Криза розвитку та іноземна допомога

Африка за визнанням фахівців потроху змінюється і явно йде вперед. Намітився на рубежі 80-90-х років у звязку з крахом марксистського соціалізму перехід обрали було цю модель країн на рейки ринково-приватновласницької розвитку дав додатковий імпульс руху до економічного прогресу. Все більша кількість країн одна за іншою заявляють про своє прагнення до лібералізації та приватизації економіки, про готовність запозичувати ідеї плюралізму і практику багатопартійності. Не зовсім поки ясно, наскільки ці наміри серйозні і наскільки їх здійснення допоможе руху вперед. Але сам імпульс виразно помітний, це в певному сенсі ознака нашого часу, чуйно сприйняте на континенті, де до того до розвитку за ринково-приватновласницької капіталістичному шляху багато ставилися насторожено, вважаючи його як би чужим, непридатним для Африки (інша річ генетично близький марксистський соціалізм з його колективістським установками, командної дисципліною і священною ненавистю до приватної власності і багатим взагалі).

Однак одна справа - благі наміри, і зовсім інша - реальність. Навіть якщо прийняти як бажані й обнадійливі рух Африки в бік ринкової економіки та деякі досягнення в цьому напрямку, включаючи адаптацію міського населення і певний розвиток дрібного та середнього підприємництва, про успіхи тут говорити рано. Зате про суворий кризі, кризі розвитку континенту, говорять уже багато і досить давно, як у самій Африці, так і поза нею. І для цього є серйозні підстави.

По-перше, 80-ті роки пройшли в Африці під знаком спаду в темпах розвитку, істотного загострення продовольчої проблеми. Вразила широкий пояс Сахеля і деякі прилеглі райони жорстока посуха, повязана з настанням пісків Сахари, принесла нещастя ряду країн, від Малі до Мозамбіку. Але особливо постраждали Ефіопія, Чад, ЦАР, Нігер. В Ефіопії, найбільш багатонаселеної з перерахованих країн, це призвело до масових вимушеним переміщенням населення і відповідно до різкого загострення злиднів, а в поєднанні з марксистсько-соціалістичними експериментами, знекровили економіку країни, - до голоду і голодної смерті сотень тисяч, якщо не мільйонів людей.

По-друге, поширеність соціальних експериментів з марксистської моделі призвела до кризи, аналогічного Ефіопська, багато хто з країн Тропічної і Південної Африки. Скоротилися закордонні інвестиції, - для них не було в згаданих країнах ні простору, ні умов. Порушити звичний баланс в зовнішньоторговельних звязках, а торговельні звязки з так званим світом соціалізму завжди мали потворний характер і звичайно не сприяли розвитку, в кращому випадку сприяли озброєння і посилення військової потужності відповідних країн, що знов-таки лягало на слабку економіку цих країн нестерпним тягарем.

По-третє, Африку буквально потряс потужний демографічний вибух. Здавна полупервобитний цей континент був малонаселених внаслідок хоча б несприятливих умов для проживання людини. Темпи приросту населення були досить стабільними у своїй неквапливості, причому масовий вивіз рабів - всупереч наявним на цей рахунок упередженим уявленням - не дуже на них впливав. До початку XVII ст. на континенті орієнтовно проживало 55 млн. чол., до початку XIX ст. - 70, до початку XX ст. - 110 млн. чол. Однак енергійна колонізація та освоєння Африки європейцями, знайомство з основами європейської культури, зокрема з медициною і гігієною, успішна боротьба з африканськими хворобами (малярією, сонної хворобою і т. п.) - все це вже до моменту деколонізації за якісь 60 років призвело до того, що населення континенту зросла більш ніж удвічі - до 275 млн. чол. Звільнення Африки дало ще один потужний поштовх зростанню темпів приросту, які нині досягли 3,1% на рік. У результаті населення континенту за 30 років збільшилася ще разів більш ніж удвічі, досягнувши 600 млн. І продовжує зростати такими ж темпами. До 2010 р., як очікується, буде один мільярд африканців.

Неважко з цього висновок, що за загального падіння темпів економічного приросту, що намітився у 80-х роках, демографічний вибух призвів до того, що дохід на душу населення на континенті став зменшуватися. Іншими словами, люди починають жити бідніше, ніж вчора. Це і є криза розвитку. Криза, складовими якого є багато факторів - соціальні, економічні, політичні, цивілізаційно-культурні, але вирішальний внесок у який вніс демографічний фактор, теж, зрештою, тісно повязаний з усіма іншими.

Криза не зявився несподіванкою для світу. Про нього попереджали давно, оперуючи серйозними економіко-статистичними викладками, соціологічними, демографічними та іншими спеціальними дослідженнями. У ряді країн, як в Кенії і Ботсвані, Нігерії та Замбії, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Зімбабве, Заїрі і деяких інших, ведуться навіть на національному рівні кампанії на користь малосімейних, обмеження народжуваності. Але ефект їх наразі невеликий. Крім того, коріння кризи йдуть не тільки в демографічний фактор. Соціокультурна відсталість населення, про яку вже йшла мова, грає тут велику роль, бо саме вона стримує темпи економічного зростання і сприяє ризикованим соціальних експериментів. А для подолання її потрібно довший час. А дні, що в африканців немає, бо кожен прожитий рік приносить нові проблеми, в першу чергу все ті ж демографічні. Як вирватися з цього порочного кола?

