Розвиток ремесел і міст

Розвиток ремесел

У східних словян ремесло відокремилося від сільського господарства ще у VI-IX ст. В епоху Київської Русі відбувався справжній розквіт ремісничого виробництва. За джерелами можна виділити 64 ремісничі спеціальності: обробка заліза, кольорових металів, дерева, каменю, шкіри та хутра, вироблення тканин і одягу, виготовлення кераміки, ювелірних виробів і т. д. Тільки із заліза та сталі давньоруські майстри виготовляли понад 150 видів різних виробів.

У Київській Русі відзначається поділ ремісничого виробництва на сільське (сільське) і міське, що відповідало конкретним потребам сільського і міського населення у певних знаряддях праці, побутових предметів і т. д.

Серед ремесел особливо значуща була обробка заліза. Сировиною для виробництва заліза були дернові, озерні і болотні руди (що містять 20-50% металу). Виробництво заліза було засновано на сиродутном способі, коли в примітивних домницях у горні на деревному вугіллі отримували крічное залізо. Криця потім проковувати для одержання заліза, придатного для вироблення інших готових металевих виробів. Виробництво заліза у основному розвивалося в сільській місцевості з наступним перевезенням його у інші міста та райони. Втім, домниці були і в деяких староруських містах.

Зростає спеціалізація ремесла по районах. Уже в XII в. виділяються Устюжскій район на північному заході, що спеціалізується на ливарному виробництві, Овруцький район на південному заході, знаменитий виготовленням шиферних пряслиць.

У сільській місцевості в основному виготовляли предмети для потреб землеробського населення (серпа, лопати, сокири, лемеші і т. п.). Більш різноманітним було міське залізоробне виробництво, яке відрізнялося більш високою технікою. Міські ремісники виготовляли не тільки гармати сільського господарства, але й різні побутові предмети, зброя (копія, шаблі, мечі, бойові сокири, стріли), броню (щити, шоломи, кольчуги).

В містах складнішою була і техніка ювелірних виробів. Сільські ремісники в основному використовували лиття для вироблення порівняно невеликого кола ювелірних виробів (персні, браслети, намиста, сережку, кільця скроневі і т. п.), у місті ж виконували більш тонкі ювелірні роботи: карбування, ковку, гравірування, чернь, позолоту, скань, емаль. Археологічні памятки показують, що багато видів цих виробів за якістю, техніці виконання перевершували аналогічні вироби західноєвропейських ремісників.

Як міське ремесло виділяється виробництво будівельних та оздоблювальних матеріалів - цеглини, черепиці, плитки, які широко використовуються при будівництві церков, будинків та інших споруд. До наших днів збереглися в Києві Золоті ворота, Софійський собор з його унікальними мозаїками і фресками, побудований в 1037 р., в Новгороді - Софійський собор, побудований в 1050 На початку XII ст. київські теслі збудували великий деревяний міст через Дніпро.

За соціальним положенням ремісники поділялися на кілька груп: сільські ремісники - общинники, ремісники - холопи в монастирських, боярських і князівських дворах, вільні міські ремісники, колишні самої численною групою. Для захисту своїх інтересів міські ремісники обєднувалися в організації, колишні прообразами цехів.

Міста

Інтенсивний процес відділення ремесла від сільського господарства приводив до зосередження в містах маси ремісників, що виробляли товар не тільки на замовлення, а й на продаж.

Саму назву «город» на Русі означало укріплене поселення, місце обгороджене. Однак власне містами ці городища-тверді стали лише тоді, коли в них зявилося постійний населення, коли вони стали центрами управління феодальної округою, центрами ремесел і торгівлі.

По підрахунках академіка М. М. Тихомирова по літописах, в IX-X вв. існувало 25 міст, в XI в. виникло ще 64, в XII в. - 135, до моменту монголо-татарського нашестя на Русі вже було близько 300 міст.

З часом змінювалося не лише кількість міст. Змінювався й саме місто. Спочатку російські міста (IX-X ст.) Являли собою фортеці. Формування міста як центру ремісників і торговців тільки намічається. Але вже в цей період під його стінами виникають до певної міри самостійні поселення. Спочатку вони не відносяться до міста, але приблизно до кінця X в. перетворюються в його частина - передграддя або посадити з ремісничим і торгівельним населенням, яке в силу своїх занять живе не на горі - пагорбі, де стоїть фортеці, а внизу - біля річки, на Подолі.

Шляхи сполучення

Головними шляхами сполучення в Древній Русі були водні.На основі тих, що були водних систем виникає ряд шляхів, який мав значення, як для окремих земель Київської Руси, так й для держави загалом. Найбільш стійкі шляхи сполучення складаються на основі великих річкових систем.

Одним з найбільш відомих - водяний шлях «з варяг у греки», який зєднав Балтійське море із Чорним. Він простягнувся через російські землі на тисячу кілометрів з півночі на південь. Мабуть, зарано склалося відгалуження шляху «із варяг у греки» на Західну Двіну.

