Розвиток форми державної єдності
Жовтнева революція загострила не тільки класові суперечності, але й національні. У різних районах країни створюються й активізуються різні націоналістичні організації і "уряду" антирадянської спрямованості. На противагу їм іде активне національно-державне будівництво, сильно міняє форму державної єдності країни. Воно розвивається за кількома напрямами.
Будівництво незалежних радянських соціалістичних республік. Питання про виникнення національної державності у західних і південних народів нашої країни придбав в останнє десятиліття надзвичайну гостроту. Протягом багатьох років після Жовтня закордонна, особливо емігрантська, націоналістична преса мусували твердження, що виникнення державності у Прибалтиці та Закавказзі пов'язано зі створенням там у1918 буржуазних урядів. Тепер подібна аргументація охоче підхоплена в націоналістичних колах і знайшла навіть закріплення в актах державних органів прибалтійських і закавказьких республік. Насправді державність народів Прибалтики і Закавказзя у XX ст. виникла або була відновлена саме як радянська державність.
До початку іноземної інтервенції і громадянської війни практично існувала лише одна незалежна радянська республіка - РРФСР. Українська РСР юридично продовжувала існувати, але фактично її територія була захоплена націоналістами, які діяли під опікою німецьких окупантів. Під їх п'ятої знаходилися і народи Прибалтики й Білорусії. У Закавказзі взяли гору буржуазні націоналісти з їх маріонетковими державами, які теж спиралися на підтримку іноземних імперіалістів. Тільки в Баку до кінця літа 1918 зберігалася Радянська влада, але й вона загинула під ударами внутрішньої і зовнішньої контрреволюції.
На національних околицях країни йшла активна боротьба проти інтервентів і націоналістів за владу Рад і єдність з РСФРР. Червона Армія перебувала тільки в процесі становлення, її сил ледь вистачало на те, щоб відобразити натиск білогвардійців та інтервентів, стискаючих Росіюкільцем фронтів. До того ж за Брестським договором допомагати народам околиць, захоплених німецькими імперіалістами, РРФСР не мала права.
Восени 1918 р. на заході країни посилилася боротьба проти німецьких окупантів і маріонеткових націоналістичних урядів. Радянська держава до цього часу кілька зміцніло, хоча і продовжувало перебувати в досить скрутному становищі. Анулювання Брестського договору в листопаді 1918 р. дозволило Росії надати вирішальну військову та економічну підтримку західним районам.
Після падіння Радянської влади на Україні навесні 1918 р. її вищі органи евакуювалися на територію Росії. Звідси вони керували боротьбою українського народу проти німецьких окупантів і націоналістичної буржуазії. У квітні 1918 р. ЦВК України утворив Повстанський бюро, яке влітку 1918 р. було замінено Центральним військово-революційним комітетом (ЦВРК), що очолив боротьбу за відновлення Радянської влади на Україні. На місцях почали створюватися ревкоми, що потім стали тимчасовими надзвичайними органами влади.
У листопаді вже вся Україна була охоплена повстанням. Наприкінці листопада в Курську формується з членів ВУЦВК Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, якому ЦВРК передає владу. Цей уряд, в січні1919 перейменоване у Раду Народних Комісарів УРСР, очолило боротьбу за відновлення Радянської влади на Україні.
Битви довелося вести не тільки зі старими, але і з новими супротивниками - петлюрівської Директорією і підтримати її англо-французькими, польськими, румунськими, грецькими інтервентами.
Вже на початку 1919 р. в більшості районів України вдалося відновити постійні радянські органи, замінивши ними ревкоми і комбіди. Це дозволило в березні 1919 р. скликати III Всеукраїнський з'їзд Рад, який прийняв першу в історії України Конституцію республіки. Зразком для Конституції УРСР стала Конституція РРФСР. Був врахований також досвід державного будівництва Радянської Росії.
Якщо на Україні мова йшла про відновлення юридично існувала радянської республіки, то по-іншому була справа в Білорусії та Прибалтиці. Тут справжню державність потрібно було ще тільки створювати. Тому боротьба за вигнання інтервентів і буржуазних націоналістів, за Радянську владу була тут одночасно і боротьбою за утворення національної державності білоруського, литовського, латиського, естонського народів.
Створення Латвійської Радянської Республіки було підготовлено тієї фактичної автономією, яка існувала в Латвії в кінці 1917 - початку 1918 р. і загинула під чоботом німецьких окупантів. Окупація цілком влаштовувала остзейських баронів, які мріяли про приєднання Прибалтики до Німеччини. Не заперечувала проти такого результату і латиська буржуазія, яка шукала захисту своєкорисливою інтересів від революційних бур.
А в той же час у Німеччині будувалися плани витіснення корінного населення прибалтійських губерній і заселення їх німецькими колоністами.
У ході визволення Прибалтики від німецьких окупантів і після анулювання Брестського миру в кінці 1918 р. виникає історично перша латиське національна держава - Радянська Соціалістична Республіка Латвія. Проходить це в гострій боротьбі з інтервентами і латиської буржуазією.
В умовах поразки Німеччини у світовій війні, але при зберігається окупаційному режимі, 18 листопада 1918 латиські буржуазні партії проголосили створення уряду Латвії - Народної ради. Їх послідовники вважають цей день днем народження латвійської національної державності. Хоча ні фактичних, ні юридичних підстав для такого відліку немає <*>.
