, як тяжке вбивство (murder), просте вбивство (manslaughter), насильницьке проникнення в чужу оселю вночі з метою здійснення фелоніі (burglary), викрадення майна (larceny) та ін Самим тяжким злочином стала зрада ( treason) **, виділитися з числа інших злочинів у XIV ст. Зрада могла бути здійснена по "загальному праву" або за допомогою порушення боргу вірності королю з боку його підданих, що називалося великою зрадою (high treason), або - боргу вірності підлеглого людини свого пана (мала зрада - petty treason). У цьому випадку признавалось зрадою тільки умертвіння вищестоящого особи, наприклад, вбивство васали свого сеньйора, дружиною - чоловіка або священиком - свого єпископа. 
** Назва цього злочину походить від французького trahir і латинського tradere, що означає акт віроломно зради. 
Звинувачення в "великій зраді" було потужним знаряддям в руках сильної королівської влади, широко використовуваним у боротьбі зі своїми світськими супротивниками, баронами і бунтівників кліром. В останньому випадку звинувачення в зраді було особливо ефективним, так як воно позбавляла представників церкви "привілеї духовного звання", тобто права розгляду їх справ у церковних судах, які виключали застосування смертної кари ( "церква не може проливати кров"). 
Король при цьому переслідував і матеріальну вигоду, бо засуджений за "велику зраду" феодал лишалися свого землеволодіння, яке переходило після його страти не його спадкоємцям, а королю. 
У силу цього поняття зради всіляко розширюється у королівських судах. Не залишилося осторонь і англійська середньовічний парламент, який у відповідності з мінливою політичною кон'юнктурою издавал статуту, що відносяться до "великої зради" такі дії, які не мали нічого спільного з "порушенням боргу вірності королю" (наприклад, осуду як незаконного, а потім, навпаки, визнання як законного одного з численних шлюбів Генріха VIII). 
Спроби припинити ці зловживання робилися з боку феодалів неодноразово, але лише в 1351 році Едуардом III був прийнятий статут, поставив на какое-то время тлумачення зради в певні рамки. Статут 1351 року, за твердженням Е. Кока, "не замінив положення" загального права ", а лише надав їм законне вираз". 
Поняття "великої зради" повинне було обмежуватися сім'ю формами: навмисне смерті короля, його королеви або їх старшого сина і спадкоємця (при цьому, всупереч дійсному змістом, поняття "умисне" включало в себе не тільки наявність умислу, але й дію, виявляє його) ; згвалтування дружини короля, його незамужніх старшої доньки чи дружини його старшого сина і спадкоємця, яке визнавалося таким і при згоді жінки ***; ведення війни проти короля, що включає в себе всяке "пов'язане з насильством обурення великої групи осіб проти королівського уряду"; перехід на бік ворогів короля в його королівстві "шляхом надання їм допомоги або сприяння в королівському чи іншому світі"; умертвіння канцлера, головного скарбника або королівського судді (останнє положення було додано до статуту згодом). 
*** На такому підставі була, наприклад, страт друга дружина Генріха VIII Анна Болейн, колишня фрейліна королеви. 

Цей перелік доповнюється іншими злочинами проти державної безпеки, відомими "загальному праву": заклик до заколот (sedition), незаконне зборище в цілях учинених заворушень (riot), а також змова (conspiracy), угода двох або більше осіб з протизаконними намірами. Нечіткість поняття "змову" давала можливість широко використовувати його як проти будь-яких форм невдоволення існуючим режимом, так і стосовно до приватним делікту (tort) або навіть до порушень договорів за таких обставин, "які роблять ці порушення шкідливими для суспільства". 
Місдімінор розвинувся поступово з правопорушень, раніше що тягнуть за собою лише стягнення заподіяної шкоди в цивільному порядку. Згодом включення в цю групу серйозних злочинів, таких, як шахрайство, виготовлення фальшивих документів, підлог, стирала принципові відмінності між фелоніей і місдімінором. Сприяла цьому і можливість вибору тієї чи іншої форми позову при вчиненні злочинів. У разі задоволення позову про фелоніі, наприклад, при заподіянні каліцтва, злочинець розплачувався життям, якщо ж потерпілий пред'являв позов "про порушення прав", то це злочин відносилося до місдімінорам, що тягнуть тюремне ув'язнення або штраф. 
Серед майнових злочинів дуже рано як тяжкого був визнаний підпал і насильницьке проникнення в чужий будинок. Виділення цих фелоніі було пов'язано з сакральним ставленням англійців до дому, як до замку, який охороняє його від шкоди ( "мій дім - моя фортеця"). У зв'язку з цим підпал навіть самого старого житла караються спаленням самого злочинця. 
Своєрідною була трактування викрадення (larceny) у Брактона, який визначав це поняття не як просту крадіжку, а дещо ширше, як "зловмисний звернення з чужим майном проти волі власника, з наміром звернути це майно у свою власність". Всякая крадіжку за часів Едуарда I каралось як фелоніі смертної казнью, але при Едуард III (XIV ст.) Віднесення навіть дрібної крадіжки до фелоніі стало викликати протести, тому, залишаючись фелоніей, "мала крадіжка" (при вартості викраденого менше 12 пенсів) відносилася не до фелоніі, а до місдімінору. 
Це була одна з численних правових аномалій, відомих англійської уголовному праву. До них слід віднести і аномально тяжкую кримінальну відповідальність за бродяжництво, яке всіляко припиняти так званим кривавим законодавством від Генріха VII (1457-1509 гг.) До Єлизавети I (1533-1603 гг.). 
До бродяга, підлягає таким покарань, як смертна кара, тюремне ув'язнення, звернення в рабство, порка, клеймение, ставилися безробітні (протягом місяця), слуги, пішли самовільно від господарів, просячи милостиню чоловіки (за винятком калік, нездатних до праці, а також студентів, якщо вони отримали спеціальні дозволи канцлера свого університету) та ін 
Цілі покарань змінювалися на окремих етапах розвитку феодального права: від задоволення потерпілого та його рідні за заподіяний збиток до запобігання повторного злочину шляхом залякування (виривання нутрощів з живого тіла, виставленого у ганебного стовпа, бічеваніе батогом та ін) У XVII ст. в Англії було близько 50 видів злочинів, карається смертної казнью. До їхнього числа ставилися такі види страти, як спалення, колесованіе, четвертованіе. Крайня жорстокість покарання, слабо піддаються реформування, і в майбутньому була пов'язана з тим же релігійно-моралістіческім підходом до злочину, визначаємо професійно-етичні позиції суддів, яким відводилася головна роль у збереженні правопорядку. 
Несоизмеримо тяжкості покарання тяжкості злочину заставляла найчастіше присяжних або виправдовувати заведомо злочинця, або, наприклад, оцінювати грабунок в заниженні розмірі. Рятувала від жорстоких покарань і "привілей духовного звання", яка була поширена на всіх осіб, що мали право бути присвяченими в духовне звання, хоча вони в цьому званні і не складалися (фактично на всіх чоловіків, що вміють читати). Але в 1487 році був виданий статут, що встановив, що миряни можуть користуватися "привілеєм духовного звання" тільки один раз. В якості доказу використання духовної привілеї ставилось клеймо на палець. При Генріха VIII "привілеїв духовного звання" були позбавлені всі особи, які здійснили вбивство "із заздалегідь обдуманим, злим наміром".