Перетворення політичної системи

Представницькі органи державної влади. ПроголошенийКомуністичною партією Радянського Союзу в середині 80-х рр.. курс на розвиток демократії привів до зміни в кінці цього десятиліття системи вищих органів державної влади. На позачерговій дванадцятої сесії Верховної Ради СРСР одинадцятого скликання, що проходила 29 листопада - 1 грудня 1988 р., було прийнято Закон "Про зміни та доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР" <*>, кардинально змінив його структуру. Верховним органом влади Союзу став З'їзд народних депутатів СРСР, що складався з 2250 депутатів. Верховна Рада СРСР, що зберігся як двопалатний, став постійно діючим законодавчим, розпорядчим і контрольним органом державної влади СРСР, які працюють сесійно. Він обирався таємним голосуванням з числа народних депутатів З'їздом народних депутатів СРСР і був йому підзвітний.

Зміна структури вищих органів державної влади не могло не відбитися і на їх компетенції. З'їзд народних депутатів СРСР був правомочний прийняти до свого розгляду і вирішити будь-яке питання, віднесене до відання Союзу РСР. Разом з тим ряд питань, таких, як прийняття Конституції СРСР, внесення до неїзмін, визначення державного кордону СРСР, прийняття рішень про проведення референдуму і ін, ставилися до виняткового відання З'їзду народних депутатів СРСР. Верховна Рада СРСР, будучи законодавчим органом, як і З'їзд народних депутатів, мав право здійснювати в межах компетенції Союзу регулювання відносин власності, організації управління народним господарством, соціально-культурним будівництвом, а крім того, отримав такі правочини, що раніше належали Президії Верховної Ради СРСР, як тлумачення законів СРСР, утворення Ради оборони, призначення та зміна вищого командування Збройних Сил, ратифікація і денонсація міжнародних договорів, видання загальносоюзних актів амністії, установа орденів і медалей та інші, які потім були частково змінені у зв'язку з введенням посади Президента СРСР. Президія ж Верховної Ради СРСР в результаті відбулися змін перетворився на технічний орган, який забезпечує організацію роботи З'їзду народних депутатів і Верховної Ради <*>.

Зміни, що відбулися на загальносоюзному рівні спричинили за собою аналогічні процеси і в деяких союзних республіках. Наприклад, 27 жовтня1989 р. в Російській Федерації відповідно до загальносоюзним законом була переглянута структура вищих органів державної влади: з'явилися З'їзд народних депутатів РРФСР і з'їзди народних депутатів автономних республік <*>.

Перший З'їзд народних депутатів СРСР відбувся 25 травня - 9 червня 1989 Діяльність з'їздів продовжилася трохи більше 2 років. Після серпневих подій 2 вересня 1991 відкрився останній, позачерговій п'ятий З'їзд народних депутатів СРСР, який припинив своє існування вже через кілька днів - 5 вересня. При ліквідації цього органу передбачалося, що будуть прискорені підготовка і підписання Договору про Союз Суверенних Держав, в якому кожне з них змогло б самостійно визначити форму своєї участі в новому об'єднанні, заснованому на принципах незалежності та територіальної цілісності. Виходячи з цього, останній З'їзд народних депутатів СРСР оголосив перехідний період для формування нової системи державних відносин, в якому найвищим представницьким органом влади визнавався Верховна Рада СРСР, що складається з двох палат - верхньої і нижньої - Ради Республікі Ради Союзу.

Закони, прийняті Радою Союзу, повинні були вступати в силу після їх схвалення Радою Республік. До Ради Республік входили по 20 депутатів від кожної союзної республіки з числа народних депутатів СРСР і союзних республік, делегованих вищими органами державної влади цих республік. З урахуванням федерального устрою РСФСР була представлена у верхній палаті 52 депутатами. Інші союзні республіки, які мали складну форму державної єдності, додатково посилали до складу верхньої палати по 1 депутатові від кожної республіки та автономії, що входили до них, але при голосуванні всі союзні республіки повинні були мати тільки по одному голосу.

Рада Союзу формувався депутації союзних республік з числа народних депутатів СРСР за погодженням з вищими органами державної влади цих республік. Рада Республік повинен був приймати рішення про організацію і порядок діяльності органів Союзу, ратифікувати і денонсувати міжнародні договори Союзу РСР, Рада Союзу - розглядати питання забезпечення прав і свобод громадян та приймати рішення з усіх питань компетенції колишнього Верховної Ради СРСР. Своїми спільними рішеннями палати мали правовносити зміни до Конституції, приймати до складу Союзу нові держави, оголошувати війну і укладати мир і т.д. <*>.

