Буржуазно-національний рух 60-70-х років

Перші буржуазно-поміщицькі суспільно-політичних організації виникли найбільш економічно розвинутих провінціях Індії - ьенгаліі і Бомбеї.

Тут ще з 40-х років діяли Асоціація Британської Індії в Калькутті та Асоціація бомбейського президентства в Бомбеї. Обидві організації представляли інтереси великих торговців-компрадорів, верхівку індійської буржуазно-поміщицької інтелігенції. Крім того, в Асоціації Британської Індії вирішальний вплив мали ліберально налаштовані бенгальські поміщики-заміндари.

Економічна програма цих організацій включала в себе вимогу зниження оподатковування й скорочення витрат колоніальної адміністрації. Політична програма була також вкрай обмеженою: вона зводилася здебільшого до вимоги розширити можливості отримання європейської освіти верхівкою індійського суспільства (для подальшого заняття посад в колоніальному апараті управління) і протесту проти панувала в країні расової дискримінації.

Народні виступи помірних націоналістів штовхали на подальше зближення зі колонізаторами.

В умовах піднімалася у країні хвилі національно-визвольних змагань суспільне значення старих організацій почав швидко зменшуватися. Виникла об'єктивна необхідність у створенні нових, більш радикальних організацій індійських буржуазних націоналістів.

У 1870 р. в Махараштрі утворилася «Пуна Сарваджанік Сабха» ( «Союз простих людей пуни»), а в 1876 р. в Каль-ьутте - Індійська асоціація. Обидві організації більш активно виступили на захист економічних і політичних інтересів індійської буржуазії.

З самого початку усередині нових організацій (як і все буржуазно-національного руху) не було єдності. Внутрішня історія буржуазно-національного руху воанікновеніем і характеризується розвитком у ньому двох основних напрямків - ліберального і демократичного.

Протягом 60-х - початку 80-х років XIX ст. ліберальне крило організаційно панувало у національному русі, оскільки в цей період дрібнобуржуазним демократам пе вдалося створити свої власні організації.

Ліберали, головними лідерами яких були в Бенгалії Су-рендранатх Банерджі, а в Бомбейської президентства Дадаб-хай Наороджі і Ранаде, вимагали від колоніального уряду проведено протекціоністської політики по відношенню до молодої індійської промисловості, зниження оподаткування, зменшення колоніальної данини. В аграрному питанні вони стояли за збереження поміщицького землеволодіння (при зменшенні оподаткування) і поступовий розвиток великих поміщицьких господарств (по пруссько-юнкерське шляху).

Їхня політична програма зводилась до розширення представництва імущих верхівки індійського суспільства в дорадчих органах при віце-короля і провінцій губернаторах, а також до протестів проти расової дискримінації. У ній висувалася вимогу підвищити вікової ценз для іспитів при вступі на державну службу і проводити іспити одночасно як в Індії, так і в Англії.

Остання вимога було викликано тим, що колонізатори прагнули зберегти монополію заняття на добре оплачуваних посад в колоніальному апараті управління за англійській буржуазній молоддю. У зв'язку з цим був встановлений порядок, за яким до іспитів для вступу на державну службу, що проходили в Лондоні, допускалися особи віком не старші 22 років. Цей порядок фактично позбавляв основну частину індійської інтелігенції можливості вступу в корпус індійської цивільної служби. Індійці тоді закінчували коледжів в Індії пізніше, ніж англійці у себе на батьківщині, а, крім того, поїздка до Англії була занадто дорогим і важкою справою для молодих людей навіть з найбагатших індійських сімей.

Тактика індійських лібералів було настільки ж боязкою і помірною, як і їхня політична програма. Петиції, обернені до парламенту та англійською колоніальній владі, посилка делегацій до віце-короля і до Англії, боязкі протести у пресі, прийняття резолюцій на зборах національних організацій - ось ті форми боротьби, якими обмежувалося помірне крило національного руху.

Ліберали різко негативно ставилися до народних виступів і стояли на позиціях збереження у країні колоніального режиму.

