Англійці в Бірмі

Розширення зони впливу Ост-Індійської компанії в Індії призвели наприкінці XVIII ст. до зіткненню цієї зони з бірманськими землями. Бірма виявилася сферою пильної уваги англійців ще й тому, що проникнути до цієї країни намагалися в ті ж роки і французи. Крім того, южнобірманское узбережжя з розташованими на ньому портами могло сприяти зміцненню позицій англійців в Індійському океані.

Бірма на початку XIX ст. вела досить активну зовнішню політику. Її правителі претендували на Ассам і Маніпур в Північно-Східній Індії, час від часу вели війни з Сіам. Однак ця зовнішньополітична активність не спиралася на міцність тилу. Центральна влада в країні не була достатньо ефективною, що проявлялося в спорадичних дінастійних чварах і палацових перевороти, у виступах незадоволених зловживаннями чиновників селян або у повстаннях племінних вождів. Спроби короля Міндона, що правив країною в 1853-1878 рр.., Провести реформи, спрямовані на зміцнення влади центру і створення сучасної інфраструктури (введення єдиного 10%-ного податку та нової монети, обмеження зловживань чиновників, організація телеграфного звязку, запрошення технічних фахівців з Європи , куди - перш за все у Францію та Італію - були послані для цього спеціальні місії, і т. п.), не дали істотних результатів, але зате викликали, з одного боку, невдоволення впливової знаті, а з іншого - стурбованість Англії.

Перша і друга англо-бірманські війни (1824-1826 і 1852-1853) ще до цих реформ привели до відторгнення від Бірми значної частини її південних і південно-східних земель, перш за все узбережжя з центром в Рангуні, в гирлі річки Іраваді. Закріпившись тут досить міцно і енергійно приступив до впровадження в цьому районі Бірми своєї колоніальної адміністрації, англійці в ході третьої й останньої англо-бірманської війни 1885-1886 рр.. остаточно зломили опір бірманців і перетворили цю країну у свою колонію.

Колонізація Бірми англійцями призвела до істотної перебудови її адміністративної системи та економіки. Якщо не вважати окраїнних районів країни, ще влада була залишена за місцевими князями і племінними вождями, час від часу контрольованими колоніальною адміністрацією, Бірма була поділена на кілька областей на чолі з губернаторами, області - на округи-діскрікти. Замість ліквідованих традиційних управітелеймьотуджі на чолі округів і областей були поставлені англійські чиновники, а нижчі адміністративні посади були надані контрольованим цими чиновниками місцевим управителів, у тому числі і з колишніх мьотуджі, тепер іменувалися старостами. Дельта Іраваді і значна частина її долин були перетворені у клуні рису, причому впровадження трудомісткою культури рису створило умови для переселення в ці райони рисовирощувальні великої кількості законтрактованих мігрантів з Індії. Розвиток промислів - нафтового, лесодобивающего (особливо цінувався вивозиться з Бірми тик) та інші, а також залізничного будівництва призвело на рубежі XIX-XX ст. до появи в Бірмі робітників з числа бірманців і мігрантів-індійців.

Будучи спочатку адміністративно включена до Британської Індії (англійська верховний комісар Бірми підпорядковувався безпосередньо віце-короля Індії), Бірма незабаром стала набувати для англійців самостійне значення. У роки першої світової війни вона виявилася важливим центром стратегічних матеріалів (третина світового видобутку вольфраму, свинець, олово, срібло), не кажучи вже про рис. Втім, самостійність Бірми як обєкта англійської колоніальної експансії аж ніяк не виключала того, що національноосвободітельное рух у цій країні багато в чому орієнтується на успіхи відповідного руху в Індії та слідували за ними акції англійської адміністрації. Так, парламентський закон 1919 р., що надав індійцям право на співучасть в адміністративному управлінні на рівні виборних Законодавчих зборів, викликав у Бірмі рух за надання таких же прав. Саме відмова задовольнити цю вимогу і виявився безпосереднім приводом для створення в країні масової політичної організації - Генеральної ради бірманських асоціацій, до якого увійшли виникли до того різного роду організації, переважно буддійського спрямування, чимало сприйняли з практики антиколоніальної боротьби індійців (кампанії громадянської непокори, бойкоти, мітинги і демонстрації і т. п.). Антиколоніальні виступи, активно підтримані учнівською молоддю та буддійським чернецтво, справили на колоніальні влади певний вплив: у 1923 р. у Бірмі був створений - за індійським зразком - Законодавча рада; бірманські діячі отримали частковий доступ до управління країною. Це привело до подальшого посилення боротьби за надання Бірмі незалежності, спочатку хоча б у статусі домініону.

