Зміна суспільних відносин у нових районах країни

Жахлива війна принесла колосальні людські і матеріальні втрати нашій країні. Тому післявоєнні роки були присвячені насамперед відбудові народного господарства, але в той же час і його подальшому розвитку. За четверту п'ятирічку ми досягли довоєнного рівня промислового виробництва і де в чому перевершили його, всього за два роки військова промисловість була перебудована на виробництво мирної продукції. Складніше було з сільським господарством, де успіхи були помітно скромніше і продовжував існувати велика напруга. Тим не менше рівень добробуту народу помітно збільшився, величезні вкладення були зроблені в науку і культуру, що негайно дало свої результати.

Особливий характер носило економічний і соціальний розвиток західних радянських республік. Якщо народи більшої частини Радянського Союзу до війни побудували фундамент соціалізму, то Прибалтика, Західна Білорусія,Західна Україна, Бессарабія, нещодавно увійшли до складу СРСР, повинні були у своєму розвитку наздоганяти основну частину країни. Завдання побудови соціалізму була тут легшою, бо можна було спертися на допомогу всього Радянського Союзу, на його досвід. У той же час зустрілися специфічні труднощі.

Відмінною рисою господарства нових районів країни була його відсталість, аграрний переважно характер. Навіть прибалтійські республіки, які колись були важливим індустріальним регіоном царської Росії, за час буржуазного правління різко деградували. У найбільш розвиненою Латвії питома вага виробництва засобів виробництва з 1913 по 1938 р. впав більше ніж удвічі. Війна і німецька окупація, яка в західних районах тривала довше, остаточно підірвали їх промисловий потенціал. У 1945 р. питома вага промисловості в господарстві найбільш індустріальної республіки - Латвії - становив лише 30%. А в західних областях Білорусії навіть до Другої світової війни він дорівнював лише 9%.

Соціалістичне будівництво в приєдналися до СРСР західних республіках і областях перш за все було направлено на повну технічну реконструкцію промислових підприємств і на створеннянових галузей промислового виробництва. Розвиток промисловості йшло з урахуванням місцевих ресурсів. Наприклад, в Прибалтиці, бідній корисними копалинами, але володіла висококваліфікованої робочої силою, розвивалися переважно ті галузі, які вимагають мало сировини та інших матеріалів, але високої кваліфікації робітників і інженерів: електропромисловість, точне машинобудування, а також легка промисловість.

Основні фонди промисловості в західних республіках і областях виросли за післявоєнну п'ятирічку в два-три рази у порівнянні з довоєнним рівнем, відповідно зріс і випуск продукції. При цьому темпи зростання промислового виробництва в західних республіках набагато перевищували середні загальносоюзні. Так, в 1954 р. в порівнянні з 1940 р. обсяг промислового виробництва в СРСР виріс в 2,8 рази, а в Білорусі - у 4,6, в Литві - в 4,2, у Латвії - у 5, в Естонії - в 6 разів. Подібне зростання забезпечувався переважно капіталовкладеннями із загальносоюзного бюджету. У післявоєнній п'ятирічці обсяг централізованих капіталовкладень на відновлення і розвиток народного господарства намічався в 250 млрд. руб., А майже половина цієї суми призначалася для західних районів країни <*>.

--------------------------------

<*> Див: Історія національно-державного будівництва в СРСР. 1917 - 1978 рр.. Т. 2. М., 1979. С. 88 - 89.

Індустріалізація нових районів країни супроводжувалася зростанням чисельності робітничого класу і технічної інтелігенції. Разом з тим відбувалися неминучі демографічні процеси, пов'язані з міграцією населення. Занепад промисловості до приєднання до СРСР, військові втрати викликали брак робочої сили навіть там, де до війни було безробіття, наприклад, у Прибалтиці, в якій маса людей загинула або була викрадена в Німеччину. Розмах нового індустріального будівництва загострив дефіцит робочої сили, зажадав залучення кваліфікованих кадрів зі східних районів. На Україні і в Білорусії обійшлися внутрішнім перерозподілом робочої сили, в інших же республіках довелося вдатися для подолання дефіциту до міжреспубліканського переселення. Тому на Україні і в Білорусії національний склад робітничого класу в загальному не змінився, у Прибалтиці ж і Молдавії зріс відсоток некорінного (нетитульні) населення. В умовах єдності Радянського Союзу таке переміщення народів, як правило, не приводило до серйозних ускладнень.

