Трібалізм і політична влада

Перш за все, на передній план виходять все ті ж патронажнокліентние звязку, вся та мережа традиційних соціальних взаємин, яка настільки звична для африканців з їх полупервобитним менталітетом. Можна сказати, що ця мережа не просто цілком переноситься з села в місто, але в умовах великомасштабної міського життя як би заново відтворюється. Далеко не випадково одна з африканських політологів якось навіть зауважив, що трібалізм в цьому сенсі є для Африки чимось штучним, заново створеним для потреб правлячої еліти. При всій ризикованості такого роду тези в цілому, в ньому немало від справедливої істини. Справа в тому, що ця мережа приходить в місто не просто з земляками того або іншого з формуються політиків. Вона дійсно переноситься і до того оточеного новими, ще більш надійними скріпами.

Система звязків особистих формується як за рахунок дійсних родичів і одноплемінників, які приходять з рідних місць до міста і, природно, виявляються клієнтами свого добився скільки-небудь помітних політичних або інших успіхів одноплемінника, що стає їх патроном, так і за рахунок адаптації різного роду аутсайдерів, чому-небудь що випали з власної кланово-племінної структури випадкових осіб, також виявили готовність стати клієнтами впливового патрона. Виникає надійний соціальний механізм на племінну (частково псевдоплеменной, адаптованої) основі, що є елементом все тієї ж трібалістской практики. І чим вище на політичній сходах стоїть патрон, тим потужніше його кліентелла, тим міцніше і ширше, розгалуженою його спирається на рідне племя клан. А все це в порядку зворотнього звязку впливає на зростання політичних потенцій патрона. І якщо подумки уявити собі, що така в принципі соціально-трібалістско-політична структура в будь-якому з незалежних держав сучасної Тропічної Африки, то ми і отримаємо політичну адміністрацію, що складається з ряду що змагаються впливових діячів, кожен з яких спирається на свій клан, на своїх клієнтів і в кінцевому рахунку на своє племя. У великих племінних групах може бути ряд аналогічних структур - скажімо, за числом підрозділів племені. Але в кінцевому рахунку головне полягає в тому, що принцип створення політичних структур і функціонування політичної еліти саме такий.

Фахівці давно звертали увагу на те, що варто будь-кому з політиків в тій чи іншій африканській країні отримати, скажімо, міністерський пост, як він відразу заповнює це міністерство своєю ріднею, одноплемінниками. І це не лише не дивно (дивним це може здатися лише незнайомому з африканськими реаліями іноземцю), але, навпаки, закономірно. По-перше, тому, що традиційні норми реципрокного і соціальних звязків змушують того з рідні і одноплемінників, хто піднявся з соціально-політичної сходах вище за інших, подбати про, своїх ближніх. І ці ближні в таких випадках не церемоняться. Вони оточують який досяг успіху родича, оголошуючи себе його клієнтами і законно вимагаючи за цей місця, посади, вспомоществованія і т. п. По-друге, клієнти такого роду - це і є звична в Африці соціальна опора кожного високопоставленого представника еліти. І якщо ти отримав міністерство - воно свою, у буквальному значенні цього слова. Ти не лише можеш, ти зобовязаний віддати посади в ньому своїм клієнтам. Неважливо, чи можуть вони виконувати при цьому необхідні функції чи ні. Набагато важливіше те, що це твої люди, на яких ти завжди можеш покластися.

