Повстання іхетуаней

На рубежі XIX-XXвв. цінських династія зіткнулася й з іншою формою опозиції, представленою масовим народним рухом, що найбільш яскраво проявилося в ході повстання під керівництвом таємного товариства «Іхетуань» (Загони справедливості і миру). Учасники цього виступу, що прийняли форму народної антііностранной боротьби, яка переросла в підсумку в повстання проти правлячої династії, надихалися патріотичними почуттями. Однак на відміну від реформаторів і революціонерів,

прагнули об'єднати патріотизм з ідеєю модернізації, іхе Туан-сповідували ксенофобію, відкидаючи все прийшло в Китай з Заходу. Їх ідеалом було повернення до засадам традиційної китайської життя, а найважливішим гаслом, на особливо початковому етапі повстання, - заклик до знищення і вигнання іноземців з Китаю.

На відміну від Тайпінского повстання, що охопило провінції Південного Китаю, рух іхетуаней розвивалося на Півночі, який почався восени 1898 р. в провінції Шаньдун. Це пов'язано з тим, що саме провінції Північного Китаю, насамперед Шаньдун і столична провінція Чжілі, опинилися залученими в події японо-китайської війни. На Півночі в кінці XIX ст. особливо активно місіонери діяли, будувалися церкви, залізниці, на територіях концесій розміщувались гарнізони іноземних військ.

У сприйнятті представників різних соціальних груп саме іноземці були винні в скруті, з якими довелося зіткнутися населення Північного Китаю. Селяни страждали від збільшення податкових зборів, що було наслідком виплати контрибуції Японії. Особливо погіршало становище тих верств населення, які обслуговували шляхи, що пов'язували північ Китаю з центрально-південними провінціями. Маси човнярів і транспортних робітників втратили джерела існування через появу нового вигляду транспорту - залізниць і пароплавів, що знаходилися головним чином в руках іноземців. Тим часом саме ці групи були найбільш сприйнятливі до закликів взяти участь в самих радикальних дій, включаючи озброєну боротьбу. Владі завжди було важко утримувати в покорі саме цю частину населення, найменше пов'язану з стабілізуючою роллю общинно-кланових структур. В результаті вторгнення на китайський ринок іноземної фабричної продукції ускладнилося становище міського ремісничого населення, все більше стикається з конкуренцією з боку іноземних товарів. Шениші в масі своїй також були далекі від симпатій до наростаючого релігійному і культурному проникненню із Заходу. Проповідь місіонерів сприймалася як загроза китайською традицією, що освячує їх панівне становище в суспільстві. До перерахованого треба додати неврожаї і стихійні лиха, що вразили в цей час ряд районів Північного Китаю.

Спочатку Пінський двір поставився до іхетуаням як до відвертих бунтівникам. На думку подвір'я, це були лише бандити, організовані таємними товариствами, що використали традиційні прийоми для залучення нових прихильників

до своїх лав. Зокрема, особливу роль у пропаганді та діяльності прихильників іхетуаней військове мистецтво грало - ушу. Керівники іхетуаней навчали своїх послідовників мистецтву рукопашного бою, що сприймалося іноземцями - свідками того, що відбувається як вивчення прийомів боксу. З цієї причини європейці називали іхетуаней «боксерами», а саме повстання - «боксерським».

Не без підстав підозрюючи місцеве чиновництво у співчутті інсургенцій, Цинський двір призначив на посаду губернатора провінції Шаньдун генерала Шікая Юань, відомого своєю близькістю до іноземців. Перед ним було поставлено завдання: будь-якими засобами припинити напади на іноземних місіонерів, розправи з китайцями - послідовниками християнського вчення, знищення християнських храмів, залізниць, телеграфних ліній. Саме проти цих візьме присутності Заходу й було головним чином спрямоване обурення іхетуаней, невдовзі показали себе жорстокими і безжальними гонителями усього іноземного.

Дії Юань шику, були досить ефективними. Війська, користуючись перевагою в організації та озброєнні, швидко завдали ряд поразок загонів повстанців, що змусило їх відступити на територію столичної провінції Чжілі. Це створило безпосередню загрозу столиці і інших найбільших містах Китаю Північного. Однак резолюція цінс кого-двору покінчити з бунтівниками була розхитані діями іноземців. У відповідь на загрозу з боку повстанських загонів вони захопили порт Дагу, таким чином розпочавши війну з Китаєм.

У такій обстановці імператриця Ци Сі ухвалила рішення використовувати в боротьбі із іноземним вторгненням народний рух. Прийняття цього рішення полегшувалося тим, що закликах повстанців не було гасел, спрямованих проти правлячої династії. 20 червня 1900 пекінське уряд оголосив війну державам, до столиці і Тяньцзінь увійшли загони іхетуаней, що почали разом з цінських облогу військами іноземних місій і концесій. Спочатку здавалося, що безстрашність іхетуаней, кидали з холодною зброєю в бій проти іноземних військ могло привести їх до перемоги. Загін англійського адмірала Сеймура, посланий до Пекіна зняти блокаду іноземного квартали, було розгромлено. Проте, як показали подальші події, повсталі були безсилі перед міццю сучасних військ.

Зібравши 40-тисячну армію підрозділів з, представлених вісьмома державами (Англія, Франція, Італія, Німеччина,

Австро-Угорщина, Росія, США, Японія), іноземці подолали мужній опір іхетуаней і в серпні 1900 р. зайняли Пекін. За наказом Циси двір залишив столицю, перемістившись спочатку в м. Тайюань, а потім у Сіань. Гуансюй, що продовжував перебувати під домашнім арештом, змушений був супроводжувати свою царську тітку, наказав перед втечею з імператорського палацу вбити улюблену наложницю Імператора. Вести переговори про мир з державами доручено Лі Хунчжану.

Переговори, що розтягнулися більше чим на рік, проходили в обстановці тривала іноземної інтервенції. У Північний Китай був перекинутий додатковий загін німецької армії під командуванням фельдмаршала Вальдерзее, що налічував понад 20 тис. чоловік. Іноземні армії послідовно придушували залишилися осередки опору. За масштабами залучення іноземних військ «інтервенція восьми держав» була безпрецедентним військовим зіткненням між китайської імперією і західним світом. Його результатом стало знову нищівна поразка Китаю, зафіксоване в Заключному протоколі, завершилися переговори між державами і Китаєм. Згідно з цим документом цінських уряд був зобов'язаний виплатити протягом 39 років величезну суму в 450 млн юанів. Китай повинен був вивести війська з столичного округу, йому було заборонено купувати за кордоном сучасна зброя. Управління посольським кварталом Пекіна повністю переходило в руки іноземців, що спиралися на гарнізони іноземних військ. Крім того, Пінське уряд брав на себе зобов'язання сприяти іноземної торгівлі і судноплавства у Китаї. Лише в січні 1902 р. уряд і подвір'я повернулися до Пекіна.

Ксенофобія, а також досягнуту на деякий час єдність дій між урядом і іхетуанямі пояснюють настороженість та навіть вороже ставлення до іхетуаням з боку основних груп опозиції. Ліберали в еміграції на чолі з Кан Ювеем і революціонери на чолі з Сунь Ятсена не могли підтримати такий виступ.