Розвиток форми російської держави і права у період монархії

Монархічний період вітчизняної державності відноситься до історичних епох Середньовіччя та Нового часу, причому її розвиток протікало в цілому у відповідності з закономірностями, характерними для західних європейських держав, хоча період данніческой залежності від Орди визначив відоме тимчасове її відставання. Разом з тим російське (російське) держава приймала відомі характерні для тих епох форми й у тій же послідовності їх змінювало.

Склавшись як ранньофеодальна держава з аристократичним режимом (різновид середньовічного, недемократичного), воно проіснувало до середини як єдине - кінця XII в. Причому юридичною підставою його розпаду можна вважати рішення Любецького зїзду князів (1097 р.), що встановила новий порядок спадкового правління уділами; цей порядок замінив колишній - призначення князів у уділи Великим київським князем. Були й інші внутрішньополітичні, економічні, соціальні причини політичної роздрібненості, а також зовнішньополітичні - вторгнення татаро-монголів і зникнення старого торгового шляху "з варяг у греки".

Ранньофеодальна монархія на Русі характеризується такими рисами. Главою держави був князь, що носив титул Великого київського князя, який перебував у договірних чи сюзерену-васальних відносинах з іншими князями. Посилення влади останніх в XI-XII ст. призвело до появи нового вищого органу влади разом з Вели-65

ким князем - княжого, феодального зїзди, на якій могли вирішуватися питання війни і світу, поділу земель, васалітету та ін

Закріплення земельних володінь феодалів, що служили князеві, у родову власність (родове спадкове володіння) привело до того, що власники "отчину" (вотчин) придбали свободу служби, самі а вотчини перетворилися в місцеві центри управління населенням, вилучених з адміністрації та юрисдикції князя. Така система управління відповідно до зветься палацово-вотчинної, тому що основним центром управління був палац князя, слуги якого одночасно були посадовими особами в системі центрального державного управління.

Для середньовічних європейських держав у цілому характерне злиття адміністративних і судових повноважень в одних органах. При цьому вся система державного управління поділяється на три рівня: вища, центральне і місцеве.

Органами вищого державного керування були князь і рада при князі, що складався з бояр і "княжих мужів". Таким чином, вища влада, в тому числі законодавча, виконавча і судова, здійснювалася спільно цими органами, отже, монархія була дуалістичної: два владних елементи - монархічний і аристократичний. Третій, можливий, елемент - демократичний - представлений слабко. Віче у розглянутий період було лише дорадчим органом при київському князі, думка якого було факультативно.

Місцеве управління і суд здійснювалося намісниками, призначалися великим князем. Отже, система державного управління була централізованою.

Найважливіші функції давньоруської держави - військова, правотворча, правоохоронна, податково-фі-шення. Що стосується останньої, то її оформлення повязано з реформою княгині Ольги (945 р.), якій замість т. н.

"полюддя" встановлено місця збору данини ( "погости"), його терміни і розміри ( "уроки"). А з початку XI ст., Після прийняття християнства як державної релігії, введена ще і "десятина" - налог на користь церкви; стягувалися і інші казенні збори.

У період зародження давньоруської державності джерелом (формою) права був правовий звичай, санкціонований київськими князями вже під час оформлення ранньофеодальний монархії, в XI ст., У вигляді збірки правових норм, що отримав назву "Руська Правда".Джерела останньої - договори руських князів з візантійцями, княжі церковні статути, що судова практика.

З того часу нормативно-правові акти, закони із різними найменуваннями стали ведучої, майже єдиною діючою формою права в російській, російській державі. Правові звичаї зайняли місце неофіційних джерел права.

У період політичної роздробленості на Русі (XII-XV вв.) Державу втрачає не лише територіальне, але і політичну єдність, істотно обмежується суверенітет руських князів на користь золотоординських ханів, відносини між Руссю та Золотою Ордою встановлюються у формі протекторату; російські князі зобовязуються даниною хана .

У питаннях внутрішнього управління окремими уділами і "землями" князі були досить автономні. Після розгрому Києва в XIII в. татаро-монголами Київ перестав бути політичним центром Русі, утворився конгломерат феодальних державних утворень, що спочатку їх було 12. Цей період можна визначити як період сеньйоріальної монархії.

