Розвиток культури Індії в кінці XIX - початку XX ст

З кінця XIX ст., При віце-короля Керзона, була проведена реставрація низки найбільш видатних пам'яток середньовічного індійського зодчества, у основному так званою індо-мусульманської архітектури. У створених на початку XX ст. музеях (імені королеви Вікторії в Калькутті, принца Уельського в Бомбеї та ін) поряд з посередні зразками європейських (переважно англійською) академічних шкіл живопису були представлені індійське мистецьке ремесло, середньовічна мініатюра, скульптура. Разом з тим численні пам'ятники стародавньої та середньовічної індійської архітектори по всій країні приходили в занепад і руйнувалися, а історичні фортеці (приміром, Червоний форт в Делі, форти в Аллахабаді, Ахмеднагаре тощо) виявилися спотвореними будівництвом казарм англо-індійської армії.

Традиції індійського національного зодчества, зберігачами яких були народні майстри з професійних каст каменярів, більше не отримували великих замовлень ні від держави, ні від частинах осіб, які поступово згасали. Найбільшою мірою вони зберігалися у житлових будівлях на селі та провінційних містах. В архітектурі будівель громадського призначення (вокзали, присутствені місця і т. д.), як і раніше панував помпезний стиль «вікторіанської епохи», в якому помилковий класицизм і помилкова готика потворно поєднувалися із елементами, запозиченими з декору індуських або мусульманських храмів і палаців. Отримав розвиток так званий новоіндійскій стиль. Основу його складала стилізація під індійське середньовічне зодчество, у основному споруди Моголів епохи. У новоіндійском стилі був, зокрема, збудований у 1913-1931 рр.. урядовий центр в Новому Делі, європейській частині нової столиці країни.

Розповсюдження в цивільному будівництві новоіндійского стилю було пов'язано з політикою колоніальних властей, спрямованої на підтримку «імперські традицій». Але сама поява цього стилю викликано пробудженням в кінці XIX-початку XX ст. інтересу в передових колах індійської й англійської інтелігенції до історичної та культурної спадщини народів Індії. Значну роль у пропаганді класичного мистецтва Індії відіграли мистецтвознавці англієць Е. Б. Хавелл, директор школи мистецтв у Калькутті, і індієць Ананда К. Кумарасвамі, витративши чимало зусиль на вивчення і відродження художніх ремесел Індії.

Збереженню традицій індійського прикладного мистецтва (обробка каменю, металу і дерева, ювелірні вироби, кераміка, текстиль, вишивка тощо) сприяло підвищення з кінця XIX ст. європейського та місцевого попиту на деякі види виробів художнього ремесла. У предметах ремесла, розрахованих значною мірою на європейського споживача (кашмірські шалі, вироби делійських ювелірів та ін), виявилося певний вплив зарубіжних зразків.

Європейська, а також східна (японська і китайські) техніка живопису і графіки була творчо сприйнята представниками національної художньої школи, розвивати традиції індійської класичного живопису. Засновником цього напряму в образотворчому мистецтві Індії був Обоніндронатх Тагор (1871 - 1951), що працював в Калькутті і що належав до відомій сім'ї просвітителів Тагор, звідки вийшов і великий індійський поет Р. Тагор. Більшість художників цього напряму були бенгальців, чому ця течія в індійському образотворчому мистецтві отримало назву бенгальського Відродження. Роботи О. Тагора, а також Нандалала Бошу, А. К. Халдара, Самарендранатха Гупти, С. Ч. Укіла та інших заклали основи сучасної індійської живопису і графіки.

У найбільшій мірі становлення нової індійської культури, пов'язаної з початку формування в колоніальній Індії буржуазного суспільства, проявилося в розвитку новоіндійскіх літератури. У перші десятиліття XX ст. завершився тривалий і складний процес оволодіння індійськими майстрами слова прозаїчними жанрами, запозиченими з Європи, - романів, оповідань, есе. Історичне минуле народів Індії як і раніше становило тематику значній частині індійської прози, а також драми і поезії. В умовах колоніального режиму звернення до героїку віддалених за часом битв та повстань становило для письменників-індійців майже єдину можливість пробудження у своїх читачів патріотичних почуттів. Сама історико-героїчна тема зумовила тривале збереження романтизму як провідного методу індійських літератур нового часу.

Правда, поряд з історичними романами, які стояли на рівні літературної майстерності, в Індії в кінці XIX-початку XX ст. з'явилося багато ремісничих виробів, у яких романтичний план розкриття міфологічної або історичної теми набуває характеру реакційної ідеалізації феодального минулого.

