Сімейне та спадкове право.

Шлюб і сім'я у Франції регулювалася в основному канонічним правом. У XVI-XVII ст. королівська влада, прагнучи посилити державний вплив на шлюбно-сімейні відносини, серією ордонансов відступила від церковних норм, що відносяться до укладання шлюбу. Сам шлюб, хоча, як і раніше, фіксувався лише в церковних книгах, став розглядатися не лише як релігійне таїнство, але і як акт громадянського стану. Було переглянуте старе канонічне правило, згідно з яким при вступі в шлюб не була потрібна згода батьків. Відтепер діти, які порушили волю батьків, могли бути позбавлені спадщини. Крім того, в XVII ст. батьки отримали право звертатися до Паризький парламент із скаргою на дії кюре, яка уклала браги без їх згоди. У зв'язку з нерасторжімостью шлюбу за канонічному праву парламент не міг визнати його недійсним, але оголошував укладеними незаконно. В результаті шлюб не породжує юридичних наслідків. 
Особисті відносини подружжя (верховенство чоловіка, безумовне підпорядкування йому дружини, спільне проживання і т.п.) також визначалися канонічним правом, але становище дітей у сім'ї і майнові відносини подружжя були різними у північній та південній частинах країни. У країні звичайного права батьківська влада розглядалися як своєрідна опіка і зберігалася в основному до повноліття дітей. Тут також тривалий час діяв режим спільності майна подружжя, яким розпоряджався чоловік. На півдні під впливом римського права затвердилася сильна батьківську владу над дітьми, але існував роздільний режим майна чоловіка й дружини. 
У період пізнього середньовіччя під впливом норм римського права скоротилася майнова правосуб'єктності дружини. На півдні всі угоди, укладені нею без згоди чоловіка, признавались нікчемними. Навпаки, на півночі режим спільності майна перестав бути обов'язковим, і за подружжям закріпилася велика свобода вирішувати свої майнові взаємини з обопільної згоди. Повсюдно у Франції до цього часу посилюється батьківська (насамперед батькову) владу над дітьми, які, як і в римському праві, не могли здійснювати юридичні акти без згоди батьків. Батько отримав право просити у королівської адміністрації ув'язнення в в'язницю непокірних дітей. 
У спадкове право Франції найбільш характерним інститутом був майорат, тобто передача у спадщину земельної майна померлого старшому синові. Такий порядок дозволяв уникати дроблення феодальних сеньйорів і селянських господарств. На спадкоємця покладалася обов'язок допомагати своїм неповнолітнім братам, видавати заміж сестер. На півдні Франції під впливом римського права широке розповсюдження отримали заповіту. У них особливо було зацікавлене духовенство, оскільки священики вважалися виконавцями заповідальне волі померлого і частина заповідану майна відмовлялася церкви. Під впливом церкви заповіт все більше починає проникати і в звичайне право, хоча заповідальне свобода на півночі була суттєво обмежена на користь законних спадкоємців. Останні не могли бути позбавлені спадщини заповідальне розпорядження без особливо серйозних до того підстав.