Монархічна форма державного правління, що характеризується насамперед її спадковістю, залишалась переважної в руських князівствах, однак у Новгородській землі з ХШ, у Псковській а - з XIV ст. склався республіканський лад.

У князівствах форма державності була копією київської, відповідно і система управління залишалася характерною для періоду ранньофеодальний монархії з урахуванням того, що територія і населення зменшувалися, а також була встановлена економічна й політична залежність від Орди.

Новгородська ж і Псковська аристократичні, а до кінця існування (кінець XV - початок XVI ст). Олігархічні республіки мали іншу систему державного управління. Вона включала віче як вищий, у тому числі і законодавчий, представницький орган влади, князя, посадника і тисяцького (або друга посадника) як виборних посадових осіб, наділених судової та виконавчою владою, а також елемент аристократичний - т. н. "Ос-поду", урядовий, швидше за дорадчий орган.

Новгорода та Пскова відомі також місцеві органи самоврядування - Кончанське і улічанское (назви адміністративних одиниць у містах) віче та їх виконавчі органи - старости, а також корпоративні органи самоврядування - сотні (для купців) і Братчина (для ремісників).

Були в республіках і свої джерела права - своєрідні основні закони: Новгородська (XV в.) І Псковська (1467 р.) судні грамоти, засновані почасти на Руській Правді, а більше на місцевій судовій практиці.

В інших російських землях в якості діючих джерел (форм) права застосовувалися "Руська Правда" (у новій редакції, т. н. Великої), князівські статути, укази, грамоти - нормативно-правові акти, що приймалися, як правило, князем разом з його радою (прообраз Боярської думи).

У кінці XV - початку XVI ст. російське державну єдність відновлено. Цей процес включав два аспекти: воззєднання земель і створення єдиного централізованого апарату державного управління. В кінці XV ст. після відмови від сплати данини Орді Великий московський князь

Іван Ш проголосив себе самодержцем, тобто монархом, здобути знову суверенітет над всією Руською землею.

Держава було реконструйовано в тій формі, яку мала до розпаду, але вже при найближчих наступників Івана Ш вона була трансформовано у відповідності з закономірностями, характерними для європейських держав.

Перший самодержець подолав і правової партикуляризм, затвердивши перший загальноруський джерело права централізованої держави - Судебник 1497, за допомогою якого була встановлена юрисдикція великого московського князя і самодержця всієї Русі на всієї державної території й над всім населенням.

У середині XVI ст. Російська держава приймає нову форму правління - станово-представницьку монархію, по суті також дуалістичну, державну владу в якій ділять монарх і орган станового представництва - Земський собор, вперше скликаний царем (з 1547 р. введено новий титул голови держави) Іваном IV Грозним у 1549 р. З цього часу Земські собори стали скликатися періодично на різні терміни протягом близько півтораста років (на думку одних істориків, останній Собор був скликаний у 1653 р., на думку інших, і це вірніше, - в 1682 р.).

Земські собори (подібно західноєвропейським аналогам) мали аристократичний і представницький елемент у своєму складі: верхня палата включала Боярської думи, аристократичний, що базується на принципі місництва, орган і Освячений собор - зібрання верхівки духовної ієрархії, тоді як нижня - виборних від різних груп службових людей і міських жителів. Вибори регламентувалися лише в загальних рисах грамотами царськими, а проводилися під керівництвом місцевого нових органів самоврядування, введених в ході місцевої реформи середини XVI ст. замість намісників і волостелей, т. зв. "кормленщіков", - земських і губних хат. Склад хати був виборним, наділеним адміністративно-фінансовими і судово-поліцейськи-ми функціями.

Таким чином, в даний період вищими органами державної влади і управління стали цар і Боярська дума як постійно взаємодіючі органи і Земський собор - періодично скликається, що має найчастіше дорадчий, а іноді установчий характер орган.

Функціями центрального управління та суду з середини XVI в. стали відати накази, побудовані на принципі єдиноначальності, аристократичні по суті, але вже з чиновному-штатним елементом бюрократичні органи (суддя або боярин наказу - голова, а дяки та піддячі - службовці, чиновники).

