Перебудова державного механізму

Перебудова державного апарату обумовлювалася прагненням демократизувати державну структуру, подолати склався надмірний централізм.

Однак треба сказати, що далеко не всі здійснювалися заходи відповідали вищеназваної мети, а деколи представляли собою відірвані від реального життя непродумані проекти, не витримували навіть короткого випробування практикою.

Прагнення до демократизації державного життя знайшло вираз у заходах, спрямованих на підвищення ролі Рад, активізацію їх діяльності, зміцнення зв'язків з народними масами. Це було необхідно тому, що в роботі Рад були серйозні недоліки - порушувався принцип колегіальності, сесії Рад скликалися нерегулярно, з порушенням термінів, встановлених Конституцією СРСР, депутати не завжди звітували перед виборцями. У січні 1957 р. ЦК КПРС прийняв Постанову "Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих та посилення їх зв'язку з масами".

У Постановівизначалися завдання Рад: значне поліпшення організаційно-масової роботи та подальше зміцнення зв'язку Рад з населенням, всебічне залучення трудящих в роботу комісій, масових самодіяльних організацій. Оголошувалася рішуча боротьба з бюрократизмом і тяганиною, неуважним ставленням до потреб населення, вживалися заходи щодо посилення ролі Рад в господарському і культурному будівництві, забезпеченні громадського порядку і прав громадян, у дотриманні законності.

Результати позначилися скоро - діяльність Рад пожвавилася: регулярно стали скликатися сесії, на яких обговорювалися і вирішувалися питання розвитку господарства і культури, активізувалася діяльність постійних комісій Рад, тісніше стали зв'язку Рад з населенням.

Розвивалася правова база діяльності Рад. У 1957 - 1960 рр.. в союзних республіках були прийняті нові Положення про місцеві (сільських і районних) Радах депутатів трудящих, в яких регламентувалися їх права і обов'язки, порядок діяльності.

Слід зазначити, що починаючи з другої половини 50-х рр.. стали проводитися політичні кампанії, які зовні носили демократичний характер, а по суті є показною, декларативними, не надавали реального впливу на життя. До них належали всенародні обговорення найважливіших законопроектів, результати якихнавіть офіційно мали рекомендаційну силу.

Деякі волюнтаристські реорганізації, проведені в ці роки, мабуть, навіть не мали здорового глузду. До них з повною підставою можна віднести поділ в кінці 1962 крайових, обласних Рад депутатів трудящих на промислові та сільські, яким були відповідно підпорядковані промислові та сільськогосподарські райони. Повна нікчемність такої реорганізації стала очевидною дуже скоро: порушилося єдність влади, почалася плутанина в управлінні.

Перед країною гостро постала проблема підвищення ефективності управління народним господарством. Звична централізована система сковувала ініціативу підприємств, гальмувала розвиток промисловості та будівництва. Вихід бачився у здійсненні організаційних заходів, перебудови управління. Саме в цьому напрямку відбувався пошук. Згідно з рішеннями, прийнятими в травні 1957 р., галузевий принцип управління промисловістю і будівництвом був у великій мірі замінений територіальним. У зв'язку з цим були скасовані багато загальносоюзні і союзно-республіканські міністерства, що відали промисловістю та будівництвом. Всю країну поділили на 105 економічних адміністративних районів. У кожному з них Радою Міністрів союзної республіки створювався Рада народного господарства (раднаргоспів), який керував підприємствами і будівництвами.

Перехіддо територіальної системи управління промисловістю і будівництвом мав на меті наблизити управління до виробництва, подолати відомчі бар'єри, посилити кооперацію в різних сферах народного господарства.

Однак ця мета досягнута не була. Радикальних змін в розвитку промисловості і будівництва не відбулося. Виявилися нові недоліки - розквіт місництва, не завжди компетентне керівництво. Головна причина невдалого експерименту полягала в тому, що із створенням раднаргоспів в основу управління промисловістю і будівництвом не були покладені економічні методи.