--------------------------------
<*> Див: Міллер В.О. Перше суверенна держава латиського народу. Рига, 1988. С. 96.
Насправді це був вираз аж ніяк не волілатиського народу, а лише побажання декількох буржуазних "партій", деякі з яких всього і нараховували-то з десяток членів. За визнанням навіть буржуазних авторів того часу, дві третини або три чверті всього населення Латвії стояло за Радянську владу і єдність з Росією. За свідченням тогочасних джерел, Народному раді не вдалося практично створити і власний державний апарат. Нарешті, слід відзначити і повну юридичну неспроможність цієї держави. Оскільки з анулюванням Брестського миру, визнаним і Німеччиною, колишні території Росії поверталися під її суверенітет, то і вся Прибалтика знову ставала частиною Російської Радянської Республіки. Радянська Росія, як уже говорилося, визнала за всіма народами їх право на самовизначення. Але це право потрібно було оформити в законному порядку. До осені 1918 р. такий порядок був вже встановлений. Конституція РРФСР 1918 р. в п. "д" ст. 49 відносила до компетенції Всеросійського з'їзду Рад і ВЦВК "визнання виходу з Російської Федерації окремих частин її". Існував вже і певний історичний прецедент - визнання незалежності Фінляндії. Однак буржуазний уряд Латвії з проханнямдо вищих органів РРФСР про визнання незалежності Латвії не зверталося. Історію латвійської державності тому правомірно відраховувати не з 18 листопада, а з грудня 1918 р., коли виникла Латвійська Радянська Республіка, яка спиралася на дійсну волю народу і оформлена в належному юридичному порядку.
Латиські працівники не припиняли своєї революційної боротьби під весь час німецької окупації. Ще в ході вигнання окупантів, в підпіллі, стали створюватися Ради робітничих і Ради безземельних селян.
Боротьбу за владу Рад, за створення латиської радянської державності очолило Радянський уряд Латвії, утворене відповідно до пропозиції Ризького, Валкський та інших місцевих Рад. Його головою став відомий революціонер П. І. Стучки. 17 грудня 1918 уряд опублікував маніфест, в якому проголосив встановлення Радянської влади в Латвії. Воно звернулося також до уряду РРФСР з проханням визнати незалежність Радянської Латвії. Вже 22 грудня 1918 Раднарком РРФСР прийняв Декрет "Про визнання незалежності Радянської Республіки Латвії". У середині 1919 р. у Ризі відбувся I з'їзд Рад Латвії, який законодавчо закріпив освіта Соціалістичної Радянської РеспублікиЛатвії та прийняв першу Конституцію республіки.
Приблизно так само, хоча і з певними особливостями розвивалися події в Естонії. Тут, як і в Латвії, діяли три основні сили: німецьке дворянство Естонії, естонські буржуазні націоналісти і трудовий народ Естонії, що йшов у більшості своїй за комуністами. Перші, як і в Латвії, домагалися приєднання краю до Німеччини. Другі намагалися створити свою, буржуазну державність. З цією метою вони загравали з тією ж Німеччиною, зокрема, допомогли німцям окупувати Естонію, оголивши тут фронт. В умовах короткочасного міжвладдя 24 лютого 1918 так званий Комітет порятунку виступив з маніфестом, проголошував "незалежність" Естонії, і почав збивати буржуазне тимчасовий уряд, який не було визнано навіть німецькими окупантами, що мали зовсім інші плани в Прибалтиці <*>. Тому вважати день 24 лютого 1918 датою народження естонської національної державності навряд чи є які-небудь підстави.
--------------------------------
<*> Див: Іноземна військова інтервенція в Прибалтиці. 1917 - 1920 рр.. М., 1988. С. 43.
В умовах краху Німецької імперії інтервенти, проте, пішли на визнання домагань естонськоїбуржуазії. 11 листопада 1918 вони передали владу терміново сформованому буржуазному тимчасовому уряду. Правда, ця передача була великою мірою формальною. Контроль над естонською владою залишався в руках окупантів. Справжня державність естонців народилася лише в особі Естляндской Трудовий Комуни. Це відбулося в боротьбі проти місцевих націоналістів, німецьких окупантів і сил Антанти, які після поразки Німеччини очолили інтервенцію проти Радянської влади в Прибалтиці.
Звільненням Естонії керував Революційний комітет. Естонські більшовицькі полки спільно з іншими частинами Червоної Армії розгорнули наступ і 29 листопада 1918 р. взяли Нарву. У цей день Ревком Естонії проголосив її радянською республікою, яка була названа Естляндской Трудовий Комуною. Було створено уряд республіки - Рада на чолі з більшовиком Я. Анвельтом. 7 грудня 1918 Раднарком РРФСР визнав незалежність Естляндской Трудовий Комуни.
В ході боротьби за Радянську владу вдалося звільнити лише частину території Естонії. У визволених районах був створений радянський державний апарат, стали проводитися нагальні господарські, соціальні та культурні перетворення. На відміну від інших республік тут не вдалосяпровести з'їзд Рад, не була прийнята і конституція. Рада Естляндской Трудовий Комуни встиг видати лише кілька окремих актів, які зачіпають конституційні питання.