Місцеве державне управління було тоді покладено на органи територіального самоврядування.

У період станово-представницької монархії виданий новий Судебник (1550 р.), т. зв.Царський, замість колишнього т. н. Княжої. Отже, закон залишився вищим за юридичною силою, основним джерелом права. В умовах правового партикуляризму особлива сфера правовідносин регламентувалася канонічним правом.

З моменту створення Російської православної церкви їй було передано під юрисдикцію цивільно ряд-правових та кримінально-правових справ, а також справ спеціальної підсудності. Особлива підсудність їх церковної юстиції зберігалася і в період, що розглядається, не дивлячись на перші нападки держави на церкву, відображені в діяльності Стоглавого Церковного Собору (1551 р.).

Період станово-представницької монархії безпосередньо передує періоду абсолютної, необмеженої монархії, формуванню якої сприяє функціонування органів станової представництва, що розширюють соціальну опору монарха, солідарних з ним у боротьбі з опозиційно налаштованої феодальної (боярської) аристократією. Разом з тим, зігравши обумовлену ходом історичного монархічної розвитку державності роль, Земський собор на Русі перестають скликатися відразу після зміцнення позицій монарха, який перетворився на необмеженого єдиноправитель, що спирається на бюрократію - нову основу державного механізму. Ця зміна стала результатом реформ, проведених першими Романовими, зокрема Олексієм Михайловичем і його синам і - Федором та Петром Олексійовичем, у другій половині XVII - першій чверті XVIII ст.

Становлення російського абсолютизму мало ряд особливостей у порівнянні з західноєвропейським.

1. Абсолютна монархія в Європі складалась за умов затвердилися капіталістичних відносин і відміни старих феодальних інститутів, зокрема кріпосної залежності, тоді як у Росії цей процес супроводжувався розвитком кріпосництва.

2. Соціальної основою західноєвропейського абсолютизму був союз дворянства із городянами, а російського - дворяни, поміщики і служилі стани, сукупно проти одних феодальної аристократії. Причому консолідація станів і юридичне закріплення їх статусів було завершено саме в даний період.

Разом з тим абсолютної монархії в Росії властиві всі класичні ознаки цієї форми правління:

• максимальна зосередження влади в руках однієї особи;

• наявність сильної, постійної і регулярної армії;

• ліквідація всіх станово-представницьких установ;

• ліквідація органів територіального самоврядування.
Затвердження російського абсолютизму супроводжувалося

широкою експансією держави, вторгненням його в усі сфери суспільної, корпоративної та приватного життя, що привело до розширення державної території й виходу до морів, подальшого закріпачення селян, детальної регламентації прав і обовязків окремих станів та соціальних груп.

Офіційна ідеологія періоду становлення та оформлення абсолютизму може бути визначена як патріархальна, оскільки в ідеологічних трактатах та законодавстві того часу монарх визначався як "батько народу", "батько вітчизни", відповідно був оформлений і політичний режим як поліцейський або, за висловом Петра Великого, " регулярний ".

З оформленням абсолютизму утвердилася і нова форма державного устрою. У 1721 р. Росія стала імперією, а її голова - імператором. Згодом ця форма структурно оформилася наданням ряду територій певної автономії.

Вищим органом державної влади і управління в період абсолютизму став одноосібно монарх - глава держави, і йому цілком і необмежено належала законодавча, виконавча і судова влада. Він був і головнокомандувачем армії. Зі скасуванням патріаршества (воно встановлено в Росії в 1589) на початку XVIII в. і підпорядкуванням церкви монарх почав здійснювати керівництво і одержавленою релігійною системою. Було змінено також порядок престолонаслідування. Указом 1722 було закріплено право монарха за власною волею призначати свого наступника. Цей указ завершив оформлення абсолютної влади монарха, визначення якої дано в ряді законів Петра Великого. Наприклад, тлумачення до арт. 20 Артикула військового законодавчо встановлювала наступну дефініцію: "Його величність є самовладний монарх, який нікому на світі про свої справи відповіді дати не має. Але силу і владу має свої держави і землі, яко християнський государ, по своїй волі і благомненію управляти ".

