Східна політика Росії

Российская дипломатія проявляла найбільшу активність на Балканах і в країнах Азії. Її зусилля спрямовувалися на те, щоб стримати просування суперників до кордонів імперії і випередити їх у захопленні нових сфер впливу. У цьому виявлялися дві основні тенденції зовнішньої політики нашої країни на всіх її географічних напрямках.

Балкани Росія традиційно вважала зоною своїх інтересів у звязку зі значним православним населенням і під впливом ідей панславізму. Але головним чинником, хоча й менш декларованим, було важливість проток Босфор і Дарданелли для російської зовнішньої торгівлі, особливо вивезення хліба (через протоки провозилися понад 80% експорту російського зерна). Величезну важливість для Росії мало військово-стратегічне проток.

Але на рубежі століть Росія бажала лише стабілізації становища на Балканах, не переходячи до активної наступальної політики в регіоні. Міністр закордонних справ А.Д. Лобанов-Ростовський сформулював завдання так: необхідно поставити Балкани під скляний ковпак, поки не закінчиться конфлікт на Далекому Сході.

Росії на Балканах протистояла Німеччина, зміцнюється свій вплив у Болгарії, Австро-Угорщина і Англія. З Австро-Угорщиною, також переживала внутрішню кризу, в 1897 р. Росія уклала угоду про збереження існуючого в регіоні положення (статус-кво), а в 1903 р. - Мюрцштегское угоду, також спрямоване на запобігання загострення балканської ситуації. Основна боротьба з Німеччиною розгорнулася в сусідніх регіонах.

Близькосхідна політика Росії була тісно повязана з ситуацією на Балканах.

3. Османська імперія (Туреччина). Переговори з Німеччиною про майбутнє визнання російського контролю над належали Туреччині протоками в обмін на нейтралітет Росії щодо зростаючого німецького впливу в Туреччині зазнали невдачі. У піку Німеччині вдалося досягти угоди з Туреччиною про російський переважне право на будівництво залізниць на південному узбережжі Чорного моря. У Туреччині російсько-німецькі відносини продовжували загострюватися в міру збільшення впливу обох країн.

3. У Персії (1рані) ситуація була іншою. Тут Росія діяла найбільш сучасними методами - посилюючи фінансову залежність шахського режиму. Великі позики шахові, створення російського російського Обліково-позичкового банку Персії, що мав право карбування монети, забезпечили підписання угод 1890 і 1901 рр.. В результаті Росія змогла успішно перешкодити не тільки спробам Німеччини поширити свій вплив на цю країну, але і прагненню Англії поділити Персію на сфери впливу.

Далекосхідне напрямок з кінця XIX ст. набувало все більшого значення в російській зовнішній політиці. Не маючи сил для докорінної зміни становища в балканської-близькосхідному регіоні, вітчизняна дипломатія проявляла найбільшу активність в Китаї.

3. Економічна експансія стала основною формою розширення впливу Росії на Далекому Сході. Натхненником мирного захоплення територій став міністр фінансів С.Ю. Вітте. Він запропонував почати просування до Північного Китаю з будівництва Транссибірської залізниці (1891-1903 рр..) Та активізації торговельно-фінансової діяльності. Росія, за зразком своєї перської політики, видавала Китаю позики в обмін на згоду китайського уряду на будівництво в Маньчжурії екстериторіальною (тобто, що знаходилася на території Китаю, але непідвладною китайській владі) Китайської східної залізниці - КВЖД (1896-1901 р. ), розширення впливу Російсько-китайського банку, отримання низки концесій.

У підсумку Росія зміцнилася на Далекому Сході, але навіть з урахуванням цих досягнень, реальне економічне освоєння Маньчжурії вимагало значно бo льшіх коштів і часу, і головне, могло мати успіх лише в умовах мирного розвитку відносин з Японією і Китаєм.

3. У російсько-китайських відносинах це умова в основному зберігалося. Росія діяла економічними методами, підтримувала Китай у його спробах протистояти натиску Японії. Після придушення європейськими державами китайського повстання 1900 російський військовий загін першим був виведений з центральних районів країни на Північ для подальшої евакуації до Росії.

3. Відносини з Японією розвивалися іншим шляхом. Российская дипломатія помилково продовжувала вважати своїм головним безпосереднім суперником на Далекому Сході Англії. Зростаюча агресивність Японії, швидко перетворюється на велику економічну державу, недооцінювалася. Після японо-китайської війни 1894-1895 рр.. та отримання Японією по Сімоносекскому договором з Китаєм прав на Корею і Ляодунський півострів, Росія в союзі з Німеччиною і Францією домоглася відмови Японії від Ляодун, але виникла нова військово-політична ситуація.

Микола II обрав шлях загострення відносин з Японією. У 1896 р. був підписаний оборонний антияпонський договір з Китаєм. У 1897 р. російська ескадра зайняла Порт-Артур на Ляодун, а в 1898 р. Росія домоглася оренди Квантунської півострова (південній частині Ляодун) на 25 років з правом будівництва залізниці.

1мператор, який мріяв про приєднання Маньчжурії та Кореї, піддався впливу придворної угруповання на чолі з відставним гвардійським ротмістром А.М. Безобразова, близьким до царя. Евакуація військ з Маньчжурії була припинена. Всупереч запереченням Вітте і міністра закордонних справ В.Н. Ламздорфа, цар санкціонував курс на швидку війну з Японією, яка, на його думку, не мала справжньої армії. Під тиском кліки Безобразова в 1903 р. Вітте був звільнений з посади міністра фінансів. Ламсдорф подав у відставку, яка не була прийнята імператором.

Безобразов мав успіх у Миколи II не тільки у звязку з близькістю його ідей авантюристичні думок імператора, але і завдяки підтримці міністра внутрішніх справ Плеве, який вважав, що маленька переможна війна з Японією помякшить соціально-політична криза в країні.

У 1902 р. Японія, завершивши військову підготовку і побудувавши флот, технічно і чисельно перевершує російську Тихоокеанську ескадру, отримала кредит від США і уклала союз з Англією. У 1903 р. Японія висувала все більш жорсткі вимоги до Росії по відношенню до Кореї та Маньчжурії. Росія виявилася неготовою до війни (не завершилося будівництво Транссибірської дороги і укріплень Порт-Артура, не заготовлено було достатньо боєприпасів, на Далекому Сході розміщувалося лише 100 тис. російських солдатів), і поступово йшла на поступки, відтягуючи початок війни.

31 грудня 1903 Японія висунула ультиматум про визнання її виключного права на Корею і Манчжурію. Послана 22 січня телеграма з відповіддю, що містила поступки по більшості вимог, була затримана японцями і дійшла до російського посла в Токіо вже після оголошення Японією війни.