У кінці листопада 1918 р. окупанти були вигнані з Білорусії, але Білоруська Радянська Республіка була проголошена трохи пізніше. Наприкінці грудня 1918 Північно-Західна конференція РКП (б) одностайно схвалила ідею створення БРСР. Конференція оголосила себе I з'їздом Компартії Білорусії і обрала членів Тимчасового робітничо-селянського уряду республіки. 1 січня 1919 це уряд опублікував маніфест, в якому проголошувалося освіта Білоруської Радянської Республіки як суверенної держави. У лютому 1919 р. у Мінську відкрився I з'їзд Рад Білорусії, на якому була прийнята її Конституція.
У цей період була відтворена литовська національна державність. Напередодні свого краху німецькі окупанти дозволили Таріба створити власний "уряд" і прийняти конституцію Литви <*>, але не цей факт мав значення. Тільки Литовська Радянська Республіка означала відновлення національної державності, втраченої Литвою ще в XVI ст. Однак за створення цієї республіки народу Литви довелося поборотися зі своїми націоналістами та інтервентами. У листопаді1918 для керівництва повстанням тут було створено Військово-революційний комітет.
--------------------------------
<*> Див: Максімайтіс М.А. Литовське буржуазна держава (1919 - 1940 рр..). Історико-правове дослідження. М., 1984. С. 8.
16 грудня 1918 була проголошена Литовська Радянська Республіка. На чолі її уряду, утвореного у Вільнюсі, став більшовик В. Міцкявічус-Капсукас. 22 грудня 1918 незалежність Литовської РСР була визнана Раднаркомом РРФСР. У січні литовський уряд звернулося до робітників і селян республіки із закликом приступити повсюдно до виборів Рад. Вибори проводилися на основі тих же принципів, які записані і в Конституції РРФСР, але з урахуванням місцевих умов. Почалася робота по формуванню державного апарату Радянської Литви.
Суміжні Литва і Білорусь пов'язані і узами свого історичного минулого. У 1918 - 1919 рр.. трудящих цих республік тісно згуртувала спільна боротьба проти спільного ворога - окупантів та місцевої буржуазії. Всі ці обставини послужили підставою для об'єднання двох республік в одну - Білорусько-Литовську.
Виходячи з інтересів білоруського та литовського народів, ЦК РКП (б) прийняв у січні 1919 р. рішенняпро необхідність злиття Білорусі з Литвою. Ця ідея була підтримана трудящими обох республік. На початку лютого 1919 питання про злиття був поставлений за пропозицією ЦК Компартії Білорусії на обговорення I Всебілоруського з'їзду Рад. З'їзд вирішив об'єднати Білорусію з Литвою. Через два тижні цей же питання було позитивно вирішено і I з'їздом Рад Литовської РСР.
Незабаром почалося і практичне об'єднання органів обох республік. 27 лютого 1919 у Вільнюсі відбулося об'єднане засідання центральних виконавчих комітетів, на якому було утворено об'єднаний уряд Литовсько-Білоруської Республіки на чолі з В. Міцкявічусом-Капсукасом.
Таким чином, до початку 1919 р. на західних кордонах РРФСР утворилася ціла сім'я радянських республік. Своїм виникненням всі вони були зобов'язані Жовтневої революції і Радянської Росії.
Державний механізм і право названих республік будувалися в принципі аналогічно російським, але з урахуванням місцевих умов. У всіх республіках були в короткий термін створено власні вищі і місцеві органи влади і управління, свої збройні сили, майже скрізь були прийняті конституції, видані нормативні акти, що стосувалися найважливіших питаньгосподарського та політичного життя.
У Прибалтиці Радянська влада в цей час проіснувала недовго. Вона за допомогою інтервентів була повалена місцевими буржуазними націоналістами.
Наприкінці громадянської війни коло незалежних радянських республік, згуртувалися під керівництвом Росії, знову розширився. У 1920 р. була відновлена Білоруська РСР. У Литві ж відновити Радянську владу тоді не вдалося. 31 липня 1920 на засіданні представників Комуністичної партії Литви і Білорусії, радянських та профспілкових організацій Мінська і Мінської губернії була прийнята Декларація про проголошення незалежності Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки. Надалі до скликання з'їзду Рад влада у визволеній Білорусії передавалася Військово-революційного комітету. Военревкоми створювалися і на місцях.
Вже наприкінці 1920 р. в Білорусії формуються конституційні органи. Пройшли вибори до місцевих Рад, і в грудні 1920 р. у Мінську відкрився II всебілоруський з'їзд Рад. З'їзд законодавчо закріпив існування суверенної Білоруської РСР, обрав її ЦВК, затвердив склад Раднаркому.
Особливо бурхливо процес створення незалежних радянських республік йшов у цей час в Закавказзі, де не припинялася боротьба трудящих проти своєї ііноземній буржуазії та створених нею ще в травні 1918 р. маріонеткових урядів азербайджанських мусаватистів, вірменських дашнаків і грузинських націонал-меншовиків.
У сучасному Закавказзі стали відраховувати історію вірменської, азербайджанської, грузинської державності від "травневих" республік 1918
Факти ж такі, що все закавказькі республіки 1918 - 1919 рр.. не мали реальної незалежності, оскільки перебували під пануванням спочатку німецько-турецьких, а потім англійських окупантів і не були юридично визнані Радянською Росією. Виняток становить Грузія, меншовицьке уряд якої в 1920 р. було визнано Росією de facto.