Початок першої сесії Верховної Ради нового складу було намічено на 2 жовтня 1991 р., але перенесено спочатку на 8 жовтня, а потім через неможливість завершення формування депутацій республік - на 21 жовтня, коли і було фактично здійснено <*>. Верховна Рада нового складу проіснував ще менше своїх попередників. У зв'язку з утворенням Співдружності Незалежних Держав, що передбачав розпуск Союзу РСР, припинення дії законів СРСР та ліквідацію його органів, Російська Федерація і Республіка Білорусь ухвалили рішення про відкликання своїх депутацій з Верховної Ради СРСР - делегацій з Ради Республік та народних депутатів СРСР з Ради Союзу, що і призвело до припинення діяльності Верховної Ради СРСР.

Найважливіші політичні процеси стали протікати на рівні колишніхсоюзних республік, що стали незалежними суверенними державами. Як вже говорилося, в РРФСР ще до руйнування СРСР був створений З'їзд народних депутатів. Перший З'їзд народних депутатів РРФСР відкрився 16 травня 1990 і мав для російського народу величезне юридичне значення: на ньому 12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки <*>. Вищими органами державної влади республік у складі Російської Федерації стали з'їзди народних депутатів, а в тих республіках у складі Росії, де цей орган не створювався, залишилися Верховних Рад <**>. Але життя російських З'їзду народних депутатів і Верховної Ради, так само як і в Союзі, була недовговічною. Указом Президента від 21 вересня 1993 р. "Про поетапну конституційну реформу в Російській Федерації" діяльність згаданих органів оголошувалася перерваної <***>, а після розстрілу Будинку Рад в жовтні ці вищі органи державної влади були ліквідовані, як і в цілому система Рад.

Московські події не могли не відбитися і на місцях. Указом Президента "Про реформу представницьких органів влади та органів місцевого самоврядування в Російській Федерації" від 9 жовтня 1993 визнавалося за необхідне реформувати органи влади країв, областей, автономної області, автономних округів, міст федерального значення. До обрання і початку роботи нових органів припинялася діяльність районних у містах, міських у районах, селищних, сільських Рад народних депутатів, а виконання їх функцій покладалося на місцеву адміністрацію. Бюджети країв, областей, автономної області, автономних округів, міст федерального значення повинні були затверджуватися Радами народних депутатів за згодою глави адміністрації відповідного суб'єкта Російської Федерації. Виконавчо-розпорядчі функції, закріплені за перерахованими вище Радами, також передавалися адміністрації, їй переходили функції Рад народних депутатів у разі їх саморозпуску або неможливості виконання повноважень через відсутність необхідного кворуму <1>. Створення представницьких органів, як вищих, так і місцевих, почалося вже в ході вересневому-жовтневого перевороту: Положення про вибори депутатів Державної Думи в 1993 р. було прийнято указами Президента ще21 вересня і 1 жовтня (в уточненій редакції) <2>, а Положення про вибори депутатів Ради Федерації Федеральних Зборів - 11 жовтня 1993 <3>. У жовтні указами Президента були затверджені Основні положення про вибори до представницьких органів державної влади краю, області, міста федерального значення, автономної області, автономного округу та Положення про вибори до Московської міської та обласної думи <4>. 12 грудня 1993 відбулося голосування щодо проекту Конституції Російської Федерації, яке остаточно завершило процес реформування представницьких органів.

Законодавчим органом Росії став парламент (Федеральне Збори), що складається з двох палат: верхньої - Ради Федерації і нижньої - Державної Думи. До Ради Федерації входять по два представники від кожного суб'єкта Російської Федерації: по одному від представницького і виконавчого органів державної влади. Державна Дума складається з450 депутатів. Прийняті нижньою палатою парламенту федеральні закони мають бути схвалені і верхньою - Радою Федерації. Якщо ж цього не відбувається, то для Державної Думи передбачається можливість повторного голосування з даного питання. Прийняті Державною Думою федеральні закони з питань федеральних податків і зборів, бюджету, фінансового, валютного, кредитного, митного регулювання, грошової емісії, ратифікації і денонсації міжнародних договорів, війни і миру, статусу і захисту державного кордону підлягають обов'язковому розгляду верхньою палатою парламенту.

