Інтеграційні процеси в країнах, що розвиваються

Розвиток інтеграційних процесів - порівняно нове явище у взаємному економічному співробітництві країн, що розвиваються. Виникнення багатосторонніх економічних обєднань країн, що розвиваються припадає в основному на кінець 50-х - початок 60-х років. За даними ЮНКТАД (Конференції ООН з торгівлі та розвитку), на початок 80-х років міждержавні економічні звязки що звільнилися країн здійснювалися вже в рамках 44 регіональних торгово-економічних угруповань, 30 асоціацій виробників сировинних товарів, двох валютних союзів, восьми платіжних клірингових і пяти кредитних угод. Частка інтеграційних угруповань у загальному товарообігу країн, що розвиваються зросла з 7% у 1960 р. до 15% до середини 80-х років.

Інтеграційні процеси в країнах, що розвиваються здійснюються перш за все на регіональній основі: в Латинській Америці, Азії, Африці, Близькому і Середньому Сході.

Досвід інтеграційного розвитку в окремих регіонах

Економічна інтеграція в Латинській Америці (19 південноамериканських республік і Мексики) розвивається в різних формах. У 1960 р. була створена Латино-американська асоціація вільної торгівлі (ЛАСТ), перетворена в 1983 р. у Асоціація латиноамериканської інтеграції (ЛАЙ). Члени Асоціації поділяються на три категорії: найбільш розвинені країни (Аргентина, Бразилія, Мексика), країни середнього рівня розвитку (Чилі, Колумбія, Перу, Уругвай, Венесуела) і найменш розвинуті країни (Болівія, Еквадор, Парагвай). Головну увагу Асоціації було звернуто на промислове кооперування по конкретних галузях і спільні програми розвитку економіки та експорту при подальшій лібералізації внутрішньозонального торгівлі. Внутрішньорегіональної експорт в середині 80-х років становить 16% від загального експорту Латинської Америки.

Розвивалося співробітництво і в рамках інших організацій: Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС), субрегіональному Андської групи, Амазонского пакту (1978), Аргентина-Бразильської інтеграції (1986) та ін

У 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю та Парагваю підписали угоду про створення Спільного ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР) у складі чотирьох держав із загальним населенням 200 млн. чоловік, територією 11 млн. км2 (майже 2 / 3 Південної Америки) і ВВП 460 млрд. дол (1992).

Учасники МЕРКОСУР припускали з часом підключити до цієї організації інші країни південноамериканські, перетворити його на основне поєднання Південної Америки.

Інтеграційні процеси розвивалися і в Карибському басейні, де з 1973 р. існувало Карибське співтовариство (КАРІКОМ), що обєднав 14 англомовних держав. У рамках Спільноти існував і Спільний ринок.

Президент США Дж. Буш 27 червня 1990 виступив з ідеєю «нового економічного партнерства» у Західній півкулі. Його ініціатива зустріла позитивні відгуки більшості латиноамериканських урядів. У 1992 р. було створено Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) за участю Мексики, США, Канаді.

Інтеграційні процеси в Африці йдуть з початку 60-х років. На першому етапі виникали організації, властиві африканським природних умов, наприклад, сім організацій так званого «річкового профілю»: ОМВГ (Організація з освоєння басейну річки Гамбія), ОМВС (Організація з освоєння річки Сенегал), організація з експлуатації та розвитку басейну річки Катери і ін Але вони, як правило, виявлялися малоефективними з-за повної відсутності виробничих звязків. Наприкінці 80-х років були створенi структури по концентрації процесів і перетворення їх в інтеграційні: Африканська лісопромислова організація, Міжнародний союз країн - виробників какао, Асоціація з розвитку рисівництва в Західній Африці та ін

З урахуванням пріоритетних потреб все більша увага приділяється Договору про поетапне створення економічного Африканського співтовариства (АфЕС), організованого в 1994 р., дія якого розрахований на 34 роки. Головними елементами АфЕС є вже існуючі субрегіональні угруповання, зокрема, ЕКОВАС (західноафриканських Економічне співтовариство держав, створено 16 країнами в 1975 р.), Комес (Загальний ринок Східної та Південної Африки, 1993), САДК (Співтовариство розвитку Півдня Африки, 1992, 12 держав), ЮДЕАК (Митний і економічний союз Центральної Африки, 1967, шість країн). У перші 20 років першочергову увагу планується приділити саме цим організаціям, спрямувати зусилля на скоординованість їх діяльності.

Інтеграційні процеси в Африці йдуть нелегко, наражаючись на перешкод обєктивного та субєктивного характеру. Цілком ймовірно практичний ефект від АфЕС буде у віддаленому майбутньому. Проте сам процес формування Спільноти дасть поштовх економічної взаємодії африканських країн.

В даний час визначилися три зони співробітництва в арабському світі:

1) Магриб (Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко і Туніс);

2) район Перської затоки (Емірати і Саудівська Аравія);

3) створений у 1989 р. Рада арабського співробітництва (ПАР): Єгипет, Ірак, Йорданія, Ємен.

Цілий ряд регіональних інтеграційних угод та організацій діють в країнах арабського регіону (на двосторонній і багатосторонній основі). Загальною, універсальною організацією для всіх країн є Ліга арабських країн.Вісім держав є членами Арабського валютного фонду (АВФ), якого розрахунковою одиницею є арабська динар. АВФ створений з метою розширення торгівлі між нафтовидобувними та іншими арабськими країнами, а тому що до цієї організації входять і держави Африки, вона надає певний вплив на інтеграційні процеси на континенті.

Успішна реалізація програм інтеграції в регіоні багато в чому визначатися загальнополітичними проблемами, такими, як рішення палестинського питання, врегулювання територіальних та інших спорів між самими країнами регіону, включаючи проблему лідерства в арабському світі.

У Південно-Східної Азії створюються нові форми міжнародного поділу праці між країнами різного рівня розвитку.

Найбільш успішно діючої інтеграційної угрупованням є АСЕАН (Бруней, Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд), яка через двадцять років свого існування досягла значного прогресу на шляху створення обєднаного ринку. Країни, що входять до АСЕАН, поступово переходять переважного від експорту сировини до експорту виробничих виробів, у тому числі до Японії і США. Основою швидкого розвитку є збільшення прямих приватних капіталовкладень, у тому числі іноземних.

Однак, незважаючи на швидке зростання виробництва більшості країн-учасниць, їх взаємні звязки по лінії формальної міждержавної інтеграції поки що недостатньо розвинуті, їм не вдається знизити мита на товари внутрішньо регіональної торгівлі через опір Індонезії, яка побоюється, що це негативно позначиться на розвитку її промисловості. Просування до регіонального єдності йде поки що повільно.

Незважаючи на існуючі труднощі в організації та роботі інтеграційних союзів і обєднань, за ними майбутнє: вони сприяють не тільки ліквідації економічної відсталості, воєнних конфліктів, але і створюють противагу надмірному іноземній експансії розвинених країн у регіонах.

Найбільш загальний підсумок економічного зростання в країнах, що розвиваються характеризується тим, що в період 1960-1990 рр.. обсяг виробництва в цілому значно зріс. У результаті вікова тенденція збільшення розриву в рівнях розвитку між колишнім метрополіями і країнами, що розвиваються в цілому почала сповільнюватися, що свідчить про початок модернізації країн Третього світу.