Трудящі Закавказзя НЕ упокорювалися з пануванням націоналістів і окупантів. Але до весни 1920 р. Радянська Росія не могла чинити Закавказьким робітникам і селянам досить широкою і різнобічної допомоги. Положення змінилося після розгрому Денікіна, коли Червона Армія вийшла на Північний Кавказ, до кордонів Закавказзя.
I з'їзд Азербайджанської Комуністичної партії (більшовиків), що відбувся в лютому 1920 р. з огляду на революційну ситуацію, що створилася в Азербайджані, закликав робітників і селян до повалення влади мусаватистів і націлив партію на підготовку збройного повстання. Але повалення буржуазного панування сталося,по суті, мирним шляхом. Спираючись на підтримку Червоної Армії, комуністи Азербайджану пред'явили ультиматум мусаватістскому парламенту і уряду про здачу влади, направивши одночасно революційні загони для захоплення найважливіших пунктів Баку. У ніч на 28 квітня 1920 парламент і уряд мусаватістское були розпущені, проголошена Азербайджанська Радянська Соціалістична Республіка, створений її Тимчасовий революційний комітет під головуванням М. Наріманова. Того ж дня Ревком затвердив склад Ради Народних Комісарів республіки. Одночасно Ревком звернувся за допомогою до уряду Радянської Росії. Така допомога була надана, що дозволило Азербайджану приступити до мирного будівництва. У 1921 р. відбувся I з'їзд Рад АЗССР, який затвердив Конституцію республіки, створену на базі Основного Закону РРФСР.
Трудящі Вірменії в листопаді 1920 р. підняли повстання проти дашнакского режиму. Був створений Революційний комітет, який очолив рух і довів його до перемоги, проголосивши освіта Вірменської Радянської Соціалістичної Республіки. У грудні 1920 р. дашнакское уряд було вигнано зі столиці республіки - Єревана.
Комуністична партія Грузії з метою встановлення Радянської влади підняла збройне повстання, яке до серединиЛютий 1921 вже охопило всю країну. 16 лютого був утворений Революційний комітет, який оголосив про позбавлення влади буржуазного уряду і проголосив освіту в Грузії Радянської Соціалістичної Республіки. Ревком Грузії також звернувся до Радянської Росії за підтримкою, завдяки чому в кінці лютого меншовицьке уряд вигнали з Тіфліса.
Були зламані буржуазні органи і почалося будівництво радянського державного апарату. На початку 1922 р. з'їзди Рад Вірменії і Грузії взяли Конституції АрССР і ГССР.
Взаємовідносини незалежних соціалістичних республік. Вже в ході боротьби за визволення народів західних околиць постало питання про їхні стосунки з Росією. Ці народи прагнули до створення своєї національної державності. Разом з тим вони хотіли жити в нерозривній єдності з російським народом, з РСФРР. Отже, поставало питання про форму такої єдності.
Створення суверенних радянських соціалістичних республік аж ніяк не означало їх повного відділення від РРФСР. Навпаки, в ході громадянської війни вони встановлюють тісні зв'язки з Росією, що мають федеративний характер.
Тимчасовий робітничо-селянський уряд України в січні 1919 р. заявило, що історичні, економічні та культурні зв'язкиУкраїни і Росії, єдність цілей і завдань українського і російського народів обмежувати "об'єднання Української Радянської Республіки з Радянською Росією на засадах соціалістичної федерації ...". I всебілоруський з'їзд Рад звернувся до всіх незалежним радянським республікам з пропозицією приступити до переговорів про встановлення федеративних зв'язків з Радянською Росією та між собою <*>. Тимчасовий революційний уряд Литви заявляло: "Будуючи нашу нове життя на тих же засадах, які покладені в основу Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, ми надалі будемо йти рука об руку з Радянською Росією ...".
З перших днів існування ці республіки тісно співпрацювали з Росією, і насамперед по лінії збройних сил. Збройні сили радянських республік - Литовсько-Білоруська Червона Армія, Армія Радянської Латвії, Естляндской Червона Армія, українські радянські війська - виросли з місцевих повстанських загонів і національних частин, що входили до складу Червоної Армії РРФСР. У ході спільних бойових дій відбулося їх об'єднання. Республіки підпорядкували своїармії загальному командування і управління, загальним воєнно-стратегічним планам. Функції загального командування і управління військами республік здійснювалися військовими органами РРФСР, у травні - червні 1919 р. їх армії були остаточно злиті в єдину армію Радянської держави. Відповідно були скасовані і військові відомства союзних з РСФРР незалежних республік.
Військова необхідність призвела до встановлення єдиного громадянства радянських республік. Громадяни РРФСР нерідко жили на території України, українці - в Білорусії, в Латвії і т.д. Це значно ускладнювало призов в армію громадян однієї республіки, що проживають на території іншої. Щоб уникнути таких ускладнень в республіках були видані відповідні акти, якими встановлювалося, що в Червону Армію можуть призиватимуться громадяни всіх радянських республік, що живуть на території будь-якої з них. А Раднарком України встановив в лютому 1919 р., що громадяни всіх радянських республік прирівнюються до українських у всіх правах і обов'язках.