Виконавчі органи державної влади також піддалися реформування. Найголовнішим у даний період було введення 14 березня 1990 посади Президента СРСР <*>. Першим і єдиним Президентом Радянського Союзу став М.С. Горбачов, обраний на цю посаду 15 березня 1990 позачергових третім З'їздом народних депутатів СРСР <**>.

Президент повинен був забезпечувати взаємодію вищих органів державної влади та управління СРСР, пропонувати Верховній Раді СРСР кандидатуру на пост голови Ради Міністрів СРСР, а потімпредставляти його З'їзду народних депутатів на затвердження, входити з поданнями до Верховної Ради СРСР і на З'їзд народних депутатів СРСР про звільнення від обов'язків вказаної посадової особи, ставити перед Верховною Радою питання про відставку або про прийняття відставки Ради Міністрів СРСР, звільняти з посади і призначати членів союзного уряду з наступним поданням на затвердження Верховної Ради СРСР, мав право припиняти дію постанов і розпоряджень Ради Міністрів СРСР. На основі та на виконання Конституції і законів Президент видавав укази, які повинні були мати загальнообов'язкову силу на всій території країни.

Президент СРСР очолював Раду Федерації, до складу якого входили вищі державні посадові особи союзних республік і має право були брати участь аналогічні представники автономних республік, автономних областей і автономних округів. До компетенції цього органу ставилися розробка заходів з проведення в життя національної політики, подання Раді Національностей Верховної Ради рекомендацій з вирішення спорів та врегулювання конфліктних ситуацій у міжнаціональних відносинах, координація діяльності союзних республік та забезпечення їх участі у вирішенні питань загальносоюзного значення, віднесених докомпетенції Президента СРСР. Був створений і Президентська рада, завданням якого є вироблення заходів щодо реалізації основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики СРСР, гарантування безпеки країни. Якщо Президент не міг виконувати свої обов'язки, то його повноваження повинні були перейти до голови Верховної Ради СРСР, а якщо це неможливо - до голови Ради Міністрів СРСР.

В результаті проведеної реформи пост Президента виявився як би штучної вставкою, чітко не пов'язаної ні з законодавчими, ні з виконавчими органами влади. Положення, що створилося було виправлено 26 грудня 1990 Законом "Про зміни та доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з вдосконаленням системи державного управління" <*>. Відповідно до нього Президент став очолювати систему органів державного управління СРСР, отримав право скасовувати постанови і розпорядження уряду, акти міністерств СРСР, призупиняти виконання відповідних актів Рад міністрів республік у випадках порушення ними Конституції і законів СРСР. Уряд СРСР, будучи виконавчо-розпорядчим органом, зобов'язана була підкорятися Президентові СРСР і несло тепер відповідальність і перед ним, і перед Верховною Радою. Цим Закономбуло введено посаду віце-президента СРСР, на якого покладалися виконання за дорученням Президента окремих його повноважень і заміщення вищої посадової особи в разі відсутності і неможливості здійснення ним своїх обов'язків. Ці зміни спричинили за собою і зміна назви уряду: замість Ради Міністрів СРСР з'явився Кабінет Міністрів СРСР, очолюваний прем'єр-міністром. Виконавчі органи на місцях не зазнали змін, ними залишалися виконавчі комітети місцевих Рад. Але така ситуація тривала недовго.

Після серпневих подій 1991 р. постановою позачергового п'ятого З'їзду народних депутатів СРСР від 5 вересня посаду віце-президента СРСР була скасована. Передбачалося, що якщо Президент СРСР з тих чи інших причин не зможе далі виконувати свої обов'язки, то з'явився новий орган - Державна Рада СРСР має обрати з числа своїх членів голову Державної Ради, на якого тимчасово покладалися обов'язки Президента. Це рішення підлягало твердженням Верховною Радою СРСР протягом трьох днів. Державна Рада СРСР створювався для погодженого вирішення питань внутрішньої і зовнішньої політики,зачіпають загальні інтереси республік, і утворювався на міжреспубліканської основі. До його складу входили вищі посадові особи союзних республік і Президент СРСР, який керував його діяльністю. Рішення цього органу носили обов'язковий характер <*>.

