Державний лад і політичне життя Давньої Русі в ХІ в

Форма політичної влади в Стародавній Русі визначається вітчизняними істориками в залежності від тієї чи іншої інтерпретації соціально-економічного ладу.

1.Я. Фроянов вважає, що на зміну федерації племінних князівств в 2-ій половині Х1 в. приходять міста-держави з республіканським ладом правління. На чолі кожного з них стояло народне віче, що запрошує або вибираєте князя для виконання службових функцій.

Більшість істориків визначає Давньоруська держава як ранньофеодального монархію на чолі з великим князем київським - захисником руської землі, її організатором і законодавцем, верховним суддею, адресатом і розподільником данини.

Особливості давньоруської ранньофеодальний монархії виявлялися у збереженні елементів додержавної системи організації суспільства, що прийшли з епохи військової демократії і обмежують княжу владу.

3. До них відноситься віче, яке, наприклад, активно діє в Новгороді протягом усього Х1 в. і пізніше. У Києві ж про його існування нам відомо менше, тому що літописи фіксують його скликання тільки в кризові моменти, коли, мабуть, віче було покликане виправляти помилки князівської влади або компенсувати її тимчасову слабкість.

3. Двояку роль відігравала і князівська дружина. З одного боку, вона була носій принципу державності, а, з іншого - зберігала традиції племінної демократії. Дружинники сприймали себе не підданими, а соратниками і радниками князя. Володимир думав з дружиною ладі землення, і про ратех, тобто про справи державних і військових, змушений був зважати на її думку. Так літописець наводить випадок, коли дружина висловила своє невдоволення скупістю Володимира, що виставив під час бенкету деревяний посуд. Князь, вважаючи, що втрата дружини коштує дорожче злата й срібла, задовольнив її вимогу.

Найбільш авторитетні, старші дружинники, що складали постійна рада (думу) князя, називалися боярами. Молодші дружинники - рядові воїни іменувалися отроки і Грід.

3.Озброєння вільних общинників - воїв, характерне для племінного ладу, зберігалося, хоча і у всі зменшувати масштаби. У літописі зафіксовано участь общинників у військових діях. Саме існування маси вільних озброєних людей підтримувало могутність народного віча.

3. Родовий (династичний) характер успадкування влади. У Древній Русі влада великого князя не обовязково передавалася від батька до сина. До елементів додержавні відносин слід віднести і те, що Давня Русь сприймалася свідомістю сучасників як володіння всього роду Рюриковичів. Воно передбачало т.зв. лествічное право успадкування, тобто передачу влади за старшинством (наприклад, від померлого князя не до його старшого сина, а став старшим у роді наступного брату). Таким чином, згідно з панівним вічовим представленням людей тієї епохи, князь мав владу тільки як представник всього роду. Складається не монархічний, а родової або династичний сюзеренітет, що став стрижнем державної системи Стародавньої Русі.

3. З іншого боку, тривала, особливо після прийняття християнства, сакралізація особистості князя (її тепер вважали священною), що створювало духовні передумови для розвитку самовладдя і зміцнення князівської влади. Важливо, що середньовіччі поведінка людей визначалося ідеальними факторами не в щонайменше ніж соціально-економічними і політичними.

Еволюція давньоруської державності.

3. Усобиці. Збереження єдності роду деякий час зумовлювало збереження територіальної цілісності держави. Наприклад, землі, що виділяються того чи іншого князя, після його смерті поверталися в рід. Проте вже після смерті Ярослава Мудрого (1019-1054) і розподілу землі між братами на чолі зі старшим 1зяславом, посадженим в Києві і шанованим молодшими в батька місце, починаються усобиці між окремими гілками розрослося роду Рюриковичів. Особливо гострою була боротьба між дітьми Святослава правив у Чернігівській землі і Всеволода до якого відійшов Переяславль й далека північному східна окраїна - Суздальська земля.

3. Місцеві князівські династії. Зі зміною соціально-економічної та зовнішньополітичної обстановки і з метою подолання усобиць перед лицем що нависла загальною для всіх половецької небезпеки на зїзді князів у м. Любечі (1097), скликаному з ініціативи Володимира Всеволодовича Мономаха, були прийняті рішення, які підривають основи родового сюзеренітету і старейшінства. Князі проголосили принцип: Каждо так тримає отчину свою, який наводив на практиці до заміни родового володіння сімейним, а родового старейшінства політичним єдиновладдя. В окремих князівствах стали затверджуватися мікродінастіі - окремі гілки роду Рюриковичів. У цих династіях також застосовувався принцип передачі влади за старшинством, пряме успадкування ще не стало єдино можливим. Так, наприклад, онук Володимира Мономаха 1зяслав Мстиславич, зайнявши силою київський престол і відтіснивши дядька Вячеслава Володимировича, змушений був під впливом політичної обстановки та культурної традиції запросити його в 1150 р. як співправителя.

Розвиток нових принципів вело до встановлення васальних поземельних відносин і, у результаті, до політичної роздробленості.