З самого початку республіки передавали в безпосереднє управління відповідних органів РРФСР окремі підприємства й цілі галузі, в першу чергу важку та оборонну індустрію. Вся державна промисловість республік фінансуваласяВРНГ РСФРР. Господарське об'єднання не обмежувалося сферою виробництва. Проводилися заходи і щодо об'єднання фінансових систем, транспорту, постачання. Наприклад, спільне Постанова ВРНГ РРФСР і СНХ України "Про проведення єдиної економічної політики", опубліковане 12 квітня 1919, встановлювало спільний для обох республік виробничий план, що розробляється ВРНГ, відповідно до нього об'єднувалися товарні фонди і визначалися єдині граничні ціни на сировину. Аналогічно будувалися відносини РРФСР і з іншими незалежними республіками.
Влітку 1919 р. був зроблений новий крок до оформлення федеративних відносин між республіками. Відповідно до їх побажаннями 1 червня 1919 ВЦВК видав Декрет про об'єднання радянських республік: Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії. Своєрідність зазначеного акту виражалося в тому, що, будучи за формою актом найвищого органу державної влади РРФСР - Всеросійського ЦВК, він по суті являв собою договір між республіками. На сесії були присутні голова ВЦВК Раднаркому України, представники Латвії, Литовсько-Білоруської республіки. Доповідач від Всеросійського ЦВК зазначив, що ініціаторами обговорення питання були незалежні республіки. Виступали в дебатах їх представники запропонували і форму об'єднання - Федеративну зв'язок.
У Декреті вказувалося на необхідність об'єднання військової організації і військового командування, рад народного господарства, залізниць, фінансів і комісаріатів праці Росії, України, Латвії, Литви та Білорусії, з тим щоб державне керівництво цими галузями було зосереджено в руках єдиних органів.
Після прийняття Декрету ВЦВК обрав комісію для розробки конкретної форми об'єднання. Однак реалізувати повністю цей Декрет завадило збройний напад інтервентів і білогвардійців, яким вдалося повалити Радянську владу в прибалтійських республіках.
Виниклі в кінці громадянської війни закавказькі республіки встановили тісні зв'язки з РСФРР, аналогічні тим, які існували у неї з західними радянськими республіками в 1919 р. Одночасно ці зв'язки розширилися і поглибилися. Так, якщо раніше робилися спроби щодо об'єднання окремих дипломатичних зусиль радянських республік, то тепер їхні спільні виступи на дипломатичному фронті стають масштабнішими і частими, координуються дії з налагодження зовнішньої торгівлі.
Протягом 1920 - 1921 рр.. Російська Федерація уклала союзні договори і угоди з усіма незалежними радянськими соціалістичними республіками - Україною, Білоруссю, Азербайджаном, Вірменією, Грузією. Ціакти закріплювали і оформляли зв'язки, що склалися в період громадянської війни в справі спільної оборони. Разом з тим тепер на перший план висувалася нова важлива завдання - відновлення народного господарства.
Відносини між радянськими республіками в період іноземної інтервенції і громадянської війни були федеративними. Суб'єкти цих відносин, володіючи певною самостійністю, були пов'язані в той же час єдністю вищих органів влади і управління, єдністю громадянства, армії, фінансів.
Єдність вищих органів влади і управління проявлялося в тому, що всі незалежні радянські соціалістичні республіки посилали своїх делегатів на Всеросійський з'їзд Рад. Їх представники були і під ВЦВК. Тому рішення вищих органів влади РРФСР ці республіки визнавали законом і для себе. Вищі органи влади РРФСР виконували роль як би загальнофедеральних органів. Так само було і з органами управління РРФСР за деякими найважливіших галузей - ВРНГ, Наркоматом шляхів сполучення. Єдність збройних сил, як вже зазначалося, прийняло форму об'єднання республіканських військ на базі Червоної Армії РРФСР в єдину армію Радянської держави.
У літературі висловлювалася думка про те,що відносини між незалежними радянськими соціалістичними республіками в роки громадянської війни слід розглядати як конфедеративні <*> або навіть як міжнародні <**>. Однак наявність спільності органів влади (і навіть управління), збройних сил, громадянства, фінансів, якої не може бути в конфедерації, а тим більше при міжнародно-правових зв'язках, безсумнівно говорить саме про федеративний характер їхніх стосунків.
--------------------------------
<*> Див: Палієнко Н.А. Конфедерація, федерація і Союз Радянських Соціалістичних республік. Одеса, 1923; Есаян А.А. До питання про правову природу взаємовідносин незалежних радянських республік до утворення СРСР / / Наук. праці Єреванського ун-ту. Т. 73. 1961. С. 33; Лепьошкін А.І., Мішин Н.Г., Романов П.І. Курс радянського державного права. Т. 2. М., 1962. С. 10.
<**> Див: Теорія держави і права. М., 1949. С. 394.
Народні республіки. Поряд з утворенням нових, соціалістичних республік в період інтервенції і громадянської війни виникли дві народні республіки - Хорезмська і Бухарська.
Хівинське ханство і Бухарський емірат до Жовтневої революції формально вважалися самостійними державами, які перебували під протекторатом Російської імперії. Проголошення Радянської влади вРосії не спричинило тому за собою революційних змін в Хіві та Бухарі, де феодальний лад зберігався до 1920 р.
