Проблема расизму та пошук самоідентичності

Специфіка життєвих реалій, викривляє вигляд парламентарної демократії і багато в чому перетворює режим африканських країн у псевдодемократії »має ще один важливий аспект, з яким, як правило, не стикаються народи інших сучасних держав Сходу. Це расова проблема. Правда, в переважній більшості африканських держав цієї проблеми зовні ніби і немає з тієї простої причини, що інорасовие вкраплення в них малі, а нечисленна колонія європейців зазвичай веде себе в цьому сенсі не тільки обережно, але навіть і підкреслено лояльно щодо місцевого негритянському населенню. Але це тільки зовні. Внутрішньо будь-яка з країн, про які йде мова, відчуває свою неповноцінність по відношенню до розвинених країн європейського або американського Заходу. І хоча ця неповноцінність має цивілізаційні, технологічні, економічні, культурні та інші коріння, підсвідомо вона неминуче як би перекидається на расову нерівність. Іншими словами, освічені верстви місцевого населення (про інші мови немає, бо вони над цими Проблемами в абстрактному плані не замислюються, а в реальному житті з ними рідко стикаються) в тій чи іншій мірі майже завжди порушені комплексом расової неповноцінності.

Цей комплекс після досягнення незалежності посилився і знайшов свій вияв у теорії у формі концепцій типу негритюда, зміст яких у тому, щоб підкреслити расову гідність, навіть перевагу негритянської раси. Концепція ця, детально розроблена Л. Сенгор, одержала досить широке поширення, хоча і не була прийнята всіма. Характерна в цьому плані репліка знаменитого африканського письменника, нобелівського лауреата нігерійця В. Шоїнка, сенс якої в тому, що тигр не проголошує тігрітюд, він просто стрибає. Репліка явно покликана погасити комплекс расової неповноцінності не за рахунок випинання уявних переваг своєї раси, але за рахунок визнання і тверезого обліку своїх потенцій.

Інша формула подолання комплексу, про який йде мова, - у заклику до самоідентичності. Найбільш виразно ця політика проводиться в Заїрі зусиллями насамперед самого президента маршала (чи не єдиний маршал в негритянських країнах Африки) Мобуту. Мобутізм як доктрина, що претендує на виклад основ національної самобутності заірцев, виходить з того, що африканський шлях самобутній і тим цінний, що необхідно максимально зберігати цю самобутність (для чого Мобуту, зокрема, перейменував всі європейські назви в країні), культивуючи її всіма засобами , перш за все за допомогою національного телебачення. Самобутнім, чисто африканським політичним принципом (в цьому маршал не помилився) був проголошений і однопартійний режим влади в країні. Іншим принципом аналогічним самобутнім був позначений факт зосередження всієї влади в руках правителя-полуобожествленного президента, не тільки теоретика, а й пророка африканців. У менш яскравою та претензійної формі з проповіддю аналогічної самобутності виступали й інші керівники африканських країн, зокрема президент республіки Кот-дІвуар Ф. Уфуе-Буаньі, також застосовує для пропаганди своїх ідей до допомоги телебачення.

Але якщо в більшості країн Африки расизм і внутрішня потреба подолати повязаний з цим комплекс неповноцінності проявляються в загальному в майже невинної формі негритюда або прагнення до самоідентичності, то зовсім інакше з цим у тих країнах, де через наявність помітних інорасових прошарків расова проблема реально відчутна, а то і вкрай гостра. Мова йде насамперед про Зімбабве і ПАР. У Зімбабве з її сотнею тисяч європейців-підприємців, які в основному багатих фермерів, які дають товарну продукцію, расова проблема в свій час висловилася в небажанні уряду Я. Сміта віддавати владу африканцям. Важкі пошуки виходу, спочатку вирішувалися було спробою створити нестерпні умови для європейців із метою змусити їх залишити країну, в кінцевому рахунку дали оптимальний загальний рейтинг: Лондонські угоди 1979 зберегли європейців у Зімбабве, чому країна значною мірою завдячує своїми економічними успіхами, і знайшли розумний баланс інтересів, помякшивши расову проблему.

Інша річ - ПАР. Тут довгі десятиліття влада білої меншості була абсолютною, і лише в останні роки ситуація стала помітно змінюватися. Апартеїд завдяки мудрій політиці де Клерка йде в минуле, нехай не без опору консерваторів із числа білих. Але яким буде компроміс? Адже расові проблеми в ПАР тісно переплітаються з політичними, а радикальна репутація найбільшої партії негритянського населення АНК ніяк не сприяє легкому вирішення проблеми. Чи зуміють лідери білого, чорного і кольорового населення знайти компроміс, здатний забезпечити розумний баланс в стилі того ж Зімбабве? Питання неясний, і тільки час покаже, як підуть справи в цьому сенсі. Одне безперечно: расова проблема в ЮАР, на відміну від інших африканських країн, аж ніяк не зводиться до внутрішнього комплексу неповноцінності і до пошуків його нейтралізації. У ПАР всі багато серйозніше, бо там расові протиріччя, навіть антагонізми ще вчора мали вкрай жорстку, нелюдську форму, та й сьогодні залишаються дуже гострими.