У 50-ті рр.. були здійснені заходи по зміцненню правопорядку і законності. Насамперед було відмінено позасудовий порядок розгляду справ і ліквідовано Особлива нарада при МВС СРСР. Встановлювалося, що справи про контрреволюційних і інших злочини розглядаються в звичайному процесуальному порядку. Багато (хоча далеко не всі) несправедливо репресовані були реабілітовані.

Реорганізації піддалися і правоохоронні органи. У березні 1954 р. за рахунок виведення з МВС СРСР відповідних підрозділів був утворений Комітет державної безпеки при Раді Міністрів СРСР. Через деякий час була усунена надмірна централізація керівництва органами внутрішніх справ. У жовтні 1956 р. управлінняМіністерства внутрішніх справ і управління міліції в областях і краях були реорганізовані в єдині управління внутрішніх справ виконавчих комітетів обласних (крайових) Рад депутатів трудящих. Органи міліції в районах, містах і робочих селищах були перетворені у відділи виконкомів районних, міських і селищних Рад депутатів трудящих. Разом зі змінами в структурі міліції на місцях були переглянуті права органів міліції в союзних республіках. Начальник управління міліції став одночасно заступником міністра внутрішніх справ союзної республіки і призначався Радою Міністрів союзної республіки.

Відновлення принципу подвійного підпорядкування органів внутрішніх справ передбачало зміцнення їх зв'язку з Радами депутатів трудящих, посилення контролю Рад над органами МВС.

Аналогічну мету переслідувало й відновлення в 1957 р. спостережних комісій, що створюються при виконкомах районних Рад депутатів трудящих, на території яких були виправно-трудові установи. Перед спостережними комісіями ставилося завдання здійснення постійного контролю за дотриманням законності в діяльності ВТУ, за долученням засуджених до суспільно корисної праці. Комісії повинні були залучати громадськість до перевиховання засуджених, сприяти у працевлаштуванні осіб, звільнених з місць ув'язнення.

Наприкінці50-х рр.. набула поширення передача деяких державних функцій громадськості. Однією зі сфер, де ця практика особливо широко застосовувалася, була сфера охорони громадського порядку. У листопаді 1958 р. в Ленінграді виникли добровільні народні дружини (ДНД) з охорони громадського порядку.

З метою всемірного розвитку цієї організаційної форми ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР 2 березня 1959 взяли Постанову "Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні". Відповідно до нього ДНД стали створюватися повсюдно. У 1962 р. в країні налічувалося понад 130 тис. добровільних народних дружин, які об'єднували у своєму складі більше 4 млн. чоловік.

Треба сказати, що створення ДНД відіграло, безсумнівно, позитивну роль, дозволило привернути увагу громадськості до вирішення важливого завдання охорони громадського порядку. Разом з тим мимоволі принижувати значення того факту, що ця діяльність вимагає професійного підходу, певних спеціальних знань і навичок, якими належною мірою члени добровільних народних дружин не мали.

У 1960 р. ліквідували Міністерство внутрішніх справ СРСР. Однак, як показала практика, це було непродуманим кроком. Ускладниласякоординація роботи республіканських органів охорони громадського порядку, ослабнув міжреспубліканських обмін досвідом боротьби із злочинністю, знизилися можливості використання в цій боротьбі новітніх досягнень науки і техніки.

Ще раніше, в 1956 р., були скасовані Міністерство юстиції СРСР, міністерства юстиції союзних республік, а їх функції управління передані Верховному Суду СРСР, Верховним судам союзних республік і автономних республік, крайовим, обласним судам. Всі ці суди мали тепер право виробляти ревізії народних судів, контролювати всю їхню діяльність, а також здійснювати керівництво державними нотаріальними конторами.

У лютому 1957 р. у зв'язку зі скороченням обсягу діяльності транспортних суден, а також в силу втрати підстав виділяти ці суди в особливу судову систему вони були скасовані. Розгляд підсудних їм справ було покладено на народні, крайові, обласні суди, Верховні суди союзних і автономних республік.