Після Жовтневої революції не без підбурювання англійців хівинський хан і бухарський емір зайняли різко антирадянську позицію, а також почали утискати російське населення своїх держав.
У середовищі хівинського народу малися прогресивні сили і революціонери, які орієнтувалися на Радянську Росію. За вирішальної підтримки Червоної Армії на початку 1920 р. хівинський хан був скинутий і проголошена Радянська народна республіка, яка отримала назву Хорезмського (ХНСР).
Аналогічна ситуація склалася і в Бухарі. Тут утворилася невелика комуністична партія, яка своїми силами повалити еміра не могла. У радянському керівництві виникли суперечки про спрямованість політики щодо Бухари <*>. Перемогли прихильники більш рішучих дій, в силу чого Червона Армія була кинута на емірат, і у вересні 1920 р. емір був повалений. Утворилася Бухарська Народна Радянська Республіка (БНСР).
Крайня відсталість соціальної структури Хіви і Бухаризумовила перехідний характер, що склалися тут держав. У Бухарському еміраті незадовго до революції число робочих складало близько 5 тис., а в Хіві їх було всього кілька сотень, причому це були головним чином сезонники, що працювали на дрібних напівкустарних підприємствах. Тому-то тут і склалися не соціалістичні, а народні республіки, тобто держави, перехідні до соціалістичних.
Революції в Хіві та Бухарі носили антифеодальної і антиімперіалістичний характер. У них брали участь майже всі верстви суспільства - не тільки селяни, робітники і ремісники, але й узбецьке купецтво і навіть деякі родоплемінні вожді <*>.
Характер цих істотних відмінностей визначив відносини РСФРР з Бухарської і Хорезмського народними республіками: вони будувалися не як федеративні, а як міжнародні, засновані, проте, на дружбу і взаємодопомогу. У 1920 - 1921 рр.. Радянська Росія уклала союзні договори та економічні угоди з ХНСР і БНСР, які передбачали встановлення міцних економічних і політичних зв'язків, а також широку допомогу з боку РРФСР допідйом економіки і культури цих республік.
Виникнення ДВР. Своєрідне держава виникла в 1920 р. на сході країни - Далекосхідна республіка. Вона була створена як буферну державу. Радянська Росія в умовах ускладнення воєнної обстановки на заході навесні 1920 р. не хотіла вплутуватися у війну з Японією, яка тримала свої війська на нашому Далекому Сході.
6 квітня 1920 Установчий з'їзд Забайкалля в Верхньоудинську проголосив утворення Далекосхідної республіки, що включала в себе Забайкальський, Амурську, Приморську області, Сахалін, Камчатку і смугу відчуження Китайсько-Східної залізниці, що проходила через Маньчжурію. З'їзд обрав Тимчасовий уряд ДВР. Установчі збори ДВР, оголосивши себе Народним зібранням, 27 квітня 1921 прийняло Конституцію республіки.
В установчих документах ДВР нарочито і наполегливо підкреслювалося, що вона і не радянська, і не соціалістична республіка. Законодавство допускало приватну власність на засоби виробництва, буржуазію не позбавляли виборчих прав і т.п. Цим намагалися заспокоїти японців та інших інтервентів, щоб спробувати налагодити з ними мирні стосунки. Проте маневр не вдався, і Далекосхідної республіки поодинці все ж таки довелося битисяз інтервентами.
ДВР була проголошена як абсолютно самостійна держава, юридично не залежне і від РРФСР. Ще Верхньоудинськ з'їзд звернувся до всіх народів і урядів з проханням негайно визнати республіку і встановити з нею дружні стосунки. 14 травня 1920 народний комісар закордонних справ РСФРР Г.В. Чичерін направив міністру закордонних справ ДВР телеграму, в якій повідомляв про офіційне визнання Російською Федерацією нової держави. У грудні 1920 р. був підписаний договір про кордони РРФСР і ДВР, ратифікований ВЦВК в квітні 1921 р. <*>.
Ставши самостійною, ДВР встановила відносини з РСФРР. Радянська Росія укладає в 1920 - 1921 рр.. кілька економічних угод з Далекосхідної республікою, що мають міжнародно-правовий характер, - угода про вловах і рибальство, залізничну конвенцію, фінансові договори. Але крім цих зовнішніх, видимих для всіх зв'язків існували і відносини більш тісні, конфіденційного порядку. ЦК РКП (б), уряд і Наркомат закордонних справ РСФРР керували вирішенням усіх без винятку питань зовнішньої політикиДВР.
Розвиток Російської Федерації. Поряд з об'єднанням навколо РРФСР незалежних радянських республік на цьому етапі тривало національно-державне будівництво і всередині самої Росії.
Автономні республіки, що виникли в першій половині 1918 р. на Північному Кавказі і в Криму, будучи захоплені білогвардійцями та інтервентами, незабаром існувати перестали і після визволення Півдня Росії від білих вже не були відновлені, оскільки, як уже зазначалося, вони не цілком відповідали національно - територіальним принципом, що лежить в основі радянської федерації. Збереглася лише одна, Туркестанська республіка.
