Положення в комуністичному русі

З кінця 1963 р. після деякої розрядки напруги, викликаної індо-китайським прикордонним конфліктом, компартія знову почала організацію масових виступів трудящих на захист їх прав.

У грудні 1963 р., після 10-річної перерви, керівництво компартії скликав нараду комуністів-профпрацівників, на якому обговорювалися завдання, що стоять перед профспілками у зв'язку зі змінами, що відбулися за роки незалежності.

Нарада прийняла рішення про розгортання національної кампанії масових дій за зниження цін і податків, збільшення заробітної плати, націоналізацію банків і деяких галузей промисловості.

У червні 1964 р. за ініціативою КПІ була проведена Національна конференція робітників і службовців підприємств державного сектора. Конференція зазначила, що завданням профспілок є боротьба як за безпосередні економічні інтереси та демократичні права зайнятих на державних об'єктах робітників, так і за подальше розширення і успішне виробниче функціонування державних підприємств.

Одночасно з кінця 1963 КПІ стала проводити масові кампанії трудящих. У серпні 1963 р. комуністи прийняли участь у бандху (загальний страйк на підприємствах, закладах, торгових закладах), який був проведений соціалістичної партією в Бомбеї.

Першою масової кампанії, організованої КПІ, був збір підписів по всій країні під «петицією Великої», а також «Великий марш» 13 Вересня 1963 за участю представників усіх штатів в Делі для вручення петиції парламенту. У ній поряд з підтримкою політики неприєднання, економічного державного планування і оборонних зусиль висувалися вимоги скасування системи примусових позик і контролю над золотом, зниження цін і податків, націоналізації банків, нафтової промисловості і зовнішньої торгівлі.

Ці вимоги висувалися також прогресивними елементами в Національному конгресі і лівими опозиційними партіями. Під «Великої петицією» було зібрано понад 10200 тис. підписів, що приблизно відповідає числу виборців, що голосували за кандидатів КПІ на загальних виборах у 1962 р. У «Великому марші» брало участь 200 тис. чоловік з усієї країни.

У грудні 1962 ВІКП скликав Всеіндійська профспілкову конференцію, на якій було прийнято рішення про проведення протягом 1964 масових виступів трудящих.

Керівництво КПІ і ВІКП запланував три стадії виступів. На першій стадії, з 20 лютого 1964 р., була проведена триденна голодний страйк профспілкових працівників по всій країні; на другій стадії, 7 березня, - 15-мм-нутние демонстрації перед фабричними воротами, в яких взяли участь десятки тисяч робітників; на третьому стадії, в липні - серпні, - одноденні бандху в окремих штатах і національна кампанія громадянської непокори (сатья-грохк) - у серпні.

Одноденні бандху (загальний страйк та хартал) були проведені в штатах Керала, Гуджарат, головним чином в його столиці Ахмадабаде (під керівництвом КПІ і двох місцевих масових організацій), Махараштра, особливо в Бомбеї (за підтримки лівих опозиційних партій та участь 3 млн. чоловік ), і Уттар Прадеш, головним чином у Канпур.

24-28 серпня проведена загальнонаціональна кампанія громадянської непокори-«велика сатьяграха»-пікетування та демонстрації перед державними установами, банками, біржами і ринками. У цій кампанії, що стала найбільшим такого роду виступом за часів незалежності, взяли участь 80 тис. чоловік, з них 25 тис. чоловік були арештовані на місці за пікетування.

Намічений на 25 вересня «Всеіндійська Бандх» партія вирішила тимчасово не проводити, оскільки не вдалося домогтися підтримки цього виступу іншими головними профспілковими об'єднаннями, зокрема Хінд маздур сабха.

Використання компартією та іншими лівими силами традиційних, зрозумілих дав форм боротьби індійського народу, які завоювали популярність ще у колоніальний період (хартал, сатьяграха), сприяло зростанню їх впливу в масах, а також зміцнювало єдність дій лівої опозиції.

З кінця 1964 р. у країні почало наростати страйковий рух. Представники лівих профспілок створили в 1965 р. у ряді штатів і на загальноіндійських рівні комітети дій, які керували страйкової боротьбою. Всеіндійська комітет передав дій уряду «Хартію вимог» трудящих, в якій висувалися економічні та політичні питання. На 21 Вересня 1965 було призначено проведення «Дня національних дій» на підтримку «Хартії». Але в результаті що почався у вересні індо-пакистанського конфлікту провести його не вдалося.

Розвиток масового руху в країні, розширення впливу компартії гальмувалися поглибить розкол в комуністичному русі. Цей процес, що почався ще восени 1962 р., завершився в жовтні 1964 р. виходить з керівництва КПІ групи левосектантекі налаштованих лідерів і проведенням ними в Калькутті з'їзду паралельної компартії, на якому була прийнята своя програма і був обраний центральний комітет на чолі з генеральним секретарем П . Сундарайя. Паралельна компартія стала називатися КПІ (м)-Комуністична партія Індії (марксистська).

Звинувативши керівництво КПІ в ревізіонізму, керівництво паралельної компартії розвернуло ідеологічну боротьбу проти впливу КПІ на масові організації робітників, селян і інтелігенції, що негативно позначилося на можливостях об'єднання лівих опозиційних сил як в штатах, так і в загальноіндійських масштабі.

У грудні 1964 р. в Бомбеї відбувся VII з'їзд КПІ, на якій були детально проаналізовані політична ситуація в країні, положення в партії після розколу в комуністичному русі. В ухваленій з'їздом новій програмі ставилося завдання створення національно-демократичного фронту. Почалася копітка робота з подолання наслідків розколу в масових організаціях трудящих.