Трібалізм, що зумовили функціонування і навіть панування подібного роду кланово-патронажних структурних осередків в політичному житті мало не всіх країн Африки 141414], зробив свою вирішальний вплив і на життєздатність тих чи інших форм політичного режиму в незалежних країнах Африки. Звернемо увагу на Два аспекти режиму, на характер держави і проблему багатопартійності. У сучасній Африці, як то видно з попередньої глави, республіканська форма правління абсолютно домінує. Правда, є дрібні королівства типу Лесото і Свазіленду, часом той чи інший правитель типу Бокасса оголошував себе монархом, навіть «імператором». Але все це швидше карикатура, ніж норма. Нормою виявилася республіка - і це при всьому тому, що Британія, одна з головних колоніальних держав, була і формально залишається нині монархією; та й у всіх африканських країнах до колонізації і за часів колоніальної залежності завжди вистачало, є й сьогодні чимало королів та вождів з явно монархічним стилем існування і відповідним менталітетом їх племінного оточення. Причина видно неозброєним оком і схоже на те, за чим уже говорилося у звязку із згадкою про державну мову: будь-який вождь або король, ставши на чолі нової держави, вже одним цим я б відновив проти себе всі ті племена, до яких він не належить і по відношенню до яких свідомо є чужим - зі всіма наслідками, що випливають з цього негативними і політично дестабілізують наслідками. Звідси логічний висновок: потрібна не монархія, а республіка; на чолі країни повинен бути не обожнених незмінний монарх, але обраний більшістю змінюваний президент.

Президент у більшості країн сучасній Африки - це не стільки символізує держава політична фігура, скільки фіксований результат певного суспільного компромісу, балансу політичних сил. Зрозуміло, бувають випадки, коща на чолі тієї чи іншої держави виявляється видатна особистість, чиї діяння як би підносять її над племінними вподобаннями, виносять за дужки елементарних політичних розрахунків. Але це - свого роду вихід за межі норми, нехай навіть вихід бажаний і благотворний для країни, хоча і не завжди. Нормою ж залишається баланс сил, і це переконливо проявляє себе в тих випадках, коли на зміну видатної особистості в тій же країні приходить звичайна.

Поряд з президентською практично у всіх молодих державах Африки прийнята парламентська форма правління. Парламенти у всіх можливих модифікаціях - національні збори, палати представників, раціональні асамблеї, революційні поради, навіть поради вождів, як демократично обрані, так і часом наспіх скомплектовані, створені з волі військових диктаторів, - неминуча і важлива частина політичної влади майже у всіх африканських країнах . У цих представництв може бути дуже різна частка влади, від майже повної до ледь помітної консультативної, але всіх їх обєднує щось спільне: всі вони є більш-менш точним інструментом, що відображає сукупність етнічних груп даного соціуму, а також співвідносних силу і значущість кожної зі згаданих груп. Можна сказати й більш виразно: парламентарної представництво такого типу, про який йде мова, є необхідною умовою нормального здійснення політичної адміністрації в країні, без нього скільки-небудь ефективна влада взагалі неможлива.

Здавалося б, усе сказане повинно за логікою речей вести до практики політичного плюралізму і до системи багатопартійності. Багатопартійність як така властива будь-якій нормальній парламентарної демократії. А вже Африці з її груповими інтересами начебто сам бог велів бути багатопартійної. Тим часом на ділі все не так. Багатопартійність як політична система не тільки не поширена, але і насилу знаходить собі місце в молодих країнах. Навіть навпаки, практика показує, що ця система шкідлива і деструктивна, у всякому разі на ранньому етапі становлення державності. Неважко зрозуміти, в чому справа: партії в рамках тієї структури і тієї соціальної мережі, які вже були охарактеризовані, неминуче й дуже швидко стають племінними. Замість партій зявляються добре політично організовані протистоять один одному потужні етнополітичні організації, кожна з яких дбає за своїх і претендує на максимум влади та впливу. У будь-якій країні, де подібне відбувалося, справа йшла, як правило, до дезінтеграції і політичної нестабільності і звичайно завершувалося військовим переворотом і забороною на діяльність партій. Щоправда, військові режими з їх однопартійною організаціями типу народних фронтів теж на практиці виявлялися малоефективними і звичайно бували нестабільними. Але одна перевага таких режимів, як і функціонально споріднених їм революційних, марксівськи орієнтованих, поза сумнівом: це прагнення та практична можливість зібрати під національно-революційними гаслами все населення країни, відсунувши на задній план етнічні уподобання і своєкорисливі мети груп. Як правило, програми фронтів та загальнонаціональних правлячих партій вкрай розпливчасті, як розмиті самі ці організації на їх внутрішній структурі (до деяких з них автоматично включається все доросле населення країни). Але свою справу вони роблять. Втім, тут необхідні застереження і додаткові пояснення.