У ході громадянської війни всередині РРФСР створюється новий широке коло автономних утворень. У кінці 1918 р. виникає Трудова комуна німців Поволжя, що об'єднала німецькі колонії цього району. Ще в березні 1918 р. був створений Комісаріат з німецьким справах в Саратові. Першою його завданням була організація Рад, бо досі вони існували лише в деяких німецьких колоніях. Завдяки цій роботі вже в квітні 1918 р. вдалося скликати тут з'їзд Рад. 19 жовтня 1918 Рада Народних Комісарів прийняла декрет "Про німецьких колоніях Поволжя", яким утворював "обласнеоб'єднання з характером трудової комуни ". З'їзд Рад німецьких колоній в кінці жовтня 1918 р. у відповідності з Декретом РНК скасував Комісаріат з німецьким справах Поволжя і проголосив утворення Трудова комуна німців-колоністів. З'їзд обрав виконком, якому Комісаріат з німецьким справах вже в листопаді передав свої повноваження.
На початку 1919 р. утворилася Башкирська автономна республіка. До того, ще на початку 1918 р., Народний комісаріат у справах національностей прийняв рішення про створення Татаро-Башкирської республіки. Однак ця ідея не була здійснена. Башкири побоювалися, що в новій республіці будуть панувати татари. Разом з тим націоналістам вдалося повести за собою антирадянськи настроєну частину башкирського населення і на чолі із З. Валідовим створити в колчаківського армії досить великі національні військові формування. Шовіністична політика білого керівництва, однак, спонукала валідовцев вже на початку 1919 р. вступити в переговори з Радянською владою про перехід башкирських формувань на бік Рад. Єдиною умовою переходу висувалася вимога національної автономії. Радянський уряд, зрозуміло, пішло назустріч башкирам. Було укладено угоду про створення Башкирської автономної республіки.У 1920 р. статус республіки був закріплений і уточнений. Зібрався I з'їзд Рад Башкирської АРСР.
У 1919 р. утворилася ще одна автономна республіка. Навесні цього року був звільнений від білогвардійців Крим. Однак існувала тут у 1918 р. Таврійську Радянську Республіку не відновили. Замість неї була проголошена Кримська республіка, до того ж на території декілька меншою: континентальні повіти колишньої Таврійської губернії в нову республіку не увійшли.
10 квітня 1919 відбулося перше засідання Сімферопольського Військово-Революційного Комітету, який уже з перших днів став виступати в якості загальнокримського органу влади. 23 квітня 1919 Політбюро ЦК РКП (б) визнало бажаним створення Кримської Радянської Республіки. Партійна конференція Криму ухвалила рішення про утворення КрССР і намітила персональний склад її уряду. Тимчасовий робітничо-селянський уряд 6 травня опублікувало Декларацію, в якій проголошувало Крим соціалістичної радянською республікою, а себе - вищим органом влади цієї республіки і повідомляло про програму своєї діяльності. За Декларації Кримська республіка, як і стара Таврійська, мислилася не національною, а чисто територіальної.
Тимчасовий уряд створив свої органи галузевогоуправління. Але Радянська влада в Криму в 1919 р., так само як і в 1918 р., проіснувала недовго, всього до червня.
Дві нові автономні республіки утворилися і в 1920 р. Створення Башкирської АРСР означало, що рішення наркомнац про освіту Татаро-Башкирської республіки, по суті, втрачає силу. Незабаром воно було скасовано. Отже, треба було вирішувати проблеми татарської автономії. Таке питання було поставлено і вирішено в першій половині 1920 р. РНК в травні 1920 р. створив спеціальну комісію з розробки проекту татарської автономії, а вже 27 числа цього місяця ВЦВК прийняв відповідний декрет. Він визначив форму відносин Татарії з центром і конструкцію державного механізму, аналогічні зафіксованим в Декреті "Про державний устрій Автономної Радянської Башкирської Республіки". Тимчасово, до скликання з'їзду Рад, влада в новій республіці вручалася виконкому. У вересні 1920 р. відбувся з'їзд Рад Татарської АРСР, заслухавши звіт ревкому та його відділів та обрав ЦВК Татарії.
У 1920 р. була утворена і Киргизька АРСР. Дореволюційні етнографи, а слідом за ними і російське законодавство об'єднувалипід загальним найменуванням киргизів два народи, розрізняючи кайзак-киргизів (казахів) і кара-киргизів (власне киргизів). Нова республіка створювалася як автономія саме кайзак-киргизів (тобто казахів), але отримала спочатку назву киргизької.
Робота з підготовки казахської автономії почалася ще в 1918 р. Проте з військових обставин, а також через певне протидії націоналістичних кіл вона просувалася досить повільно. У цих умовах в 1919 р. наркомнац пішов на тимчасову міру: 12 червня його представник вніс на обговорення Раднаркому "Проект постанови про утворення комісії для вироблення положення про тимчасове управлінні Киргизький краєм". У ході роботи комісії в наркомнац народилася ідея створення революційного комітету з управління Киргизький краєм, який повинен був замінити собою Киргизький відділ НКН і комісію по скликанню з'їзду. Ця ідея була втілена в життя Декретом РНК "Про революційний Комітеті з управління Киргизький краєм", прийнятим урядом 10 липня 1919 На підставі Декрету ревком розглядався як тимчасовий орган "надалі до скликання загального киргизького з'їзду ... і оголошення автономії Киргизького краю". 14 серпня 1920 проект Декрету проосвіту Киргизької республіки обговорювалося на засіданні колегії Народного комісаріату у справах національностей. 26 серпня він був прийнятий ВЦВК і Раднарком. 4 жовтня 1920 в Оренбурзі відкрився I Всеказахскій з'їзд Рад. З'їзд одностайно схвалив Декрет ВЦВК і РНК від 26 серпня і проголосив утворення Киргизької Автономної Радянської Республіки у складі РРФСР. Була обговорена і прийнята "Декларація прав трудящих КАССР".
