Галицько-Волинське князівство

Південно-західні князівства Русі - Володимиро-Волинське і Галицьке, - об'єднали землі дулібів, тиверців, хорватів, бужан, увійшли до складу Київської Русі наприкінці Х ст. за Володимира Святославича. Однак політика великих київських князів щодо Волині та Галичини не знаходила підтримки серед місцевої знаті земельної, і вже з кінця XI ст. почалася боротьба за відокремлення цих земель, хоча Волинська земля традиційно мала тісні зв'язки з Києвом. Волинь до середини XII ст. не мала власної династії князів. Нею, як правило, безпосередньо керували з Києва або часом за Володимирським столом сиділи київські ставленики.

Формування Галицького князівства почалося в другій половині XI ст. Цей процес пов'язаний з діяльністю засновника галицької династії князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого.

Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Ярослава Осмомисла (1153 - 1187), який давав рішучу відсіч насідали на нього угорцям і полякам і вів запеклу боротьбу проти боярства. Зі смертю його сина ВолодимираЯрославича династія Ростиславичів припинила своє існування, а у 1199 р. володимиро-волинський князь Роман Мстиславич оволодів Галицьким князівством і об'єднав галицькі та волинські землі в єдине Галицько-Волинське князівство. Центром його був Галич, потім - Холм, а з 1272 р. - Львів. Переможні походи дружин Романа на Литву, Польщу, Угорщину і половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет.

Після смерті Романа (1205) західні землі Русі знову вступили в смугу смут і князівсько-боярських міжусобиць. Найбільшої гостроти боротьба феодальних угруповань західних земель Русі досягла при малолітніх синів Романа Мстиславича - Данила та Василька.

Галицько-Волинське князівство розпалося на уділи - Галицький, Звенигородський і Володимирський. Це дало можливість Угорщині, де при дворі короля Андрія II виховувався юний Данило, постійно втручатися в галицько-волинські справи, а незабаром і окупувати західно-руські землі. Боярська опозиція не була такою організованою і зрілою, щоб перетворити Галицьку землю в боярську республіку, але мала достатньо сил, щоб організовувати нескінченні змови і бунти проти князів.

Незадовго до навали орд Батия Данило Романович зумів подолатиопозицію з боку могутніх галицьких і волинських бояр і в 1238 р. з тріумфом вступив до Галича. У боротьбі проти феодальної опозиції влада спиралася на дружину, міські верхи і служилих феодалів. Народні маси рішуче підтримували об'єднавчу політику Данила. У 1239 р. галицько-волинське військо опанувало Києвом, але успіх був короткочасним.

Сподіваючись створити за допомогою папи антиординської коаліцію в європейському масштабі, Данило Романович погодився прийняти запропоновану йому Інокентієм IV королівську корону. Коронація відбулася у 1253 р. під час походів на литовських ятвягів в невеликому місті Дорогичині поблизу західного кордону князівства. Римська курія звернула увагу на Галичину і Волинь, сподіваючись поширити на цих землях католицтво. У 1264 Данило Романович помер у Холмі. Після його смерті почався занепад Галицько-Волинського князівства, що розпався на чотири спадку.

У XIV ст. Галичину захопила Польща, а Волинь - Литва. Після Люблінської унії 1569 р. галицькі і волинські землі увійшли до складу єдиної багатонаціональної польсько-литовської держави - Речі Посполитої.

Суспільний лад. Особливістю суспільного устрою Галицько-Волинського князівства було те, щотам створилася численна група боярства, в руках якої зосередилися майже всі земельні володіння. Однак процес утворення великого феодального землеволодіння проходив не скрізь однаково. У Галичині його зростання випереджав освіта князівського домену. На Волині, навпаки, поряд з боярським значний розвиток отримало домініальних землеволодіння. Пояснюється це тим, що саме в Галичині раніше, ніж у Волині, дозріли економічні та політичні передумови більш швидкого зростання великого феодального землеволодіння. Князівський домен почав складатися тоді, коли переважна частина общинних земель була захоплена боярами і для князівських володінь коло вільних земель був обмежений. До того ж галицькі князі, прагнучи заручитися підтримкою місцевих феодалів, роздавали їм частину своїх земель і тим самим зменшували князівський домен.

Найбільш важливу роль серед феодалів Галицько-Волинського князівства грало галицьке боярство - «мужі галицькі». Вони володіли великими вотчинами і залежними селянами. У джерелах XII ст. предки галицьких бояр виступають в якості «княжих мужів». Сила цього боярства, розширюють межі своїх володінь і вів велику торгівлю, безперервно зростала. Всередині боярства йшла постійна боротьба за землі, завладу. Вже у XII ст. «Мужі галицькі» виступають проти будь-яких спроб обмеження їхніх прав на користь князівської влади і зростаючих міст.