Водночас з початку XX ст. посилився процес заміни романтизму критичним реалізмом, своєрідно адаптували героїко-романтичний початок, що посилив соціальну спрямованість індійської прози. Все більша увага стала приділятися проблемам, хвилювали передову частину індійської освіченої молоді початку XX ст. У творчості найбільших індійських письменників рубежу нового і новітнього часу все чіткіше стала звучати тема суспільних конфліктів.

Нові тенденції в літературному процесі найбільш повно проявилися в Бенгалії, література якій продовжувала займати провідне місце серед усіх новоіндійскіх літератур. Найбільшим представником бенгальської літератури, що зробив величезний вплив на культурне життя Індії першої половини XX ст., Був Рабіндранат Тагор (1861-1941) - великий індійський письменник, музикант і художник, філософ, просвітитель і громадський діяч. В історію індійської літератури Тагор увійшов як автор романів, повістей та оповідань, публіцистичних та літературно-критичних статей та нарисів, філософських есе, віршів і драм. Як автор віршованих збірок, драм і численних розповідей, Р. Тагор придбав популярність у себе на народите ще у 80-90-ті роки XIX ст., Проте славу мислителя і романіста приніс йому XX ст., Коли він опублікував романи «Гора» ( 1907-1910) і «Дім і мир» (1915-1916), присвячені ідейним шуканням бенгальської інтелігенції. Особливе значення для затвердження в індійській літературі теми національного руху мав роман «Дім і світ», в якому Тагор висловив своє ставлення до різних течій індійського націоналізму періоду боротьби і за свадеші сварадж. Своєю творчістю, який отримав світове визнання, Р. Тагор закріпив перемогу у індійській літературі методу критичного реалізму. У 1913 р. Тагор, перший індійцю, була присуджена літературна Нобелівська премія.

Другим найбільшим бенгальським письменником-реалістом початку XX ст. був Шоротчондро Чоттопадхай (1876-1938), у романах якого правдиво відбилися умови життя Бенгалії його часу.

В інших новоіндійскіх літературах відбувалися схожі явища: розвиток нових жанрів і затвердження методу критичного реалізму. У Махараштрі прапороносцем нових течій виступив основоположник сучасної маратхських прози Харінарян Апте (1864-1919), на ідейні позиції якого певне вплив зробив Б. Г. Тілак. До історичної теми зверталися також багато романісти і драматурги, що писали на мовах гінді (Шрінівас Дас, Кішорілал гоїв та ін), Телугу (К. Срініваса Рао, В. Састре В. та ін) і інших індійських мовах. Гострим соціальних проблем сучасної йому села присвячений роман «Шість бітхов, вісім п'ядей землі» (1902) основоположника сучасної літератури орія Ф. Се-Напате (1847-1948).

Одночасно з новими жанрами продовжували розвиватися і традиційні, головним чином в поезії, меншою мірою в драматургії. Однак і поетична творчість все більш захоплюючим новим перебігом: змінювалися зміст, ідейна спрямованість вірша. У ці роки почав творити інший видатний індійський поет нового і новітнього часу - Мухаммад Ікбал (1873-1938), який писав на мовах урду, фарсі і панджабі. У поезії вже Ікбала на початку XX ст. ясно пролунала соціальна тема, тема Батьківщини.

Важливу роль у становленні літератур різних народів Індії в цей період відіграли створені великими національними письменниками і просвітителями літературно-критичні журнали та центри з вивчення рідної мови і літератури, наприклад, засноване в 1893 р. «Каші нагару прачаріні сао, ха» ( «бенареська товариство з розповсюдження деванагарі») і що займалося вивченням історії та пропагандою літератури та мови гінді. Трудами М. П Двіведі про літературу гінді, М. X. Азада про літературу урду, С. Айер про тамітьсьоі літератури та ін закладені основи індійського літературознавства.

У творах літераторів нового напрямку затверджувався сучасний, жива розмовна мова. Деякі з них, наприклад письменники народу телугу Кандукурі Віресалін-гам (1848-1919) і Гурузада Аппарао (1861-1915), виступили як справжні реформатори літературної мови.

Визвольний, антиколоніальний рух зробило вирішальний вплив на зміст та ідейну спрямованість як нової, так і традиційної культури. Це значною мірою стосується і існував народним театральним уявленнями, пісенної та музично-танцювального мистецтва, які езопівською мовою персонажів індійського епосу закликали до боротьби з колоніальним режимом. Визвольна струмінь у народне мистецтво ідейно-політично була близька учасникам антіанглійскіх підпільних організацій.