У нових районах відбулися й істотні соціальні зміни. Державнапромисловість, яка займала все більше панівне становище в економіці даного регіону країни, остаточно витіснила приватника зі сфери промислового виробництва. Цьому сприяли і інші заходи з обмеження впливу міської буржуазії. Іншим шляхом перекладу промисловості на соціалістичні рейки було виробниче кооперування дрібних ремісничих і полуремесленних підприємств, що проводиться на добровільних засадах. Так, тільки в одній Латвії вже до 1946 р. працювало понад 100 промартілей.

Більш складним був соціалістична перебудова сільського господарства. Відразу після війни завершилася земельна реформа в звільнених районах, почата ще напередодні війни і тепер розгорнута з ще більшим розмахом. Десятки тисяч безземельних селян перш отримали землю і інвентар, малоземельні збільшили свої наділи. У Латвії кожен новий господар отримав в середньому 12,4 га землі, а малоземельним прирізали по 4,3 га. Відповідно хутірські господарства були обмежені максимальною нормою в 20-30 га, а німецьким посібників залишили лише по 5 - 8 га <*>.

--------------------------------

<*> Див: Історія СРСР з найдавніших часів до наших днів. Т. XI. М., 1980. С. 300.

Одноосібникам була надана різноманітнадопомогу. Відновлювані МТС обслуговували не тільки колгоспи, але й окремих селян. Створювалися також прокатні пункти, які обслуговують селян машинами і кінною тягою.

Проте одноосібні господарства в нових районах не могли зберігатися довго. Тутешньому селянству належало пройти той самий шлях, який пройшли народи всього Союзу. Тому вже в перші післявоєнні роки в Прибалтиці та інших західних районах країни розгорнулося соціалістичну перебудову сільського господарства, розпочате, як уже говорилося, ще напередодні війни, але поламане фашистськими окупантами.

Провідною формою усуспільнення стало створення державних сільськогосподарських підприємств - радгоспів. Їх кількість незмінно зростала. Складніше було з іншою формою усуспільнення - колективізацією, яка в західних районах мала свої особливості, долала специфічні труднощі. Так, в Прибалтиці та Білорусії самі природні умови заважали об'єднанню селянських земель: маленькі за площею поля, затиснуті лісами, болотами і валунами, утруднювали зведення їх в один клин, перешкоджали використанню техніки. Особливості земельних угідь зумовлювали і склалася здавна хутірську систему землекористування. Хуторян, що жили відірвано один від одного, важче було об'єднати в колектив. Нарешті, важливу роль відігравалаі приватновласницька психологія, сильніша, ніж у Росії, де до колективізації переважали громадські відносини. Трудність полягала і в тому, що селяни-новохозяева, десятиліттями мріяли про землю і тепер отримали її з рук Радянської держави, ще були в полоні індивідуалізму і приватновласницьких устремлінь.

Були і фактори, що сприяють колективізації. До них слід віднести корисний досвід інших союзних республік, розвиток радгоспів та МТС у нових районах, існування первинних форм колективізації.

У західних районах був узятий курс спочатку на створення найпростіших форм сільськогосподарської кооперації - усякого роду товариств: за спільного придбання і використання машин, молочних, меліоративних, кредитних товариств. Тільки в Латвії в 1945 р. було створено понад 400 таких товариств. А в 1947 р. понад 70% тутешніх селян брало участь в діяльності різних сільськогосподарських кооперативів. Частіше це була нижча постачальницько-збутова форма кооперації, але саме вона була першою сходинкою до виробничого кооперування. Поступово ці форми кооперативів дійсно знаходять виробничі функції, розвиваються спільна обробка землі, спільне ведення тваринництва.

У 1949 р. почалася масова колективізація сільського господарства в Прибалтиціі західних землях України і Молдавії, в 1950 р. вона розвернулася і в Західній Білорусії. В Естонії до літа 1950 об'єдналися в колгоспи понад 80% селян, в Латвії до цього часу колективізація була майже завершена. Так само виглядали справи в Литві і в західних областях України. У Молдові до кінця 1950 р. об'єдналися в колгоспи 97,1% селянських господарств.

При проведенні колективізації західних районів країни не вдалося уникнути помилок 30-х рр.., Хоча тут можна і треба було їх уникнути. У Латвії, наприклад, замість того щоб використовувати нижчі форми кооперування як базу для створення сільськогосподарських артілей, ліквідували всякого роду товариства і створювали сільгоспартілі як би з нуля. Була повторена і горезвісна поспішність у створенні колгоспів, у чому вже тепер не було ніякої необхідності. Широко порушувався принцип добровільності. Хоча деякі республіканські партійні організації (наприклад, ЦК КП (б) Литви в 1949 р.) і приймали спеціальні рішення про неприпустимість порушення добровільності. Все це, звичайно, створило додаткові труднощі в організації та діяльності колгоспів. Колективізація викликала відкритеопір. Воно доходило до дуже гострих форм - убивств радянських і колгоспних активістів, підпалів і шкідництва.

