Колоніальна Малайя

На відміну від Бірми, розташована на крайньому півдні Індокитаю Малайя виявилася обєктом колоніальної експансії значно раніше XIX ст. Близька за долі до Індонезії, Малайя в XVI ст. була ісламізувати і практично в той же час виявилася зоною впливу колоніальних держав - спочатку Португалії, потім Голландії. Англійці почали зміцнюватись в портах і на прибережних островах Малакки лише наприкінці XVIII ст., А на початку XIX ст. володіння англійської Ост-Індійської компанії тут були перетворені на особливу президентство - Стрейтс-сетлментс, глава якого підпорядковувався безпосередньо генерал-губернатору Індії.

30 - 60-ті роки XIX ст. пройшли під знаком зміцнення англійців у Малайї. Розглядаючи спочатку свої володіння тут як важливі торговельні факторії на шляху з Індії в Китай, англійці незабаром змінили свої позиції, почавши активно розробляти рудні багатства півострова. Для видобутку олова сюди стали ввозитися китайські переселенці. Незабаром китайці зайняли серйозні позиції в торгівлі Малайї, особливо у стратегічно важливих її районах, включаючи Сінгапур. Дещо від розширення торгівлі та видобутку олова перепадало правителям султанатів, з яких полягала в той час Малайя. Але основна частина доходів йшла в кишені англійців, які вивозили з Малайї дорогоцінні породи дерева, прянощі, олово, навіть золото, а натомість які ввозили туди свої промислові товари та опіум.

З 70-х років XIX ст. Малайя стала перетворюватися на колонію Британії. Крім отримав колоніальний статус Стрейтс-сетлментса було створено Федерацію малайських султанатів, де влада султанів і їх васалів була лише номінальної, тоді як реально всіма справами на вищому та середньому рівні адміністрації заправляли англійські резиденти та чиновники. Деякі султанати, особливо на півночі країни, зберігши формальну самостійність і традиційні звязки з Сіам, виявилися проте теж залежно від англійських колоніальних властей.

Малайя в набагато більшому ступені, ніж усі інші країни Південно-Східної Азії, вже на рубежі XIX-XX ст. виявилася втягнутою у світове капіталістичне господарство. Видобуток олова, різко збільшена зусиллями захопили більшу частину копалень англійців, довгі роки становила майже половину всього світового видобутку. Ще більше значення набуло виробництво каучуку, у вивезенні якого Малайя стала майже монополістом. Англійці не тільки вкладали чимало коштів в оловяні рудники і каучукові плантації, вони також дбали про те, щоб забезпечити свої промисли достатньою кількістю робочої сили, для чого в Малайю ввозилися переселенці і законтрактовані робітники з Китаю та Індії. Результатом були не тільки помітні зміни в етнічній картині до того слабо заселеній Малайї. Більш важливим для долі країни виявилася наслідком національно-релігійна розєднаність населення країни, що перешкоджало консолідації сил національного визволення.

Розстановка політичних сил тут залежала від співвідношення релігійно-етнічних груп населення і від тієї сфери діяльності, в якій представники цих груп переважали. На початку XX ст. малайців в країні було вже всього близько половини населення, причому майже всі вони були зайняті у сфері сільського господарства і традиційно керувалися султанами і їх чиновниками у звичних рамках ісламської адміністрації. Економічно це була найбільш бідна частина населення країни, якщо не вважати, зрозуміло, причетних до влади султанів і їх оточення. Другою важливою групою населення (33-35%) були китайці, вихідці з Південного Китаю, добре організовані в жорсткі соціально-релігійні корпорації (таємні товариства, земляцтва, секти, цехо-гільдії) з величезною владою керівників цих корпорацій, які заправляли на оловяних рудниках, в ремеслі і торгівлі. Переважна більшість китайців були робітниками, ремісниками, торговцями та виконували випадкові роботи безправними вантажниками-кулі. Третьою групою були індійці (трохи більше 10% населення), зайняті на плантаціях, що служили в колоніальній армії та поліції, а також займали нижчі посади в колоніальній адміністрації.

