Міжнародно-правове регулювання економічного співробітництва
Міжнародне економічне право - це галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють міждержавні економічні відносини.
У практиці міжнародних економічних відносин склалося декілька режимів, на яких держави допускають інші держави, їх фізичних та юридичних осіб до діяльності на своїй території.
1.   Режим, найбільш котрий сприяє нації - це режим, що надається однією державою іншому або її громадянам, не менш сприятливий, ніж режим, що надається будь-якій третій державі і її громадянам.
2. Національний режим здійснюється у двох видах:
а) національний режим щодо загальних прав в усі
більшій кількості держав пропонується всім іноземцям або
особам без громадянства, які в правах і обовязках
прирівнюються до місцевих громадян;
б) національні режими щодо спеціальних економічних прав означають надання іноземним громадянам або особам без громадянства окремих прав, спеціально передбачених законом. Повний зрівняння статусу
іноземців з місцевими громадянами в економічній діяльності державами не вітається, тому що може поставити під загрозу національну економіку.
3. Спеціальний режим означає надання іноземним державам і громадянам окремих прав, спеціально обумовлених у законі або в міжнародному договорі.
4. Преференційний режим передбачає надання громадянам або державам одного економічного обєднання або сусіднім країнам особливо сприятливих умов.
Складність обєкта регулювання міжнародного економічного права полягає в тому, що він охоплює різноманітні види відносин, а саме торгові, фінансові, інвестиційні, транспортні та ін Відповідно міжнародне економічне право включає підгалузі: торговельне право; фінансове право; інвестиційне право і т. д.
Джерела міжнародного економічного права в цілому ті ж, що і в загальному міжнародному праві. Однак є й деякі особливості.
Основну масу спеціальних джерел міжнародного економічного права складової про міжнародні договори, а також норми "мякого" права.
Договори міжнародного економічного права за складом учасників можна розділити на дві групи:
• міждержавні (міжурядові, міжвідомчі), укладені між субєктами різних країн одного рівня;
• діагональні, закріплені між державою та фізичною або юридичною особою іншої держави.
За предметом регулювання:
• торгові угоди (про торгівлю, про торгівлю і мореплавання, торгівлі та навігації) укладаються від імені держав і підлягають ратифікації;
• угоди про товарооборот та платежі встановлюють найменування та кількість товарів, які і складають товарообіг. У межах контингентів видаються ліцензії на ввіз і вивіз товарів;
• клірингові угоди визначають порядок взаємодії
них розрахунків шляхом заліку зустрічних вимог і зобовязань, що виникають у зовнішній торгівлі, без переказу іноземної валюти. Мета - збалансувати взаємні платежі;
• угоди про економічне, науково-технічне співробітництво;
• кредитні угоди, в яких сторони встановлюють основні умови кредитування. Субєктами кредитування при цьому є банки та фірми.
Норми "мякого" характеру: акти міжнародних організацій універсального характеру, що мають форму резолюцій та декларацій; акти міжнародних економічних організацій.
У системі регулювання міжнародних економічних відносин центральне місце займає держава. Роль держави полягає в тому, що воно і у внутрішніх відносинах, і на міжнародній арені має сприяти розвитку національної економіки, створювати сприятливі умови для ділової активності всередині країни і поза нею. Найважливішою функцією держави в міжнародних економічних відносинах є здійснення дипломатичної захисту своїх громадян, а також зареєстрованих в ньому компаній.
Певну проблему становить проблема цивільно-правової відповідальності держав у тих випадках, коли воно веде комерційну діяльність.
У першій половині XX ст. панувала ідея повного імунітету держави в будь-якому випадку. Але це серйозна перешкода для нормальних економічних відносин, і виникла концепція "торгує держави", яка володіє так званим функціональним імунітетом - це означає, що держава має право на імунітет при виконанні функцій публічно-правового характеру, але не у комерційній діяльності.
Успішні міжнародно-економічні відносини роблять необхідним посилення управління цими відносинами спільними зусиллями держав через міжнародні
організації, що веде до зростання числа міжнародних організацій та їх ролі в розвитку економічного міждержавного співробітництва. У результаті міжнародні організації є важливими субєктами міжнародного економічного права. У цілому вони мають той же статус, що і міжнародні організації взагалі. Разом з тим держави схильні наділяти їх більш широкими повноваженнями. Всі міжнародні організації, що діють у сфері економічних відносин, умовно можна розділити на дві групи.
З першої групи організацій головне місце за своїм значенням займає ООН, що має розгалужену систему органів і організацій. Розвитком міжнародного економічного співробітництва займаються два центральних органи:
а) Генеральна Асамблея;
б) Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР).
Генеральна Асамблея організує дослідження і дає
рекомендації державам з метою сприяння міжнародному співробітництву в економічній, соціальній та інших областях (ст. 13 Статуту ООН). Під її керівництвом функціонує ЕКОСОР, який несе головну відповідальність за виконання функції ООН в області економічного і соціального співробітництва. Він здійснює координацію діяльності всіх органів та установ системи ООН в економічній сфері. Під його керівництвом працює 5 регіональних економічний комісій: для Європи, Азії і Тихого океану, для Латинської Америки, для Африки, для Західної Азії. ЕКОСОР координує діяльність спеціалізованих установ ООН (Організації Обєднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО), створеної в 1967 р.; Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (ФАО); Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ); фінансових установ ООН (Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародного валютного фонду (МВФ); Міжнародно-фінансової корпорації (МФК), Міжнародної асоціації розвитку ( MAP).