Необхідність організаційного та політичного зміцнення колгоспів зажадала, як це було в 30-х рр.. у всій Радянській країні, створення політвідділів при МТС західних республік і областей.

Господарські успіхи західних районів відкрили двері і для позитивних зрушень у соціально-культурній сфері. Так, в Білорусії в 1952 р. в порівнянні з 1940 р. число шкіл майже подвоїлася, а в Закарпатті з 1946 по 1953 рр.. воно збільшилося в 14 разів. У Західних областях Білорусії, України і Молдавії знову довелося вирішувати стару задачу, давно вирішене у всьому Союзі, - ліквідувати масову неписьменність населення, бо тут вона сягала 60 - 80%. У Латвії та Естонії вперше в їх історії були створені Академії наук, а в Литві була відновлена Академія, утворена ще в 1941 р. У Правобережній Молдові до Радянської влади не було ні одного науково-дослідної установи. У Молдавської РСР була створена Молдавська база, в 1949 р. перетворена в Молдавськийфілія Академії наук СРСР.

Соціалістичне будівництво в західних районах проходило в умовах опору певних соціальних груп. У Прибалтиці, Західній Україні та Західній Білорусії місцеві націоналісти, німецькі прислужники, деяка частина міської та сільської буржуазії, представники реакційного католицького духовенства стали на шлях збройної боротьби проти Радянської влади. Їм вдалося обманним шляхом залучити на свій бік і певні групи трудящих.

Боротьба проти соціалістичних перетворень носила планомірний характер, очолювалася відповідними націоналістичними угрупованнями - Організацією українських націоналістів (ОУН), польської підпільної Армією Крайовою (в Білорусії), Литовської армією свободи і т.д. Антирадянські бандитські загони, ховалися по лісах, з-за рогу вбивали партійних і радянських працівників, селян, що провадять колгоспи, взагалі всіх незгодних з націоналістами, не зупиняючись перед самими звірячими формами вбивств, навіть жінок і дітей. Наприклад, в Естонії тільки з листопада 1944 до листопада 1947 р. було скоєно 773 таких нападу. На боротьбу з бандитами були мобілізовані не тільки відповідні правоохоронні органи, в ній на добровільних засадах брали участь мирні громадяни, життя і спокою яких загрожували бандити. НаУкраїні в 1945 - 1946 рр.. було створено майже 12 тис. груп охорони громадського порядку, у яких полягало 110 тис. осіб. У Литві в перший післявоєнний рік боролося з націоналістичним бандитизмом більше 10 тис. громадян. В Естонії були створені спеціальні винищувальні батальйони, діями яких керував Центральний штаб винищувальних батальйонів у Талліні та районні штаби <*>. З метою боротьби з політичним бандитизмом було організовано масове виселення із західних районів осіб, підозрюваних у зв'язку з підпіллям. У пору суцільної колективізації виселенню піддалися і кулаки, активно заважали їй. Таким чином, і тут була проведена ліквідація куркульства як класу.

--------------------------------

<*> Див: Історія радянської міліції. Т. 2. М., 1977. С. 151 - 159.

Боротьба з озброєним бандитизмом у західних районах була тривалою і кровопролитною, яка вимагала чималих зусиль і від державних органів, і від цивільного населення. При цьому поряд з озброєним придушенням націоналістів застосовувалися і заходи переконання. Уряду Литви, України звернулися до членів бандитських організацій з пропозицією добровільно скласти зброю, обіцяючи за це повне прощення.Такі звернення дали свої результати. Так, у Львівській області прийшли з повинною 1736 осіб, у Станіславській - 5134 людини <*>.

--------------------------------

<*> Див: Історія СРСР з найдавніших часів до наших днів. Т. XI. С. 287 - 288.

По-іншому йшло господарське будівництво в Тувинської автономної області, Калінінградській і Сахалінській областях. У Туві, де панувало відстале кочове тваринництво, проведення колективізації і культурної революції передував процес перекладу кочовиків на осілість. У Калінінградській області, колишній до 1945 р. частиною Східної Пруссії, на Південному Сахаліні і Курилах економічної перебудови передувало видворення колишнього населення - німців та японців - відповідно в Німеччину і Японію.