Юридичним джерелом закону визнана воля монарха, під час перебування Петра виражається не тільки в нормативно-правових актах з різними найменуваннями (указ, статут, табель, артикули та ін), але й усно. Законодавчі акти видавалися самим царем або від імені монарха Урядовий сенат, заснованим у 1711 р. як бюрократичного колегіального органу, що замінив аристократичну Боярської думи. Цар став главою всіх державних установ: присутність монарха автоматично припиняв дію адміністрації та передавало влада йому. Всі державні органи зобовязані виконувати рішення монарха.

Монарх був верховним суддею і джерелом всієї судової влади, в юрисдикцію його входив розгляд будь-якої справи незалежно від рішення судових органів. Монарху належало право затвердження смертних вироків і право помилування. Причому при Петрові I відмінено право пе-чалованія патріарха, тобто подачі останнім прохань за гнаних владою.

В області державного управління в сферу компетенції монарха виділялися питання найбільшої державної ваги, інші ж передавалися на дозвіл підлеглих і відповідальних перед ним центральних органів.

Вищим органом центрального управління і суду став Урядовий сенат, ліквідований лише радянською владою в 1917 р., хоча до цього часу він вже був перетворений з урядового органу у вищий суд.

У ході адміністративних реформ Петра I, проведених у першій чверті XVIII в. з метою модернізації та європеїзації російській державності, створені нові органи центрального управління і суду - колегії, що замінили собою колишні накази. У їх організацію покладені нові принципи: бюрократичного призначення, колегіальності, галузевого розмежування компетенції.

У ході створення нових органів управління були введені інші титули і чиновницькі ранги, затверджено законодавча основа державної служби - Табель про ранги 1722, яка встановила поділ на служби три види: статський (громадянську), військову та придворної з присвоєнням чиновникам класних розрядів, число яких складало чотирнадцять. При просуванні по службі враховувалися нові критерії - професійні якості, вислуга, особиста відданість монарху.

Змінилася і система місцевого управління. Після ліквідації губних та земських хат (в містах в 1699 р., повсюдно а до 1702 р.) виділено з загальноімперського місцевого самостійне міське управління - бурмістерскіе хати (пізніше ратуші й магістрати) як органів міського самоврядування, а в повітах і губерніях, нових адміністративних округах, створених в 1708 р. в ході проведеного адміністративно-територіального поділу держави, введені посади воєвод в провінціях і губернаторів у губерніях, що обєднали місцеву адміністративну, судову і військову урядову владу.

У цей же період створено органи державного фінансового контролю та нагляду - фіскалітет (1711 р.) і нагляду за законністю - прокуратура (1722 р.).

В 1718 р. засновано також новий орган охорони порядку - поліція, законодавчою основою організації якої став у 1782 Статут благочиння або поліцейський.

Російський абсолютизм зберігся аж до скасування монархії в 1917 р., хоч вже починаючи з 60-70 рр. реформ. XIX ст. він еволюціонував у напрямку до конституційної монархії. Зрозуміло, цей тривалий період її існування характеризувався державно-правових реформами, спрямованими на оптимізацію, модернізацію, європеїзацію державного ладу і правової системи Росії, супроводжувалися зміною режиму.

Наприклад, другий і третій чверті XVIII в. характеризувалися частими палацевими переворотами, відступами від прогресивних почав державності, введених Петром I:

1) під час місцевої реформи 1727 скасовані місцеві суди, раніше структурно і функціонально відокремлені від адміністративних органів, що знову привело до суміщення судової та виконавчої влади на місцях;

2) дещо пізніше скасували фіскалітет;

3) періодично не функціонувала прокуратура.

З іншого боку, цього ж період визначилася тенденція до перетворення Росії в освічену монархію, елементи якої характерні для правління Петра I, Єлизавети Петрівни, а повною мірою - для епохи Катерини II Великої.

Освічений абсолютизм, породжений новою ідеологією перехідною від Середньовіччя до Нового часу епохи, характерний не тільки для Росії, але і для ряду європейських монархій, став особливим етапом державно-політичного і правового розвитку, повязаних в соціально-економічному аспекті з розкладом феодалізму і початком формування капіталістичного устрою, а в політичному аспекті - з пошуком нових форм взаємовідносин панівних верств з державною організацією. Цей режим в цілому характеризувався державною політикою меркантилізму, заохоченням культури, народним світською освітою і освітою, декларативною гуманізацією права та правосуддя, формальним проголошенням принципу дотримання законів, однакових для всіх підданих, і т. п.

