Етнічні проблеми і трібалізм

Етнічні проблеми в Тропічної Африці надзвичайно загострилися саме після здобуття новими країнами їх державності. За рідкісними винятками типу воззєднання частини Східної Нігерії з Камеруном в результаті плебісциту, етнічні проблеми і нагнітання у звязку з ними напруженості, а також всі прояви цих проблем, що мають в сучасній політологічній лексиці зведене найменування «трібалізм», - це прагнення «наших» протиставити себе «чужих» і добитися в чомусь кращих позицій і взагалі життєвих умов, ніж мають інші. Іншими словами, те саме що етнічні проблеми сепаратистських прагнень, що при сприятливих умовах може перейти в політичний сепаратизм, як то сталося з Біафрою у Нігерії в кінці 60-х років, з Катанга <Шабой) в Заїрі в 60-х і знову в 70-х роки. Іноща етнічні протиставлення ускладнюються релігійним антагонізмом, проте в Африці на південь від Сахари релігійні конфлікти явно відходять на задній план перед етнічними, можливо, із-за недостатньої ефективності і християнства, і ісламу в цих країнах (пануюча ж тут місцева релігійна система, звичайно неточно іменована анімізмом , етнічно нейтральна і тому не накладає свого відбитку на національні конфлікти).

Усього в Африці, за даними фахівців, налічується три - пять сотень етнічних груп різного розміру, від багатомільйонних до дуже нечисленних. Кожна група має свою мову - по мові вони і класифікуються. Логічно і зрозуміло, що кожному етносу доріг свою мову, і це одна з важливих причин (хоча й не єдина) того, що державною мовою в описуваних молодих державах зазвичай ставав не мова будь-якого з етносів, хоча б чисельно переважаючого, але чужу мову , мова колоніальної метрополії. Освічені люди, міське населення (а воно чисельно і у відсотковому відношенні дуже швидко росте) говорять найчастіше по-англійськи, по-французьки, по-португальськи - залежно від того, чиєю колонією була та чи інша країна в минулому. Втім, це важлива обставина ніяк не виключає того, що поза межами міста і в домашніх умовах у містах ті самі люди, як правило, говорять рідною мовою, який є найважливішим для них етноідентіфіцірующім ознакою.

Нормою чи не для всіх молодих незалежних африканських держав є те, що село залишається етнічно цільної, населеної даними племям, його представниками, тоді як місто, навпаки, поліетнічен. Це, втім, ніяк не виключає того, що і в місті, особливо великому, що приходять з сіл новопоселенців прагнуть селитися земляцьких-племінними колективами, утворюючи відповідні райони, мікрорайони або квартали. Не дивно в цій ситуації і те, що трібалізм жорстким виявляє себе не у селі, де сусідні селища, населені різними етнічними групами, цілком можуть довгостроково і безконфліктно співіснувати (їм, власне, найчастіше нічого ділити - у кожного своя земля, а то і своя природна ніша), але саме в місті, де етнічні процеси і проблеми тісно переплітаються з політичними й економічними.

Ще більш очевидною етнічна основа проявляє себе в тих випадках, коли в державі розгорається внутрішній конфлікт. Про сепаратистських конфліктів у звязку з цим вже згадувалося. Але ними одними справа аж ніяк не обмежується. Згадаймо Анголу, де півтора десятиліття існування цього одного з найбільш молодих незалежних держав Африки йшла гостра боротьба між, здавалося б, двома політичними угрупованнями, які орієнтувалися відповідно на соціалізм і СРСР, або капіталізм і допомогу з боку ПАР, а також США. Якщо змінити рівень спостереження і, залишивши в стороні верхні ешелони влади і вищі політичні завдання, звернути увагу на тих, хто воював, то виявиться, що за Луанда та її владою йшли одні племінні групи, а за Савімбі - інші, етнічно близькі саме йому. І так в основному скрізь. І кривавий Іді Амін в Уганді спирався на підтримку свого племені і був вигнаний з країни тоді, коли лідери етнічних інших груп тієї ж Уганди зуміли, правда, за допомогою сусідів здолати його і його сподвижників.

Трібалізм - це свого роду стяг, символ сучасної Африки. Пишатися їм не доводиться, а й обійтися без неї ніхто не може. У дні збройних конфліктів він виходить на передній план у його найбільш різкій формі, генетично висхідній все до того ж класичного і всім зрозумілого членування на «наших» і «чужих». Але і в дні відносної стабільності він незримо присутній в кожній з країн, накладаючи свій вагомий і дуже помітний відбиток на її життя, в першу чергу політичну, хоча і не тільки. Варто зауважити, що лідери африканських держав краще за інших розуміють це й зі свого боку роблять усе, щоб тримати трібалізм в прийнятних рамках. Зовсім обійтися без нього вони не в змозі - на кого ще їм спертися у важку хвилину, як не на своїх? Адже скільки-небудь розвиненою і сталою соціально-класової структури в жодному з молодих африканських держав, про які йде мова, поки немає. Вона, ця структура, в кращому випадку тільки формується, та й то далеко не скрізь. Однак у той же час Політичні лідери добре усвідомлюють, що заради досягнення бажаної стабільності необхідно тримати трібалізм і всі повязані з ним племінні й інші переваги в певних рамках. Як конкретно це досягається і в чому проявляється?