Державна Рада СРСР приступив до своєї діяльності відразу ж: на наступний день після свого утворення - 6 вересня 1991 р. - він прийняв три постанови про визнання незалежності Литовської, Латвійської та Естонської республік <1>. Кабінету Міністрів СРСР було висловлено недовіру. Надалі до затвердження нового складу Кабінету створювався Комітет з оперативного управління народним господарством СРСР <2>, який повинен був діяти спільно з республіками. Але Законом СРСР "Про органи державної влади і управління Союзу РСР у перехідний період", прийнятим 5 вересня 1991, замість цього Комітету передбачалося створити міжреспубліканських економічний комітет, утворений союзними республіками на паритетних засадах. Голова його повинен був призначатися на посаду Президентом СРСР за згодою Державної Ради. Керівництво загальносоюзними органами, які відають питаннями оборони, безпеки, правопорядкомта міжнародними справами, мало здійснюватися спільно Президентом і Державною Радою СРСР. За задумом Комітет і керівники загальносоюзних органів підпорядковувалися у своїй діяльності Президенту СРСР, Державному Раді і Верховній Раді <3>. Надалі до сформування міжреспубліканських економічних комітету його функції покладалися на Комітет з оперативного управління народним господарством СРСР <4>, але останній не встиг розгорнути свою діяльність, так як руйнування Союзу Радянських Соціалістичних Республік спричинило за собою припинення діяльності всіх загальносоюзних органів.

Слідом за органами Союзу РСР зміни піддалися і республіканські органи державного управління: в них також стали засновуватися пости президентів. У Російській Федерації це сталося 24 травня 1991, коли четвертий З'їзд народних депутатів РРФСР вніс відповідні зміни і доповнення до Конституції <1>. Одночасно з постом Президента вРосії був заснований і пост віце-президента. З огляду на досвід у регламентації правового статусу вищих органів державного управління Союзу, в Російській Федерації відразу ж було передбачено, що Президент є главою виконавчої влади, керує діяльністю Ради Міністрів РРФСР, а уряд, у свою чергу, підзвітний Президенту. Повноваження віце-президентів Росії і Союзу були аналогічні. Услід за постом російського Президента стали вводитися аналогічні посади в суб'єктах Російської Федерації (президенти Марійської, Мордовської, Чуваської, Якутської - Саха РСР), також вважалися главами виконавчої влади та входили в єдину систему, очолювану Президентом Росії <2>. Президент формував і уряд: заступники голови Ради Міністрів, міністри, голови державних комітетів призначалися і звільнялися з посади Президентом за поданням Голови Ради Міністрів, а останній призначався на посаду за згодою Верховної Ради РРФСР <3>. Цей порядок був частково змінений 9 грудня 1992: чотири ключові посади в уряді - міністрів закордонних справ, оборони, безпеки та внутрішніх справ Російської Федерації - повинні були призначатися Президентом за згодою Верховної Ради Росії <4>.

Виконавчим органом краю, області, автономної області, автономного округу, міст федерального значення (Москва, Санкт-Петербург) була адміністрація, підзвітна у своїй діяльності як відповідній Раді народних депутатів, так і вищестоящим виконавчим органам. Діяльністю адміністрацій керували на основі принципу єдиноначальності глави адміністрацій, які могли бути обрані на свою посаду відповідним Радою народних депутатів чи призначені у залежності від рівня Президентом або головою вищестоящої адміністрації <*>. Голова адміністрації краю, області, міста федерального значення, автономної області, автономного округу входить в єдину систему виконавчої влади, підкоряється Президенту і Уряду Росії. Він підписує і оприлюднює закони, прийняті відповідними представницькими органами, і володіє правом "вето". Закони можуть бути до закінчення терміну, встановленого для їх підписання, повернуті головою адміністраціїв який прийняв їх представницький орган для повторного розгляду. Якщо під час повторного розгляду закон буде прийнятий в колишній редакції не менш як двома третинами голосів від загального числа депутатів законодавчого органу, то глава адміністрації зобов'язаний його підписати <**>.

У суб'єкти Російської Федерації призначалися представники Президента, які підпорядковувалися безпосередньо йому і несли перед ним персональну відповідальність. У їх повноваження входило: представництво Президента у відносинах з органами державної влади та місцевого самоврядування, громадськими об'єднаннями, підприємствами, військовими формуваннями та громадянами на відповідній території; координація діяльності територіальних служб федеральних органів виконавчої влади, організація їх перевірки; здійснення за указом або розпорядженням Президента окремих повноважень органів виконавчої влади, а такожвиконання інших його доручень. Разом з тим представник Президента не мав право втручатися в оперативну діяльність органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій і видавати рішення, обов'язкові для виконання на відповідній території. Представник Президента і його апарат входили до структури Адміністрації Президента Російської Федерації.

