Держава і право Лівонії (ХШ - середина XVI ст.)

У результаті німецько-датського завоювання на території нинішніх Латвії та Естонії утворилася Лівонія (на ім'я одного з місцевих народів-лівів). Вона була об'єднанням клерикально-феодальних держав і міст. Роздробленість Лівонії, відсутність центральної влади пояснюються інтересами римсько-католицької церкви. Остання могла краще здійснювати своє панування в малих, роздроблених феодальних володіннях. У Лівонії фактично не було верховного сеньйора (сюзерена). Кожен із великих сюзеренів або ландесгерров мав своє військо і виступав самостійно у зовнішньополітичних відносинах, мав вищу судову владу в межах своїх володінь, право на карбування своєї монети. Ландесгерри, віддаючи частину земель в лен своїм васалам, утворили ієрархічну структуру землеволодіння. Складність васальних відносин посилювала невизначеність кордонів окремих володінь.

Взаємовідносини лівонських влади між собою та з іноземними державами базувалися переважно на принципах «кулачного права». Формально-юридична залежність не завжди закріплювалася вправових актах. Загальний ландтаг Лівонії об'єднав шість феодальних держав, що входили до неї: Лівонський орден, датські володіння у Північній Естонії, землі Ризького архієпископа і пр. Велике значення в управлінні Лівонією мали церква і різні корпорації (лицарські ордени, гільдії, цехи). Тривалі феодальні війни розоряли країну. У XV - XVI ст. політичний вплив провідної сили - орденського держави - стало слабшати, чому сприяло поразка німецького ордена в битві під Грюнвальдом в 1410 р., реформаторський рух у Німеччині та Лівонії в XVI ст. Лівонські васали та міські бюргери за допомогою реформації сподівалися позбутися від верховної влади католицького ордена і єпископів, що їм і вдалося.

Феодальна роздробленість Лівонії створювала серйозні перешкоди на шляху подальшого розвитку продуктивних сил Естонії та Латвії. Політична ізоляція і військова слабкість зіграли фатальну роль для лівонських феодалів у середінеXVI в., Коли на територію Лівонії стали претендувати Швеція, Польща, Литва і Росія. У результаті Лівонської війни (1558 - 1583) лівонські феодальні держави розпалися.

Суспільний лад Лівонії характеризується панівним становищем завойовників. Клас феодалівстав формуватися в основному з німецьких загарбників; латиські й естонські землі перейшли до рук єпископів і ордени, а також на праві лена їх васалам. Місцеві (латиські й естонські) землевласники втратили політичних прав. Поступово розвинулася особлива група васалів - лицарів, яка зберегла свої особливі привілеї аж до XIX ст.

Право місцевого населення Прибалтики не пішло далі, ніж звичайно. Німці принесли з собою розвинене право, створили законодавство, яке спиралося на принципи німецького права. Ці закони діяли в тій чи іншій мірі потім аж до XIX ст.

Для Лівонії була характерна правова строкатість. У різних державах її діяли відмінні один від одного правові системи. Ще більше значення мало поділ правових норм з становому принципом: існувало лицарське право, міське, селянське. Велике значення мали канонічне право, рецепція римського права.

У XIV столітті було складено «Лівонської зерцало» (перероблене для Лівонії «Саксонське зерцало»).

У Прибалтиці діяло кілька запозичених з західноєвропейського ленного права збірників лицарського права (Лівонської лицарське право, Вальдемар-Ерікское ленне право та ін). Німці кодифікували місцеве звичаєве право, пристосувавшийого в якості селянського права. Воно включало в себе норми цивільного, кримінального і процесуального права. У XIV - XV ст. було видано кілька збірників селянського права Лівонії.