Звичайно, найкраще було б зробити це, піднатужившись, власними силами - приблизно так, як вирішує свої проблеми, пишаючись цим, теж вельми перенаселений Китай. Але Африка - не Китай. Різниця потенціалів вельми відчутна. І на власні сили африканцям розраховувати не доводиться, що добре розуміє й увесь інший світ. Тому проблеми Африки - це проблеми усього світу, що людство досить адекватно усвідомлює, намагаючись допомогти.

Перш за все це допомога продовольством, допомога в біді, в скрутну хвилину. Таке трапляється нерідко, причому найчастіше - у бідних країнах з марксистським режимом, як то було в 80-х роках в Ефіопії. Світ досі памятає, як у дні, коли правляча верхівка країни помпезно відзначала десятиріччя своєї революції, народ помирав від голоду, а допомагали людям ті самі «імперіалісти», якими ображали офіційна преса. Західна допомога Африці обчислюється в середньому в 15 млрд. дол на рік, а до 2000 р., як очікується, ця цифра зросте до 22 млрд. Загалом за 1963-1982 рр.. безкоштовний продовольчий імпорт до Африки збільшився, за деякими підрахунками, в 6,5 раза. У середині 80-х років потреба в продовольстві вже на 20% задовольнялася за рахунок такого роду імпорту. Все більш очевидним стає, що Африка прогодувати себе не може і в осяжному майбутньому, мабуть, не зможе.

За певну, причому все більшу частину імпорту доводиться платити. Платити ж країнам Тропічної та Південної Африки, крім хіба що деяких заможних країн, практично нічим. Звідси загрозливий і швидкими темпами збільшується, зростання заборгованості. Тільки за 1982-1990 рр.. вона збільшилася удвічі, з 138,6 до 272 млрд. доларів, що становить приблизно 93% ВВП (валового внутрішнього продукту) континенту. І ці борги - в основному за рахунок неарабського Африки. Правда, частково швидке зростання заборгованості повязаний з грою світових цін на деякі види сировини, що поставляються Африкою. Однак гра цін у цьому сенсі - норма світового ринку, як закономірно і постійне відносне зростання цін на технічний імпорт, імпорт промислових товарів високої технологічної складності, в порівнянні з усім тим же сировиною. Баланс, природно, не на користь Африки.

За останні роки у звязку з економічними проблемами Африки лунають голоси про необхідність встановлення так званого нового міжнародного економічного порядку. Під цим термінологічним нововведенням прихована, просто кажучи, надія на продовження і закріплення в нормативній формі практики постійних дотацій, хоча б за рахунок частини коштів, зекономлених в результаті скорочення гонки озброєнь. У наші дні, коли весь баланс світових політичних сил рішуче змінився у звязку з крахом марксистсько-соціалістичного режиму в СРСР та країнах Східної Європи, такі надії вже не тільки не безпідставні, але дуже реальні. Світ, мабуть, зможе у близькому майбутньому підсилити свою допомогу Африці, може бути, навіть штучно підвищити ціни на деякі види її сировини, подібно до того як робив десятиліттями СРСР з кубинським цукром. Але ця і будь-яка інша допомога - слід чітко собі уявляти - не може вирішити проблем Африки, може навіть збільшити їх.

Будь-яка штучна економічна стимуляція, будь-які форми допомоги та дотацій можуть мати значення лише як підтримка власних зусиль Африки. Без власних зусиль, спрямованих на налагодження самообеспечівающего господарства, допомога піде в пісок, як то вельми переконливо продемонструвала наша власна зруйнована режимом економіка на рубежі 80-90-х років. Як не непорівнянні за багатьма параметрами негритянська Африка і колишні країни марксистського соціалізму на стику Європи і Азії, між ними є і щось спільне: тільки рішучий поворот до ринково-приватновласницької економіці і перетворення маси люмпенів і соціальних утриманців у господарів власного життя, що відповідають за себе і свої сімї учасників ринкового економічного процесу, можуть рішуче змінити долі опинилися в жорстокому кризі країн.

Як і коли, за яких обставин зуміє Африка добитися такого - це питання запитань. Але іншого виходу в неї немає. А можливості, при всіх складнощах досягнення бажаної мети, є. Важливою запорукою успіху є зазначений уже рішучий поворот «заблукали» було країн Африки в бік капіталістичного ринку, ринково-приватновласницької економіки - маються на увазі тенденції до лібералізації та приватизації, до багатопартійності і плюралізму і т. п. Усвідомивши що спіткали їх невдачі, ті країни Африки, які віддали данину пошуку легких шляхів без кардинальної ломки внутрішньої структури, повертаються і починають свій шлях майже заново. І в цьому - запорука завтрашнього успіху, якому буде намагатися сприяти зовнішній світ. Ще однією запорукою успіху може вважатися тенденція до кооперації і співробітництва між країнами Африки.