Після вересневого-жовтневого перевороту, коли віце-президент Росії виступив на стороні парламенту, відбулося посилення органів виконавчої влади: до формування нової структури органів представницької влади вони стали виконувати їх функції. Віце-президент був звільнений з посади <*>.

Після 12 грудня 1993 Російська Федерація за формою правління стала президентською республікою. Президент отримав юридичну можливість розпуску Державної Думи і призначення нових виборів. Він має право самостійно приймати рішення про відставку Уряду, перед новообраним Президентом старий уряд складає свої повноваження, Президент має право головувати на засіданнях вищого виконавчого органу країни, за ним залишається остаточне рішення про відставку з власної волі Голови Уряду. Спростилося назва вищого органу виконавчої влади: тепер він став називатися "Уряд РосійськоїФедерації "без додавання" Рада Міністрів ".

Судові органи зазнали в даний період корінні зміни, які почалися ще на рівні Союзу РСР в кінці 1988 р. У першу чергу, це торкнулося процесу формування судів в СРСР. Якщо раніше судді районних (міських) судів обиралися громадянами району (міста), а вищестоящі суди обиралися відповідними Радами народних депутатів, то тепер всі судді, аж до крайових і обласних, повинні були обиратися вищестоящими Радами народних депутатів, а судді Верховного Суду СРСР, Верховних судів союзних і автономних республік, судів автономних областей і округів - відповідними Радами. Одночасно був змінений термін повноважень суддів усіх судів з 5 до 10 років, а народних засідателів - з 2,5 до 5 років <*>.

26 грудня 1990 Законом СРСР "Про зміни та доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з вдосконаленнямсистеми державного управління "вирішення господарських спорів у країні було покладено на Вищий арбітражний суд СРСР, який змінив раніше існуючого державний арбітраж та його органи в республіках <*>. 17 травня 1991 були прийняті два Закони:" Про Вищому арбітражному суді СРСР "і" Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР ", які вступали в дію з 1 липня 1991 <**>. Відповідно до виробленими змінами розширювалася підсудність. Якщо раніше державний арбітраж дозволяв суперечки тільки між державними підприємствами, установами та організаціями, то в арбітражному суді сторонами в процесі виступали особи незалежно від форм власності.

Але основні зміни стали відбуватися на рівні союзних республік. Ще до зруйнування Радянського Союзу в Росії був установлений найвищий судовий орган конституційного контролю - Конституційний Суд РРФСР, що не мав аналогів на рівні Союзу <1>. Члени Конституційного Суду РРФСР обиралися З'їздом народних депутатів таємним голосуванням. Термін повноважень цього органуза законом був необмежений. Конституційний Суд РРФСР здійснював судову владу шляхом розгляду у засіданнях справ про конституційність міжнародних договорів і нормативних актів, щодо конституційності правозастосовчої практики, а також давав висновку щодо певних питань. Рішення цього судового органу за всіма підвідомчим йому питань були остаточними і не підлягали оскарженню, набували чинності негайно після їх проголошення. Законом спеціально обмовлялося, що цей орган не розглядає політичні питання. У 1993 р. у зв'язку з вересневою-жовтневими подіями постраждав і Конституційний Суд. Указом Президента від 7 жовтня 1993 наказувалося не скликати її засідання до прийняття нової Конституції <2>. Іншим Указом - від 24 грудня 1993 р. - Закон про Конституційний Суд Росії був визнаний нечинним і не підлягають застосуванню <3>. У новій Конституції, прийнятої на референдумі 12 грудня 1993, Конституційний Суд як орган судової влади залишився, але зі зміненими повноваженнями. Число членів Суду було збільшено з 15 до 19. Відповідно до Конституції 21 липня 1994 був прийнятий новий Федеральний конституційний закон"Про Конституційний Суд Російської Федерації" <4>. Зберігався принцип несменяемості суддів, але термін повноважень суддів Конституційного Суду був визначений у 12 років.