Іншу групу складали служилі феодали, джерелами земельних володінь яких були княжі пожалування, конфісковані і перерозподіляє князями боярські землі, а також самочинні захвати общинних земель. У переважній більшості випадків вони володіли землею умовно, поки служили, тобто за службу і під умовою служби. Служиві феодали постачали князеві військо, яке складалося з феодально-залежних селян. На них і спиралися галицькі князі в боротьбі з боярством.

До панівному класу Галицько-Волинського князівства належала й велика церковна знати в особі архієпископів, єпископів, ігуменів монастирів та інших, які також володіли великими землями і селянами. Церкви і монастирі набували земельні володіння за рахунок пожалувань і дарувань князів. Нерідко вони, подібно до князів і бояр, захоплювали общинні землі, а селян перетворювали на монастирських або церковних феодально-залежних людей.

Основну масу сільського населення у Галицько-Волинському князівстві складали селяни. І вільні і залежні селяни іменувалися смердами. Переважною формою селянського володіння землею було общинне,пізніше отримало назву «дворище». Поступово громада розпалася на індивідуальні двори.

Процес утворення великого земельного володіння і формування класу феодалів супроводжувався посиленням феодальної залежності селян і появою феодальної ренти. Відробіткова рента в XI - XII ст. поступово змінюється рентою продуктами. Розміри феодальних повинностей встановлювалися феодалами на свій розсуд.

Жорстока експлуатація селян посилювала класову боротьбу, яка нерідко брала форму народних повстань проти феодалів. Таким масовим виступом селян було, наприклад, повстання в 1159 р. при Ярослава Осмомисла.

Холоп в Галицько-Волинському князівстві збереглося, але число холопів скоротилося, багато хто з них були посаджені на землю і злилися з селянами.

У Галицько-Волинському князівстві налічувалося понад 80 міст, в тому числі найбільші - Берестя (пізніше Брест), Володимир, Галич, Львів, Луцьк, Перемишль, Холм та ін Найбільш численною групою міського населення були ремісники.

У містах розташовувалися ювелірні, гончарні, ковальські та стеклоделательние майстерні. Вони працювали як на замовника, так і на ринок, внутрішній або зовнішній. Великі доходи приносила соляна торгівля. Будучи великим торгово-промисловим центром. Галич швидко придбав також значення культурногоцентру. У ньому створювалися відома Галицько-Волинський літопис та інші писемні пам'ятки XII - XIII ст.

Державний лад. Особливістю Галицько-Волинського князівства було те, що воно довгий час не ділилося на уділи. Після смерті Данила Романовича воно розпалося на Галицьку і Волинську землі, а потім кожна з цих земель стала у свою чергу дробитися. Особливістю було і те, що влада по суті знаходилася у руках великого боярства.

Оскільки галицько-волинські князі не мали широкої економічної та соціальної базою, їх влада була не міцна. Вона передавалася у спадщину. Місце померлого батька займав старший із синів, якого інші його брати повинні були «шанує під батькове місце». Значним політичним впливом при синів користувалася вдова-мати. Незважаючи на систему васальної залежності, на якій будувалися відносини між членами княжого дому, кожне князівське володіння політично було значною мірою самостійним.

Хоча князі і висловлювали інтереси феодалів в цілому, тим не менш вони не могли зосередити у своїх руках всю повноту державної влади. Галицьке боярство грало найбільшу роль в політичному житті країни.Воно розпоряджалося навіть княжим столом - запрошувало і зміщує князів. Історія Галицько-Волинського князівства сповнена прикладами, коли князі, що втратили підтримку боярства, змушені були покидати свої князівства. Характерні також і форми боротьби бояр з неугодними князями. Проти них вони запрошували угорців і поляків, зраджували смерті неугодних князів (так були повішені князі Ігоревичі в 1208 р.), видаляли їх з Галичини (у 1226 р.). Відомий такий випадок, коли боярин Володислав Кормильчич, не належав до династії, проголосив себе в 1231 р. князем. Нерідко на чолі боярських заколотів, спрямованих проти князя, стояли і представники духовної знаті. У такій обстановці основною опорою князів були середні й дрібні феодали, а також міські верхи.

Галицько-волинські князі мали певними адміністративними, військовими, судовими та законодавчими повноваженнями. Зокрема, вони призначали посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями під умовою служби, формально були головнокомандуючими усіх збройних сил. Але кожен боярин мав своє військове ополчення, а оскільки полки галицьких бояр часто перевершували чисельністю князівські, у разі розбіжностей бояри могли сперечатисяз князем, застосовуючи військову силу. Верховна судова влада князів у разі розбіжності з боярами переходила до боярської верхівки. Нарешті, князі видавали грамоти, що стосуються різних питань управління, але вони часто не визнавалися боярами.

