Політика і військові

Незалежна держава повинна мати свою армію. Армія, як на те звертав увагу спеціально досліджував цю проблему Г. Мирський, чи не єдина структура, яка не створюється і не може створюватися у поліетнічному державі з племінної ознакою. Це не означає, що в лавах офіцерського корпусу не існує кланових та земляцьких звязків, патронажно-клієнтних відносин. Але це означає, що армійська структура як така неетнічна і тому в найменшій мірі піддається трібалістскім настроям. Тому армія в сучасних африканських країнах являє собою добре організовану і як би стоїть над етнічними інтересами типово державну структуру, до того ж має чималу внутрішню силу і відповідний авторитет. Армія звичайно добре озброєна, базується найчастіше на професійній основі і тому добре оплачується. Бути військовим, крім усього, престижно, бо відкриває потенційно для кожного шлях вгору, в правлячу еліту, а то й безпосередньо до владі.

Кризова ситуація, викликана багатьма причинами (політичні описані вище, про економічні мова піде в наступному розділі), що часом призводить не тільки до дестабілізації і слабкості влади, але і просто до вакууму влади. Цей вакуум вимагає свого заповнення - та саме тоді настає час армії. Генерали, офіцери, а то й сержанти на чолі військових підрозділів виступають на передній план і з завидною легкістю беруть владу, оголошуючи себе правителями країни. Деякі з них після цього зміцнюються в правлячих кругах, виявляючи себе умілими політиками, інші швидко сходять нанівець, часом поступаючись місцем більш успішним і наполегливим своїм співтоваришам. Але в принципі ситуація очевидна: військові стають при владі, наводячи при цьому армійську дисципліну і порядок. Військові перевороти сприяють стабілізації влади після кризи, це безсумнівно. І в цьому сенсі вони часто відіграють позитивну роль, будучи свого роду санітарами, оздоровлюючими обстановку в цілому. Проте цим, як правило, їх роль і обмежується. Керувати країною в армійській формі з автоматом напереваги практично неможливо. Тому або військові знімають форму і балотуються на чергових оголошених ними ж виборах в президенти, що нерідко бувало в багатьох країнах, як великих типу Нігерії, так і невеликих, будь то Того або ЦАР, або, що рідше, вони знову поступаються місцем цивільним правителям, як то сталося в Гані у 1979 р.

В обох випадках армія незабаром після перевороту йде в казарми і як би дистанціюється від носіїв влади. Влада ж веде себе як звичайна влада, найбільше схильна, особливо після кризи і перевороту, до введення порівняно жорсткого однопартійного режиму, нерідко посиленої революційної фразеологією. Після цього динаміка політичного розвитку йде своєю чергою, з усіма тими етапами, про які вже говорилося.

Звертає на себе увагу то важлива обставина, що роль військових у сучасній Африці на південь від Сахари найбільш виявляється саме в політичних перевороти. Рідше вона проявляє себе на полі бою. Якщо не брати до уваги не занадто великого числа внутрішніх воєн і сепаратистських виступів, нехай навіть потенційно мільйонами жертв (для сорока з лишком поліетнічних держав з слабкою системою влади лічені серйозні конфлікти в Анголі, Мозамбіку, Нігерії, Заїрі, Чаді, Ефіопії - це взагалі-то небагато), то міждержавні конфлікти, особливо з застосуванням військової сили, тут рідкісні. Це конфлікт Сомалі з Ефіопією, військові дії намібійським партизанів за звільнення Намібії, конфлікт Чаду з Лівією, Танзанії втручання у справи Уганди в роки правління там диктатора Іді Аміна. Мабуть, майже всі. Навіть якщо в переліку опущені деякі інші невеликі війни, це не впливає на загальний висновок: міждержавних військових зіткнень на величезному континенті було мало. І взагалі, як то не дивно, майже немає прикордонних проблем, взаємних претензій (крім хіба що претензій на створення Великого Сомалі, що завершилися повним крахом). Все ніби задоволені тим, що мають. Мабуть, відсутність істотних і усвідомлених національнотерріторіальних домагань - результат все тієї ж інфантильності політичних структур, племінний Дробність і відсутності історичних суперечок в минулому між не існували раніше державами. У принципі, це дуже позитивний фактор. Щоправда, немає впевненості, що він і надалі буде постійно діючим.

Як показують спеціальні дослідження, Африка в цілому досить швидкими темпами озброюється, закуповує зброю, а в деяких її країнах, багато в чому завдяки радянської допомоги, чисельність збройних сил досягла рівня, порівнянного з рівнем багатих, розвинутих і що можуть собі таке дозволити країн. Це викликає певні побоювання за майбутнє. Але поки що ситуація у військовому плані спокійна. Створюється враження, що африканці задоволені знайденої ними незалежністю в тих рамках, які були послані долею. Вони цінують свій і, як правило, не претендує на чуже, хай навіть родинне їм у мовному та етнічному плані. Чи не встає і проблема мирного зєднання сусідніх країн. Якщо не вважати зєднання Занзібару з Танганьїкою, добровільно обєдналися ще в 1964 р., більше ніхто такого роду проектів не висував. Зате сепаратистські виступи придушуються жорстко і безкомпромісно. Словом, випадкові кордону поважаються і, схоже, знаходять стандарти політичної вічності. Причому робиться це не стільки за рахунок прикордонних шлагбаумів з армійськими збройними заставами, скільки за рахунок взаємної поваги до кордонів, своїм, і сусідів.