Однак всередині національного руху міцніла ліве, радикальне крило. Дрібнобуржуазні демократи представляли нижчі прошарки торгової буржуазії, власників дрібні промислових закладів, незаможних частина інтелігенції - вчителів, клерків, лікарів - і в той же час були пов'язані з розорився дрібними поміщиками і верхівкою селянства.

На відміну від лібералів дрібнобуржуазні демократи Бен-халіі з глибоким співчуттям ставилися до антифеодальної боротьби мас. Під час «повстання індиго» письменник-демократ Дінабандху Мітра написав п'єсу «Ніл дарпан» ( «Зерцало індиго»), в якій викривалась система примусової контрактації. П'єса справила велике враження у передових колах бенгальського суспільства. У 1873 р. під час повстання в Пабні була опублікована п'єса Світ Машраф Хуссейна «Заміндар дарпан» ( «Зерцало заміндара»), в якій розкривалися картини поміщицького свавілля, що панував в заміндарскіх маєтках. Подання цієї п'єси в селах з участю селян сприяли поширенню революційних настроїв серед бенгальських райятов.

Бенгальські ліві націоналісти сподівалися, що масові виступи селян призведуть до змін у системі управління країною, до ослаблення і в кінцевому рахунку до ліквідації колоніального гніту.

Антифеодальна спрямованість суспільно-політичних поглядів бенгальських дрібнобуржуазних демократів зумовлювалася й тим, що вони найбільш послідовно висловлювали інтереси тих, хто виступав за буржуазний розвиток країн.

Головне завдання у своїй практичній діяльності дрібнобуржуазні демократи бачили у вихованні в дусі патріотизму широких верств індійської дрібнобуржуазної молоді. Тому вони надавали першорядне значення пропаганді своїх ідей через друк. Брати Гхош, Харішчандра Мукер-джі, найбільший бенгальська письменник того часу банки-Чандра Чаттерджі та інші пропагували ідеї дрібнобуржуазного націоналізму через видавані ними газети і журнали. Проте їх слабкість полягала в відсутності власних, окремих від лібералів політичних організацій. Ці особливості в діяльність дрібнобуржуазних демократів були характерні і для Махараштри, яка поряд з Бенгалія була другим осередком національного руху в Індії.

Тут виникнення лівого, радикального націоналізму пов'язане з ім'ям видатного індійського революціонера і демократа Бал Гангадхар Тілак (1856 - 1920 рр..). Тілак, який походив з старовинної маратхських брахманських сім'ї, з ранніх років сприйняв традиції визвольної боротьби маратхі, висхідні до епохи створення маратхських держави на чолі з Шіваджі. Національні традиції пронизували усю політичну агітацію Тілак. Ще перебуваючи в коледжі, Тілак маєте з групою однодумців задумав створити загальнодоступну школу, в якій маратхакая молодь виховувалася б у дусі маратхських націоналізму. У 1880 р. в Пуне була відкрита «Новая англійська школа», а з наступного року Тілак став видавати газети «кесаря» ( «Лев») на маратхських і «махратів» англійською мовами.

У статті, що публікувалися в цих органах друку, а також у лекціях, які читали в школі, Тілак і його прихильники виступали найбільш послідовними захисниками інтересів всієї індійської національної буржуазії. Формою захисту інтересів індійських промисловців Тілак обрав бойкот англійських товарів.

Подібно бенгальським дрібнобуржуазним демократам, Тілак виступав за поліпшення матеріального становища мас, але воно не висунув чіткої програми щодо аграрного питання.

Співчутливо ставлячись до виступів мас проти колоніального режиму, Тілак не вважав збройну боротьбу правильним шляхом завоювання незалежності. На цьому етапі тічакісти своє основне завдання бачили у підготовці «мас» (т. з. Широких дрібнобуржуазних шарів) на майбутній боротьбі за незалежність.

На відміну від Бенгалії і Махараштри в інших районах Індії в 70 - 80-і роки національний рух ще не досягло такого рівня розвитку.