<1> ВСНД РРФСР і ВС РРФСР. 1990. N 29. Ст. 395; 1991. N 30. Ст. 1017 - Закон РРФСР від 12 липня 1991 р. "Про Конституційний Суд РРФСР". Створений наприкінці 80-х рр.. і діяв до руйнування Союзу Комітет конституційного нагляду СРСР не був судовим органом і не входив в судову систему, так само як і Комітет конституційного нагляду РРФСР, що передував Конституційному Суду Росії (ВПС СРСР. 1988. N 49. Ст. 727; ВСНД СРСР і ВС СРСР. 1989. N 29. Ст. 572 - Закон від 23 грудня 1989 р. "Про Конституційний нагляд в СРСР"; ВПС РРФСР. 1989. N 44. Ст. 1303).

Конституційний Суд тільки після сформування його повного складу міг приступити до обрання Голови, заступникаГолови, судді-секретаря, сформувати персональний склад палат Суду, тобто приступити до здійснення покладених на нього повноважень. Хоча за Законом повний склад Суду повинен був бути сформований не пізніше ніж через 30 днів після набрання чинності вищезгаданого Закону, на практиці цей процес затягнувся, і перерва в роботі Конституційного Суду Росії (з моменту припинення восени 1993 р. до його повного сформування) тривав більше року.

У Росії слідом за Союзом в 1991 р. було створено арбітражний суд <*>. З 1 жовтня 1991 скасовувалися арбітражі та інші аналогічні органи в системах міністерств, державних комітетів, відомств, в асоціаціях, концернах, інших об'єднаннях, а також на підприємствах і в організаціях <**>. Система арбітражних судів в РСФСР була двухзвенной і відповідала національно-державному і адміністративно-територіального устрою: перша ланка - Вищий Арбітражний Суд РРФСР, друге - Вищі арбітражні суди республік у складі РРФСР, крайові, обласні, міські арбітражні суди, арбітражні суди автономної області і автономних округів. На арбітражний суд було покладено розгляд економічних спорів та спорів у сфері управління. Допершим ставилися пов'язані із зміною або розірванням договорів, невиконанням зобов'язань і т.д., а до других - визнання недійсними актів державних чи інших органів, дій посадових осіб, які порушують права та інтереси організацій і громадян, оскарження відмови в державній реєстрації організацій або у самостійному підприємницької діяльності громадян і т.д. <***>.

З 1 липня 1995 р. набрав чинності новий Федеральний конституційний закон "Про арбітражних судах в Російської Федерації" <*>, який вніс принципові зміни як в правовий статус, так і структуру названих органів. По-перше, всі арбітражні суди оголошувалися федеральними, тобто не підвідомчі місцевим органам влади. Дане нововведення забезпечило необхідна умова для об'єктивного вирішення будь-яких економічних конфліктів поза залежності від місця знаходження, що сперечаються,. Відповідно до Закону всісудді арбітражних судів призначаються на посаду Президентом Росії, а судді Вищого Арбітражного Суду - Радою Федерації за поданням Президента. Фінансування діяльності судів повинно було відбуватися безпосередньо з федерального бюджету. По-друге, замість двухзвенной вводилася триланкова система, створювалися десять окружних федеральних арбітражних судів у традиційно склалися географічно-економічних регіонах Росії (Далекий Схід, Східна Сибір, Західна Сибір, Урал, Поволжя, Волго-В'ятський, Центральний, Московський, Північно-Західний і Північно-Кавказький). Таким чином, структура арбітражних судів стала наступною: Вищий Арбітражний Суд Російської Федерації, федеральні арбітражні суди округів, арбітражні суди суб'єктів Федерації.

У 1992 р. в Російській Федерації з'явилися військові суди, причому аж до прийняття спеціального законодавства Росії відносно їх застосовувалося законодавство СРСР про військові трибунали <*>.

У діяльності судових органів довелося відмовитися від принципу тільки колегіального розгляду цивільних і кримінальних справ. Це було вимушеною мірою, продиктованої економічною ситуацією: підприємствам і організаціям стало невигідно відпускати в робочий час народнихзасідателів з оплатою їм середнього місячного заробітку. У зв'язку з цим робота судів припинялася. Але вихід було знайдено шляхом надання суддям можливості одноосібного розгляду цивільних і кримінальних справ. Закон визначив, по-перше, категорії справ, які розбираються суддею одноосібно без залучення народних засідателів, а по-друге, справи, які повинні розглядатися колегіально, але за згодою обвинуваченого в кримінальному процесі або при відсутності заперечення осіб, що беруть участь в цивільному процесі, могли передаватися на одноосібне розгляд судді <*>. Сталося і розширення поняття колегіальності: поряд з інститутом народних засідателів, які використовують при здійсненні правосуддя всі права судді, з'явився інститут присяжних засідателів, які розглядають основне питання про винність, а за суддею залишається право винесення вироку, заснованого на вердикті присяжних і законі. Суд присяжних засідателів утворюється в крайовому, обласному, міському суді і діє у складі судді і 12 присяжних засідателів <**>. Інститут присяжних зафіксований і в чинній Конституції Росії.