В останній чверті XVIII ст. була законодавчо закріплена що склалася станова диференціація, юридично оформлено статус двох привілейованих станів: дворянства і городян (маніфест 1762, скаржилися грамоти 1785 р.)

У ході обласний (губернської) реформи 1775-1780 рр.. створені місцеві органи станового самоврядування в губерніях і повітах (дворянські збори) і містах (загальна і ше-стігласная Думи), структурно і функціонально відокремлені від органів адміністрації судові органи (суди - для дворян, магістрати - для городян, розправи - для вільних селян) . Це означало друге, більш вдалу у XVIII ст. спробу відділення суду від адміністрації на місцевому рівні. Однак правосуддя певною мірою ставилось під контроль губернатора - голови губернської адміністрації (в повітах останньої відав капітан-справник, повітовий начальник, а в місті - міський голова). У цілому була вдосконалена система адміністративного поділу країни та місцева організація урядового управління, суміщають з становим самоврядуванням, і суду, природа якого також була змішаною і включала публічний (державний) і громадський елементи.

Нове значний етап розвитку російської державності - адміністративні реформи першій чверті XIX в., Що проходили в руслі формальної лібералізації режиму, що призвели разом з тим до посилення централізації і бюрократизації державного механізму. У цей період отримали часткову реалізацію плани удосконалення державного апарату, розроблені М. М. Сперанським. Система вищих та центральних органів державного управління поділялась на органи верховного (очолювані імператором) і підлеглого (очолювані призначеним чиновником) управління. Дана класифікація повинна була замінити нездійснені поділ влади; останнє, безсумнівно, завдало б шкоди абсолютною влади спадкового монарха (старий порядок престолонаслідування був відновлений Павлом I в 1797 р.).

До органів верховного управління віднесені Державна рада (1810), Комітет Міністрів (1812) і Власна його імператорської величності канцелярія (1826). До органів підлеглого управління - Урядовий сенат, реформований в 1802 р., фактично перетворився на вищий суд імперії, і міністерства, створені в 1802 р. як органів центрального галузевого управління, що замінили колегії, але, на відміну від останніх, організовані за принципом єдиноначальності . Ця система державного управління проіснувала без кардинальних змін до початку XX в.

Однак у 60-70-і рр.. XIX ст. проведені широкомасштабні ліберально-демократичні реформи, традиційно для Росії спрямовані на модернізацію та європеїзацію суспільно-політичного ладу. У першу чергу це селянська реформа (1861 р.), що дала кріпосним селянам особисту свободу безоплатно (формально) і землю - за викуп. Селяни, вилучені з адміністрації та юрисдикції поміщиків, наділялися право формувати органи станового самоврядування (сільські та волосні сходи) і суду (волосні суди з місцевою станової підсудністю справ).

У ході проведення земської (1864 р.) і міської (1870 р.) реформ створювалися органи територіального всесословного самоврядування (земські збори - в повітах і губерніях, міські думи - у містах), наділені лише господарськими, не політичними функціями.

Судова реформа (1864-1899 рр..) - Найбільш прогресивна і радикальна - поклала початок реального поділу влади, відокремити судову владу від законодавчої та виконавчої, суд - від адміністрації і слідства; проголосила нові принципи демократичного правосуддя: незалежність суду, незмінюваність суддів, безстановий суду з рівністю всіх станів перед судом і законом, гласність, публічність, змагальність судового процесу з поділом останнього на кримінальний, цивільний і загальний (сумарна), з забезпеченням захисту в суді. До організації суду покладені принципи поділу загальної та місцевій юстиції, поєднання коронного (публічного) і вірить в його структуру та призначення і виборності у формуванні суддівського корпусу. На прокуратуру покладалася нова функція - підтримання державного обвинувачення у кримінальному процесі.

Новими демократичними інститутами правосуддя стали мирові судді, присяжні і приватні повірені (адвокатів), суди присяжних; створено новий правоохоронний інститут - нотаріат.