У період громадянської війни виникають також Чуваська, Марійська, Вотську (Удмуртська), Коломацька автономні області, Карельська Трудова Комуна.
У даний період посилюється керівництво національно-державним будівництвом у РРФСР з боку центральних партійних і радянських органів. На відміну від попереднього періоду всі утворилися тепер автономії проголошуються актами ВЦВК, РНК (або того та іншого разом). У цих актах визначаються форма тієї чи іншої автономії, її територія, загальна структура органів влади та управління, основи правового статусу. ВЦВК і РНК посилали свої комісії для допомоги в налагодженні державного життя деяких АРСР. У свою чергу автономні республіки і області направляли своїх представників до Москви. Таким чином, центр був тіснопов'язаний з національними районами.
Зростає роль вищих органів галузевого управління в керівництві будівництвом автономії, в першу чергу роль наркоматів у справах національностей та внутрішніх справ. Наприкінці громадянської війни вже не було жодної нової республіки або автономної області, організованою без участі наркомнац. Для наближення керівництва до місць деякі його відділи були переміщені в національні райони. Наркомат внутрішніх справ брав участь разом з наркомнац у виробленні положень про автономію, займався питаннями їх фінансування.
Одним з результатів централізованого керівництва національно-державним будівництвом у РРФСР було послідовне проведення національно-територіального принципу формування автономних одиниць. На відміну від попереднього періоду всі утворилися автономні республіки (крім Кримської), області та трудові комуни будувалися так, щоб виділити території, компактно заселені тим чи іншим народом. Вищі органи РРФСР разом з самими автономіями проводять об'ємну і складну роботу з визначення меж національних територій. Головні труднощі полягали в тому, що протягом століть народи Росії жили разом, змішувалися, і визначити території їх переважного розселення часом можна було лише умовно.
Характерною особливістю цьогоетапу розвитку Російської Федерації була поява нових форм автономії. Поряд з автономними республіками виникали, як уже зазначалося, автономні області та трудові комуни. Їх правовий статус ще не встиг як слід скластися. Можна лише підкреслити, що на відміну від автономних республік автономні області не були державами. Вони не мали своїх ЦВК, раднаркомів, наркоматів. Органом влади автономної області був з'їзд Рад, а в період між з'їздами - обласний виконком. Від автономної області мало чим відрізнялася автономна трудова комуна. І законодавство, і особливо практика державного управління в більшості випадків ототожнювали їх.
У той же час і статус автономних республік змінювався. Стає більш точної його правова регламентація, що проводиться, як уже згадувалося, Всеросійським органами, що було пов'язано із загальним зміцненням Радянської держави.
Структура державного механізму автономних республік будувалася за зразком загальноросійської. Вищими органами влади і управління були з'їзди Рад, ЦВК, Раднарком, наркомати. Місцеві органи будувалися виходячи із загальних засад Конституції РРФСР.
Якщо в попередній період автономні республіки здійснювали часом функції, далеко виходили за рамки автономії,то тепер правовий статус і фактичне становище АРСР вирівнюються. До кінця громадянської війни автономні республіки вже не брали участь в зовнішніх зносинах, не мали своїх збройних сил і не випускали власних грошових знаків. Всі названі сфери діяльності зосереджуються в руках всеросійських органів, які мають реальними можливостями для їх успішного здійснення. А у автономних республік залишається найширше коло прав і функцій у сфері промисловості, сільського господарства, освіти, охорони здоров'я і т.п.
Централізоване керівництво національно-державним будівництвом в РРФСР, більш чітка регламентація правового статусу автономних республік, послідовне проведення національно-територіального принципу формування автономних одиниць зумовили історичну міцність майже всіх склалися в цей час національно-державних утворень. На відміну від більшості автономних республік, створених у перші місяці Радянської влади і незабаром зниклих, автономії, створені тепер, продовжували існувати, розвиватися і міцніти.
З національно-державним будівництвом у роки громадянської війни тісно пов'язана перебудова адміністративно-територіального поділу РРФСР. У 1919 р. встановився більш організований порядок зміни кордонів губерній, повітів і волостей. Якщо раніше вона могла вироблятися самими місцевими органами влади і управління, то теперце право належало лише Раднаркому РРФСР. Пізніше ця функція перейшла до Президії ВЦВК.
Здійснювалися заходи з підготовки принципово нової адміністративно-територіальної системи, потреба в якій виявилась відразу ж після Жовтня. VII Всеросійський з'їзд Рад доручив ВЦВК "розробити практично питання про новий адміністративно-господарському поділі РРФСР".
При ВЦВК створили Адміністративну комісію, перед якою були поставлені два взаємопов'язані завдання: розробка принципів районування та дозвіл конкретних питань у зв'язку з поточною роботою щодо зміни адміністративно-територіального поділу.