Усі суди в Російській Федерації утворювалися на засадах виборності суддів. Але з прийняттям у грудні 1993 р. нової Конституції цей принцип був змінений. Судді федеральних судів стали призначатися Президентом Росії, а Конституційного, Верховного, Вищого Арбітражного судів - Радою Федерації за поданням Президента. Змінився і термін їх повноважень. Спочатку вони обиралися на п'ять років <1>, після 1989 р. - на десять <2>, з грудня 1992 р. їх повноваження не були обмежені строком <3>. Після прийняття нової Конституції судді стали призначатися як на певний, так і на необмежений термін <4>.

Певний підсумок розвитку судочинства підвів Федеральний конституційний закон "Про судовій системі Російської Федерації", введений в дію з 1 січня 1997 р. Він встановлює двісистеми судів - федеральні і суб'єктів Федерації. До перших віднесені Конституційний Суд Росії, арбітражні суди та суди загальної юрисдикції. Серед останніх передбачається створення спеціалізованих федеральних судів з розгляду цивільних та адміністративних справ. До судам суб'єктів Федерації віднесені конституційні (статутні) суди і мирові судді. Аналогічно Конституційному Суду Федерації її республіки можуть створювати свої конституційні, а інші суб'єкти Федерації - статутні суди. Рішення конституційного (статутного) суду суб'єкта Федерації, прийняте в межах його повноважень, так само як і рішення Конституційного Суду Росії, не може бути переглянуте іншим судом. Мирові судді <*>, віднесені до системи судів суб'єктів Федерації, повинні в межах своєї компетенції розглядати цивільні, адміністративні та кримінальні справи в якості суду першої інстанції. Судом вищої інстанції факту по відношенню до світових суддям, що діють на території відповідного судового району, є районний суд, що входить в систему федеральних судів.

Упочатку 90-х рр.. почався процес переходу від однопартійної до багатопартійної політичної системи. Імпульсом послужило зміна преамбули та ст. 6 Конституції Союзу РСР, що говорив про Комуністичну партію як ядрі політичної системи, керівної і спрямовуючої сили суспільства.

Відповідно до внесених до Основного Закону змінами інші політичні партії, громадські організації і масові руху отримали можливість нарівні з КПРС брати участь у виробленні політики держави, управлінні державними і громадськими справами <1>. 9 жовтня 1990 був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання" <2>, що розвивав закріплене в Конституції право громадян на об'єднання. За Законом громадськими об'єднаннями вважалися добровільні формування, що виникли в результаті вільного волевиявлення громадян, що об'єдналися на основі спільності інтересів. До них ставилися політичні партії, масові рухи, профспілки, жіночі, ветеранські організації, організації інвалідів, молодіжні, дитячі організації, наукові та інші добровільні товариства. Найбільш великими громадськими об'єднаннями були політичні партії, діяльність яких повинна була здійснюватися в неробочий час і за рахунок власних коштів, масові суспільні рухи і професійні спілки. Всі політичні партії визнавалися рівними перед законом. Відмінністьполітичних партій від масових громадських рухів, які переслідують політичні цілі, полягало в оформленні членства: у партій воно строго фіксоване. Професійні спілки, будучи добровільною громадською організацією, створювалися не для ведення політичної боротьби, а для захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів своїх членів, що не виключало, в кінцевому рахунку, політичних цілей. Всім профспілкам надавалися рівні права <3>. До громадських об'єднань не ставилися кооперативні та інші організації, що переслідують комерційні цілі, або сприяють вилученню прибутку іншими підприємствами, органи територіального громадського самоврядування та релігійні організації. Останні входили в політичну систему суспільства, так як мали право брати участь у суспільному житті, використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації. Служителі релігійних організацій як повноправні громадяни держави мали право на участь в політичному житті, чим вони і скористалися при формуванні представницьких органів влади різних рівнів. Разом з тим релігійні організації не могли брати участь у діяльності політичних партій і надавати їм фінансову підтримку <4>.