Бояри здійснювали свою владу з допомогою ради бояр. До його складу входили найбільші землевласники, єпископи та особи, що займали вищі державні посади. Склад, права, компетенція ради не були визначені. Боярський рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видати жодного державного акту без його згоди. Він ревно охороняв інтереси боярства, втручаючись навіть у сімейні справи князя. Цей орган, не будучи формально вищим органом влади, фактично керував князівством. Оскільки до складу ради входили бояри, які займали найбільші адміністративні посади, йому фактично підпорядковувався весь державний апарат управління.

Галицько-волинські князі час від часу, при надзвичайних обставинах, з метою зміцнення своєї влади скликали віче, але воно не мало особливого впливу. На ньому могли бути присутніми дрібні купці та ремісники, проте вирішальну роль гралаверхівка класу феодалів.

Галицько-волинські князі брали участь у загальноросійських феодальних з'їздах. Зрідка скликалися з'їзди феодалів, що стосувалися тільки Галицько-Волинського князівства. Так, у першій половині ХII ст. відбувся з'їзд феодалів у місті Шарце для вирішення питання про міжусобицях через волостей між синами Перемишльського князя Володаря Ростиславом і Володимирком.

У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло палацово-вотчинне управління. У системі цього управління значну роль грав двірський, або дворецький. Він відав в основному усіма питаннями, що стосуються двору князя, йому доручалося командування окремими полками, під час військових дій він охороняв життя князя.

Серед палацових чинів згадуються друкар, стольник, чашнічій, сокольник, ловчий, конюший і ін Печатник відав князівської канцелярією, був хранителем князівської скарбниці, яка разом з тим була і князівським архівом. У його руках знаходилася княжа друк. Стольник відав столом князя, прислужував йому під час їжі, відповідав за якість столу. Чашнічій завідував бортні лісами, льохами і всім, що відносилося до постачання князівського столу напоями. У веденні сокольничого перебувала пташина полювання. Ловчий відав полюваннямна звіра. Головна функція Конюшого зводилася до обслуговування княжої кінноти. Під управлінням цих посадових осіб діяли численні князівські ключники. Посади дворецького, друкаря, стольника, Конюшого та інших поступово перетворювалися на палацові чини.

Територія Галицько-Волинського князівства спочатку ділилася на тисячі й сотні. У міру того як тисяцькі й соцькі зі своїм управлінським апаратом поступово входили до складу палацово-вотчинного апарату князя, замість них виникли посади воєвод і волостелей. Відповідно територія князівства була розділена на воєводства і волості. У громадах обиралися старости, які відали адміністративними і дрібними судовими справами.

У міста призначалися і надсилалися безпосередньо князем посадники. Вони володіли не тільки адміністративною і військовою владою, але виконували судові функції і збирали данини та мита з населення.

Право. Система права Галицько-Волинського князівства мало чим відрізнялася від правових систем, що існували в інших руських землях періоду феодальної роздробленості. Норми Руської Правди, тільки дещо змінені, продовжували діяти і тут.

Галицько-волинські князі видавали, звичайно, і свої власні акти. Серед них цінним джерелом, що характеризує економічні зв'язки Галицького князівства з чеськими,угорськими та іншими купцями, є грамота князя Івана Ростиславича Берладника 1134 Вона встановлювала ряд пільг для іноземних купців. Близько 1287 було видано рукописання князя Володимира Васильковича, що стосується норм спадкового права у Володимиро-Волинському князівстві. У ньому йдеться про передачу князем Володимиром права експлуатації феодально залежного населення спадкоємцям. Одночасно воно дає матеріали для вивчення управління селами та містами. Близько 1289 була видана грамота Статутна волинського князя Мстислава Даниловича, що характеризує повинності, ложівшіеся на плечі феодально залежного населення Південно-Західної Русі.

У період роздробленості на Русі продовжується розвиток ранньофеодальної держави. Щодо централізована Стародавня Русь розпадається на масу великих, середніх, дрібних і найдрібніших держав. За своїм політичним формам навіть дрібні феодальні володіння намагаються копіювати Київську державу.

У цей період з'являється принципово нова форма правління - республіка. Широко відомі Новгородська і Псковська феодальні республіки. Менш відома Вятка, колишня спочатку колонією Новгорода, а потім подібно Пскова стала самостійною державою .*

* Див: Костомаров Н. Севернорусскіе народоправство за часів питомо-вічового устрою (історія Новгорода, Псковаі Вятки). Т. 1. Спб., 1886.

Всі розглянуті феодальні держави об'єднуються в принципі єдиної правової системи, в основі якої лежить епохальний правовий акт - Руська Правда. Ні в одному князівстві не створюється нового закону, здатного хоч в якійсь мірі замінити собою Руську Правду. Формуються лише її нові редакції. Тільки у феодальних республіках (і це не випадково) створюються нові великі законодавчі акти.

Феодальна роздробленість на Русі, як і в інших районах країни, була неминучим етапом розвитку держави. Але ця неминучість дорого обійшлася нашому народові. У XIII ст. на Русь навалились монголо-татарські орди.