У цей же період введені органи корпоративного самоврядування у галузі освіти, освіти (ректорські ради), а університетам надана автономія.

У ході військової реформи 1865-1874 рр.. колишня рекрутська система комплектування збройних сил замінена загальний військовий повинністю, отже, більш демократичним порядком.

Незважаючи на деякі відступи від початкових планів ліберальних реформ під час так званих контрреформ 1880-1890 рр.. XIX ст., Послідували за вбивством Олександра II, в цілому перша привели до підвищення рівня політичної і правової свідомості суспільства, заклали основи громадянського суспільства. Ці перетворення знаменували перший крок російської держави на шляху побудови конституційного.

Чергові радикальні політичні реформи стали наслідком першої російської революції 1905-1907 рр.. Жовтневим маніфестом 1905 декларувалися права і свободи російських підданих; реформований Державна рада і сформована представницька Державна Дума, що склали в сукупності з імператором новий трехзвен-ний законодавчий орган. Виконавчу здійснював владу імператор спільно з призначаються їм урядом - Радою Міністрів. По суті, ці перетворення означали новий черговий крок на шляху до оформлення конституційної монархії в Росії; даний період в літературі справедливо визначають як неоабсолютізм. Новий статус вищих державних органів і самого монарха закріплений основними державними законів Російської імперії в ред. 23 квітня 1906

Однак ця прогресивна тенденція еволюції російської державності була перервана так званим "тре-тьеіюньскім переворотом", досконалим монархом, що змінила одноосібно виборчий закон. Разом з тим ця подія не привело до ліквідації у цілому нових вищих органів державної влади та управління, встановлених конституційним законом 23 квітня 1906

Останнє десятиліття царювання Романових неминуче тягло революційний злам монархічної державності. Імператорський період історії Росії відзначений радикальними змінами системи права.

Основним джерелом права в період абсолютної монархії залишалось Соборне укладення 1649 р., що свідчить про значне підвищення рівня юридичної техніки та розвитку найважливіших принципів та інститутів права в цілому. Зберігаючи традиційну казуістичності норм права, Укладення засвідчує їх поступової абстрактіза-ції, розширення і диференціації дії закону в просторі, часу і по колу осіб.

Коло джерел (форм) права - нормативно-правових актів - поповнився новими назвами (маніфести, укази, постанови, регламенти тощо), причому закон залишався провідним. Нова тенденція до систематизації нормативного матеріалу проявилася вже в Соборному уложенії, в його структурі - 25 голів обєднували норми права по предмету або субєктам регулювання; намітилася вже тоді часткова кодифікація галузевих норм: в 1667 р. затверджений Новоторговий статут, а в 1669 р. - Новоуказние статті про розбійних, татебних справах і вбивствах, в 1676 р. - Новоуказние статті про маєтках, в 1681 р. - Новоуказние статті про вотчинних і помісних справах та ін

Результати кодифікаційної роботи першої чверті XVIII в.:

1) перший діючий кримінальний кодекс - Артикул військовий 1715;

+2) Прообраз процесуального кодексу - Короткий зображення процесів і судових позовів 1715;

3) праобраз адміністративного кодексу - Генеральний регламент 1720 р. і ін

Намітилась систематизація джерел цивільного права. Діяльність з систематизації і кодифікації тривала протягом всього XVIII ст., Однак більш ефективною вона стала в першій третині XIX ст., Коли були створені спеціальні державні органи з відповідною компетенцією, зокрема. Друге відділення Власної

його імператорської величності канцелярії. У результаті в 1830 р. створено перший Повне зібрання законів Російської імперії, що обєднало законодавство 1649-1825 рр.. у формі інкорпорації, а у 1832 р. - Звід законів Російської імперії, 15 томів якого включали лише чинне законодавство того ж хронологічного періоду, але розташованого у відповідності з предметом правового регулювання.

Діяльність з систематизації тривала до 1916 У розглянутий період вперше склалися і основні галузі права: державне (тепер це конституційне), цивільне, адміністративне, кримінальне, процесуальне та ін; тривала, як більш успішна, кодифікація кримінального законодавства (1845 р., 1885 р.).