24 травня 1955 було прийнято Положення про прокурорський нагляд в СРСР, яким вищий нагляд за точним виконанням законів усіма державними органами і установами, посадовими особами, а також громадянами покладався на Генерального прокурора СРСР. У Положенні говорилосятакож про обов'язок всіх працівників прокуратури бути принциповими і непримиренними в боротьбі за забезпечення суворого дотримання законності. Прокуратурі належало своєчасно вживати заходів до усунення різних порушень законів, від кого б ці порушення не виходили.

Положення зобов'язувало всіх прокурорів уважно стежити за тим, щоб жоден громадянин не був незаконно заарештований або необгрунтовано притягнутий до кримінальної відповідальності. Чітко підтверджувалося, що органи Прокуратури СРСР становлять єдину централізовану систему, очолювану Генеральним прокурором, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим.

Суттєвою реорганізації піддалися органи правосуддя. У прийнятому в лютому 1957 Положенні переглядалися повноваження і обсяг діяльності найвищого судового органу країни. Наглядові функції Верховного Суду СРСР були скорочені, а повноваження Верховних судів союзних республік розширені.

Встановлювалося, що розгляд судових справ у порядку нагляду, як правило, має закінчуватися в судових органах союзних республік. Верховний Суд СРСР міг витребувати справи, вироки й рішення по яким вступили в законну силу, тільки в тому випадку, якщо вони були розглянуті в порядку нагляду у Верховному суді союзної республіки. Перегляд справиу Верховному Суді СРСР міг мати місце лише у разі суперечності постанов Верховних судів союзних республік загальносоюзному законодавству або при порушенні цими постановами інтересів інших республік.

Скорочення наглядових функцій давало можливість Верховному Суду СРСР приділяти більше уваги вивченню та узагальненню судової практики, ще ретельніше розробляти керівні роз'яснення судовим органам, займатися питаннями вдосконалення законодавства і судочинства. Верховному Суду СРСР належало право законодавчої ініціативи, а також право входити до Президії Верховної Ради СРСР з поданнями з питань, які підлягають вирішенню в законодавчому порядку, та з питань тлумачення законів СРСР. Верховний Суд СРСР діяв у складі: Пленуму Верховного Суду СРСР, Судової колегії в цивільних справах, Судової колегії в кримінальних справах, Військової колегії.

Верховний Суд СРСР складався з голови, його заступників, членів Верховного Суду і народних засідателів, які обиралися Верховною Радою СРСР, а також голів Верховних судів союзних республік, що були членами Верховного Суду СРСР за посадою.

У грудні 1958 р. відповідно до Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік дільнична система народнихсудів була замінена єдиним народним судом міста чи району. Термін повноважень народних суддів збільшено з трьох до п'яти років. Це забезпечувало можливість народному судді краще вивчити умови району, сприяло стабілізації судової практики, підвищенню якості судової роботи. Згідно Основ народні засідателі стали обиратися на загальних зборах робітників, службовців і селян за місцем їх роботи або проживання, а військовослужбовців - по військових частинах.

Основи встановили підзвітність народних суддів безпосередньо виборцям, всіх інших судів - Радам, їх обрали. Основи передбачили також утворення пленумів Верховних судів союзних республік, що було направлено на забезпечення більш кваліфікованого керівництва діяльністю судових органів, облік специфічних умов республік при здійсненні правосуддя.

Законом від 25 грудня 1958 р. було затверджено Положення про військові трибунали. Входячи в єдину систему судових органів країни, керуючись єдиними для всіх судів принципами правосуддя, трибунали враховували організаційну структуру армії. Нагляд за судовою діяльністю військових трибуналів, організаційне керівництво ними здійснювалися безпосередньо Військовою колегією Верховного Суду СРСР і Пленумом Верховного Суду СРСР.