За Дніпровському шляху з Візантії на Русь везли дорогі тканини, книги, ікони, вина, фрукти, овочі й прянощі, скляні та ювелірні вироби. З північних районів везли Дніпром ліс, мед, хутра, віск, з прибалтійських країн - бурштин, зі скандинавських - предмети ремесла і деякі види зброї.

Жвавим був і найважливіший Волзький дорогу - на Каспій, Кавказ та Закавказзя, в арабські країни. Водяний шлях мав сухопутне відгалуження, що починався з земель Волзько-Камськой Болгарії і йти у Середню Азію. За Волзькому шляхи вивозилися хутра, віск, мед, льон, полотна, срібні вироби, кольчуги. На Русь по Волзі везли дорогі східні тканини, у тому числі «паволоки» - шовкові тканини, дорогоцінне каміння, золото і срібло, прянощі, фрукти.

Існували й інші водні шляху, які обслуговували як окремі невеликі місцевості, так і великі райони - землі.

«Руська правда» свідчить і про існування сухопутних великих торгових шляхів - «готелів великих».Одна з таких великих сухопутних доріг вела з Києва на захід через Краків і далі на територію Чехії - на Прагу і в південну Німеччину на Раффелиптетген і Регенсбург. У Регенсбурзі була особлива Всесвітній купців, що торгували з Руссю.

Торгівля

Сухопутні дороги був повязаний Київ з Прикарпаттям, де були соляні копальні, що постачали сіллю південноруські землі.

Одним з найбільших ремісничих і торгових центрів був Київ, який налічував в період його розквіту 100 тис. жителів. У Києві було вісім ринків, кожен з яких спеціалізувався на продажу певних товарів. Через Київ проходив водяний шлях «з варяг у греки».

Найважливішим торговельним і ремісничим центром був і Новгород. 152 вигляду виробів з заліза і сталі, 205 видів продукції з дерева, багато з яких прикрашалися витіюватою різьбленням - такий асортимент виробів ремісників стародавнього Новгорода. А гончарів було так багато, що цілий район міста називався гончарні (Людина) кінцем. Тканини для повсякденного одягу русичів вироблялися в Новгороді. У XI-XII ст. це були вертикальні ткацькі верстати, а на рубежі XII-XIII вв. в Новгороді одночасно з західноєвропейськими країнами зявилися більш продуктивні горизонтальні станки. Судячи з розкопок у Новгороді виготовлялися різні види шкіряного взуття. Славився Новгород і своїми ювелірних справ майстрами, які для прикрашання своїх виробів використовували складні прийоми: гравірування, виїмчаста і перегородчасту емаль, скань, зернь, золочення та ін

Як уже зазначалося, Новгород був складовою частиною великого водного шляху давнину «із варяг у греки» - з країн Скандинавії до Візантії. Новгородські купці вели жваву торгівлю зі Скандинавією, Данією, містами Ганзейскої союзу.

Однак «заморська» торгівля мала дуже обмежене значення для економіки країн, тому що ввозилися в основному предмети розкоші, що споживали верхівкою феодалів та духовенства. Вивозилися ж головним чином продукти промислового господарства.

Грошова система

Природним наслідком розвитку торгівлі було виникнення грошової системи. Спочатку мірилом цінності була худоба, тому й гроші називалися худоба.У період Київської Русі існувала грошова одиниця куна, засвідчує тому, що коли-то у східних словян мірилом вартості було хутро куниці. Ймовірно, худобу зявився в південних місцевостях, де було розвинене скотарство, куна а - у північних, де помітна роль належала полюванні.

До другої половини X ст. на території Русі мали ходіння візантійські й арабські монети, а потім і західноєвропейські монети (пфеніги німецькі, денарії Угорщини, Чехії та ін.) Наприкінці X - на початку XI ст. починається карбування власної монети. Ймовірно, це сталося після офіційного прийняття на Русі християнства, так як на одному з типів срібних монет є зображення Ісуса Христа, а на всіх монетах (як золотих, так і срібних) зображений князь з хрестом - символом християнства.

Великі платіжні операції в Середньовічної Русі забезпечувалися срібними злитками. На території давньоруської держави зверталися злитки різної ваги і виду, але переважне значення мали так звані київські та новгородські гривні.

Київські гривні XI-XIII ст. - Це литі зливки шестикутної форми, що мали стійкий вес-близько 160 м. Вони функціонували з середини XI ст. аж до монголо-татарської навали майже на всій території Київської Русі, але більш за все у південних районах.

Новгородські гривні - злитки мали інший вигляд і вага. Це довгі (14-20 см) палички-бруски вагою близько 200 г, що містять більший епіграфічних матеріал - на них нерідко подряпано імена тих, для кого вони відлили. Структура грошового рахунку, зафіксована Великої редакцією «Руської Правди»: 1 гривня = 20 ногатам = 50 кунам = 150 або 100 вевериць

З настанням феодальної роздробленості розвиваються місцеві грошово-вагові системи, ринкова сфера життєдіяльності яких обмежена територією окремих земель.