На початку 30-х років ця боротьба прийняла форму виступів проти намірів колоніальних властей адміністративно відокремити Бірми від Британської Індії і тим ізолювати її від впливу індійського національно-визвольного руху (таке відділення без надання Бірмі статусу домініону призвело б до різкого ослаблення позицій прихильників реформ). Ці виступи були підкріплені могутнім селянським повстанням, виразно виявили опір традиційної структури її насильницької колоніальної зламу. Придушення повстання в 1932 р. змусило колоніальні власті піти на певні поступки: Закон про управління Бірмою, прийнятий парламентом у 1935 р., призвів не тільки до адміністративного відокремлення Бірми від Індії, але і до утворення двопалатного парламенту з відповідальним перед ним кабінетом міністрів, склад якого повинен був затверджуватися англійською комісаром.

30-і роки XX в. були часом піднесення суспільно-політичного руху в Бірмі. На нафтопромислах, у транспортників, текстильників формувалися профспілки, проходили страйки і демонстрації. Була створена Всебірманская селянська організація. Але головним серед всіх цих рухів став рух Такін - Добама асіайон (Всебірманская національна ліга). Створений ще у 1930 р. радикально налаштованими студентами, це рух, члени якого демонстративно називали один одного словом «Такін» (пан), яке в ті роки вживалося лише при зверненні до англійців (аналог індійського «Сахіб»), швидко набула чималий вплив у країні. Такін організовували бойкоти, кампанії непокори, походи страйкуючих в Янгон і т. п. Найбільш радикально налаштовані з них створили на рубежі 30 - 40-х років комуністичні осередки.

Що почалася в 1939 р. друга світова війна, в яку Бірма виявилася втягнутою автоматично, як колонія Англії, призвела до розколу національно-визвольного руху. Частина його, орієнтуючись на Англію, виступила проте з вимогою незалежності, утворивши Блок свободи, в якому задавало тон рух Добама. Англійці відповіли категоричною відмовою і арештом найбільш популярних лідерів руху в травні 1940 Це посилило позиції тих, хто був схильний звязатися з силами, що виступали у війні проти англійців, зокрема з Японією, окупувала Бірми у 1941 р. Була створена Армія незалежності Бірми на чолі з видатним діячем руху Добама Аун Сяном, співробітничав з японцями. Проте вже в 1942 р. Такін розчарувалися у японців, які не поспішали виконати свої обіцянки про сприяння у набутті Бірмою незалежності. І хоча в 1943 р. обіцяна незалежність була проголошена, а Аун Сан був включений в уряд країни як міністра оборони, рух Такін вже готувало повстання проти окупантів. У серпні 1944 р. була створена Антифашистська ліга народної свободи на чолі з Аун Сяном, а в березні 1945 р. ця ліга, спираючись на армію і партизанські загони, підняла повстання.

У серпні 1945 р., після капітуляції Японії, на сесії Вищої ради ліги було прийняте рішення про скликання Установчих зборів. Але яка вернулася англійська колоніальна адміністрація не поспішала з підтримкою гасел про незалежність Бірми. Тільки в січні 1947 р. англійці були змушені дати згоду на проведення в квітні того ж року виборів, які принесли перемогу лізі (194 з 210 місць в Установчих зборах). Бірма здобула незалежність. На чолі уряду після вбивства Аун Сана встав У Ну. Але відразу ж слідом за цим у країні розгорілася громадянська війна, в якій активну роль грали і закликали селян до повстання комуністи, і племінні вожді околиць, і навіть осіли на північних межах Бірми залишки гоміньданівського військ, які змушені піти з Китаю після революції 1949