Процеси, що протікали на рівні союзу, відбилися і на республіках. У Російській Федерації слідом за СРСР 16 червня 1990 були внесені аналогічні зміни в розділ 1 Конституції, визначала політичну систему суспільства <*>. Ці зміни були прийняті першим З'їздом народних депутатів РРФСР після проголошення Декларації про державний суверенітет Росії, де в ст. 12 всім громадянам, політичним партіям, масовим рухам, громадським і релігійним організаціям гарантувалися рівні правові можливості участі в управлінні державними і громадськими справами. Слідом за внесеними змінами 25 жовтня 1990 був прийнятий спеціальний Закон Росії "Про свободу віросповідань" <**>.

З метою забезпечення встановленого Конституцією РРФСР рівності прав політичних партій і масових громадських рухів у виробленні політики держави та в управлінні державними справами Указом Президента від 20 липня 1991 припинялася діяльність їх органів у державному апараті, установах і організаціях. Державні службовці при здійсненні своєї діяльності повинні керуватися лише вимогами чинного законодавства і не бути пов'язані рішеннями політичних партій і масових громадських рухів. Здійснюючи своє конституційне право на об'єднання, вони мають право брати участь у діяльності вищевказаних організацій, але тільки в неробочий час і за межами службової території. Для профспілок робилося виключення. Заборонялося вимагати від громадян відомості про партійну приналежність в анкетах та інших документах <*>.

23 серпня 1991 Указом Президента РРФСР припинялася, а Указом від 6 листопада 1991 <*> - припинялася діяльність органів і організацій Комуністичної партії, до остаточного вирішення в судовому порядку питання про неконституційність її дій. Надалі діяльність Комуністичної партіїбула відновлена. Навесні 1993 р. на території Російської Федерації діяло понад 30 зареєстрованих партій.

Держава прагнула взаємодіяти з громадськими організаціями. Розпорядженням Президента Росії від 16 лютого 1994 р. при ньому була створена Громадська палата, до складу якої входили представники зареєстрованих Міністерством юстиції політичних партій, масових рухів, молодіжних та інших громадських організацій, підприємницьких об'єднань, конфесій, представники організацій місцевого самоврядування, загальноросійських профспілок. Громадська палата при Президентові була дорадчим органом, утвореним для забезпечення взаємодії між федеральними органами виконавчої влади та громадськими об'єднаннями, створення механізму зворотного зв'язку між громадянами, громадськими об'єднаннями та органами державної влади <*>.

Після прийняття нової Конституції Росії був розроблений Договір про суспільне злагоді, який передбачав гарантії стабільності суспільства, використання погоджувальних процедур для внесення поправок до чинного Основного Закону, зобов'язання учасників не ініціювати політичних кампаній з метою проведення дострокових виборів, заборона на рішення конфліктів силовими методами. Підписання Договору проходило поетапно.28 квітня 1994 підписи під документом поставили керівники виконавчої і законодавчої влади, суб'єктів Федерації, представники політичних, громадських і релігійних організацій. 5 травня його підписали понад 200 громадських організацій, представники промислових, банківських та підприємницьких об'єднань, а 12 травня - понад 100 керівників спортивних, молодіжних, дитячих, туристських організацій, жіночих об'єднань <*>. Для реалізації Договору про суспільне згоду була утворена Погоджувальна комісія, на яку покладалися завдання взаємодії з Радою Федерації та Державною Думою Федеральних Зборів, Урядом, партіями та громадсько-політичними рухами, іншими організаціями та установами, представники яких підписали документ, та координації роботи по його виконанню .

Крім цього, з метою забезпечення всебічного та оперативного взаємодії Президента з депутатами вищого законодавчого органу країни, а також з політичними партіями та громадськими організаціями у складі Адміністрації Президента спочатку були утворені два спеціальних відділу, а потім - єдине управління по взаємодії з політичними партіями, громадськими об'єднаннями , фракціями і депутатами палат Федеральних Зборів <*>.

У 1995 р. в Росії був прийнятий свій Федеральний закон "Про громадські об'єднання", який визначив організаційно-правові форми їх діяльності: громадська організація, громадський рух, громадський фонд, громадська інституція і орган громадської самодіяльності <*>. У 1996 р. - Федеральний закон "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" <**>.