Національне питання після реорганізації штатів

Проведення адміністративно-територіальної реформи 1956 не призвело до вирішення національного питання в Індії. Боротьба за створення штатів на лінгвіст чеський основі тривала насамперед у тих районах, де було збережено адміністративний поділ на багатомовної основі (Бомбей, Ассам, Пенджаб).

У штаті Бомбей розгорнулася боротьба за відокремлення від Гуджарата Махараштри. Комуністичної партії вдалося створити широкий єдиний фронт, що завдав Національному конгресу серйозної шкоди на другому загальних виборах 1957 У результаті масової боротьби навесні 1960 р. було прийнято рішення про утворення штатів Махараштра зі столицею в Бомбеї і Гуджарат зі столицею в Ахмадабаде.

У Пенджабі національний питання виявився безпосередньо пов'язаним з релігійним питанням, оскільки боротьба йшла за створення «Пенджаб-Суби» (освіта штату Пенджаб на основі мови пенджабі і розселення релігійної громади сикхів).

Населення Пенджабу складалося з двох основних груп - пенджабци і хіндустапцев. За релігійним складом воно також неоднорідне: 30% складають сикхи. Не збігаються і релігійне і національне поділу: є індуси, що говорять на пенджабі, і сикхи, що говорять на гінді.

Після другої світової війни питання про роль і місце мови пенджабі в культурному житті пенджабци було висунуто партією акали дав. З цього часу проблема мови стає однією з головних пунктів як програми партії, так і її тактики в політичній боротьбі.

Під тиском лідерів партії акали дав уряд у 1949 р. оголосило Пенджаб двомовним штатом: початкове навчання в районах з населенням, яке говорило на гінді, проводилося на цій мові, а в районах, де переважало пенджабіязичное населення, навчання велося мовою пенджабі. Тим не менш, як і в колоніальний період, в пресі переважали гінді та урду, мовою офіційного листування окрім англійської продовжував бути урду. Тому акали дав напередодні загальних виборів 1951/52 р. висунула вперше у якості офіційного гасла освіта окремого штату, в якому було б об'єднане населення, яке говорить мовою пенджабі.

Проте жодної соціальної програми у партії не було. У результаті основна частину місцевої буржуазії, а також маси трудящого селянства пішли за Національним конгресом. На виборах в 1952 р. Акали дав зазнала значної поразки, отримавши лише 22 з 122 місць в законодавчих зборах штату. Після цього лозунг «Пенджаб-су-б» зазнав змін: якщо раніше на місцях боротьба велася за реорганізацію штату на лінгвістичній основі, то після виборів 1952 Акали дав, прагнучи знову відновити свої позиції серед сикхського населення Пенджабу, замінила це гасло вимогою освіти «Пенджаб-Суби» переважно з сикхський населенням.

Коли був утворений в 1956 р. новий штату Пенджаб на основі злиття Пенджабу та пенсії, Національний конгрес, йдучи назустріч побажанням пенджабци і з огляду на популярність гасла «Пенджаб-суба» в самих різних верствах населення, висунув так звану регіональну форму, яка була прийнята і здійснена в Пенджабі. При уряді Пенджабу і при законодавчих зборах були утворені так звані регіональні ради: регіональний рада Пенджабу і регіональний рада Харіана (районів з переважанням хіндіязичного населення). У них відповідно входили депутати від відповідних округів і міністерств - сикхи або індуси. Це були дорадчі органи, які займались питаннями економічного розвитку відповідних районів, головним чином спостереженням за розподілом урядових кредитів, а також питаннями освіти і культури.

Офіційною мовою штату був встановлений пенджабі, гінді залишався як другу державну мова Індії. Що стосується офіційної переписки на рівні дистрикту, то в районах Пенджабу вона велася мовою пенджабі, в районах Харіана - мовою гінді.

Прийняття регіональної формули було великим кроком вперед у справі вирішення національного питання в Пенджабі.

На основі формули регіональної між Національним конгресом й акали дав вперше після досягнення незалежності було досягнуто згоди. Обидві партії, найбільш впливові в Пенджабі, вийшли на друге загальні вибори в 1957 р. з єдиним списком.

Однак наприкінці 50-х років в керівництві акали дав взяли верх релігійно-шовіністичні елементи, які розгорнули боротьбу за розділ Пенджабу на релігійній основі. Після тривалої боротьби в 1964 р. Пенджаб був розділений на два штати: з неї виділилася Харіана з переважаючим хіндіязичним населенням.

Не менш гострою залишалася проблема національної автономії на північному сході Індії - у штаті Ассам, де з початку 50-х років розгорнувся рух в районах розселення племен нага, мізо, Лушаї і ін Боротьба нага переросла в партизанську війну на урядових військово-поліцейських сил. У результаті на початку 1960 р. був утворений новий штат Нагаленд, що стимулювало рух за автономію в інших племінних районах Ассама.

Крім руху за створення штатів на етнічній основі другого найважливішим аспектом боротьби з національного питання в Індії була проблема державної мови. Ще у 1949 році конституційна асамблея майже одноголосно ухвалила, що гінді у формі деванагарі буде державною мовою країни, а англійська залишиться як офіційний другої державної мови на 15-річний термін.

У червні 1955 р. президент призначив Індії Комісію з державної мови на чолі з Б. Г. Кхером. Комісія повинна була представити рекомендації президенту щодо більш широкого застосування гінді в Республіці Індії для офіційних цілей. Комісія повинна була зробити рекомендації, беручи до уваги економічний, культурний і науковий розвиток Індії, а також інтереси населення, що проживає в нехіндіязичних районах. Робота Комісії продовжувалася більше року. У серпні 1956 р. вона представила президенту свій звіт, який у серпні 1957 р. був переданий на розгляд парламенту. Комісія схвалила положення конституції про мову і вказала, що англійську мову неможливо використовувати як засоби навчання широких мас населення Індії. Пролрамма обов'язкового початкової освіти не буде працювати тільки за умови використання місцевих індійських мов. Гінді ж рекомендувався як державної мови виходячи з того, що на ньому може говорити найбільша частина населення країни.

Опублікування звіту Комісії аж ніяк не поклало кінець розбіжностей по мовному питанню. Більш того, у зв'язку з реорганізацією в 1956 р. адміністративно-територіального поділу Індії за мовним принципом проблема державної мови ще більше загострилася. Проти рекомендацій Комісії виступив цілий ряд великих державних та громадських дiячiв, особливо в Тамілнаде та Бенгалії.

У вересні 1957 р. був створений Парламентський комітет з державної мови, головою якого затверджений міністр внутрішніх справ Г. Б. Панта. Комітет повинен був повідомити свою думку президента республіки з приводу звіту Комісії щодо державної мови. Звіт Комітету був представлений президентові у квітні 1959 У ньому пропонувалося після 1965 р., коли гінді стане «основним державною мовою», зберегти англійську мову як державну «допоміжної мови для цілей, які повинні бути визначені парламентом, і на термін, що є необхідним». Подібно до Комісії, Комітет рекомендував розробку плану переходу від англійської мови до гінді доручити центральному уряду.

Однак стало ясно, що 15-річний період, термін якого ви-така в 1965 р., недостатній для заміни англійської мови мовою гінді. На сесії парламенту 1962 було оголошено про рішення уряду продовжити термін заміни англійської мови на невизначений період. Одночасно було прийнято рішення про прискорення процесу розробки термінології гінді та запровадження гінді як мову викладання в університетах.

Ці рішення викликали значну опозицію в буржуазно-націоналістичних кругах, особливо у Південній Індії. Повсюдно пройшли демонстрації проти запровадження гінді як обов'язковий мови шкільного навчання. Проблема мови, якою має вестися навчання і діловодство, кінця з 50-х років стала важливим аспектом внутрішньополітичної боротьби в країні.

Боротьба за вирішення національного питання все більш ставала частиною масового руху загальнодемократичного.