Відповідно до цих трьом групам формувалися в Малайї і громадську думку, і політичні рухи. Серед мусульманмалайцев боротьба за національне визволення виявлялася з початку XX ст. у формі просвіти, розвитку літератури рідною мовою, створення малайської преси та модернізованих релігійних шкіл з викладанням англійської мови та зачатків європейських наук. Стали популярними та ідеї мусульманського реформаторства в їх панісламістською та інших аспектах. Як реформатори, так і націоналісти виступали з критикою колоніалізму і з вимогою надання малайців права брати участь в управлінні країною. З часом ці вимоги переросли у боротьбу за незалежність (варіантом цієї боротьби було прагнення до обєднання з Індонезією в рамках великого єдиного незалежного малайсько-індонезійського держави).

Китайські мігранти, значна частина яких складалася з тимчасових робітників, які поверталися на батьківщину і замінюються новими, орієнтувалися на Китай. Вони підтримували гасла і діяльність реформаторів (Кан Ю-Вея) і революціонерів (Сунь Ят-сіна), створювали відділення революційних організацій (Тунменхуея і Гоміньдана), організовували китайські школи з навчанням рідною мовою, клуби, видавали газети та журнали. Втім, з часом все більше консолідувалася і впливова прошарок китайців з числа постійних жителів Малайї, які прагнули до створення обєднаної «самоврядної малайської нації» з рівними правами для представників всіх населяють країну народів. Що стосується індійців і цейлонцев, то ідеологічно багато хто з них орієнтувалися на Всеіндійська національний конгрес, а в організаційному плані обєднувалися у профспілки плантаційний робочих або в Індійську асоціацію Малайї.

Світова криза 1929-1933 рр.. сильно вдарила по економіці залученої в капіталістичний ринок Малайї. Різко впали ціни на олово і особливо на каучук. Занепадали рудники і плантації, робітники ставали безробітними, селяни ледве зводили кінці з кінцями і часом позбавлялися землі. Аж до початку другої світової війни тривало це стан занепаду, на тлі якого різко посилилася активність профспілкового та страйкового руху, зокрема і під керівництвом компартії, яка поширювала свій вплив в основному на китайське населення країни.

Після короткого економічного буму 1939-1940 рр.., Повязаної з різким зростанням на початку війни потреби в металі і каучуку, Малайя опинилася під японською окупацією. Окупанти зробили ставку на національну ворожнечу: активізуючи антіанглійскіе настрої індійців (саме в Сінгапурі Субхас Чандра Бос формував загони Індійської національної армії) і намагаючись нейтралізувати невдоволення малайців, особливо обмежених у своїй традиційній влади султанів і їх оточення, японці найбільш різко виступили проти китайського населення країни. Можливо, це не в останню чергу пояснювалося тим, що офіційно Японія перебувала в стані війни з Китаєм, що не могло не позначитися на настроях китайської громади в Малайї і зіграло свою роль у розстановці політичних сил. Центром опору японцям стали очолені компартією партизанські загони, чисельність яких зростала переважно за рахунок китайських робітників.

Капітуляція Японії призвела до поверненню в Малайю англійців, реорганізувати систему колоніального управління країною. Був створений єдиний Малайська союз із загальною адміністрацією (Сінгапур був адміністративно відокремлений від Малайї) і спільним громадянством для всіх постійних жителів країни. Впритул постало питання про реформу колоніального управління, чому сприяли зростання національної самосвідомості і виникнення ряду нових впливових масових політичних організацій, переважно діяли знову-таки за національною ознакою. У липні 1946 р. під тиском цих організацій колоніальній владі довелося переглянути свої позиції і погодитись на створення Малайської федерації з істотними елементами автономії та самоврядування. Значна частина партій і організацій Малайї прийняла ці реформи. Компартія виступила проти них і почала збройну боротьбу.

Протягом декількох років у країні вирувала громадянська війна, в ході якої сили збройного опору реформам поступово бракувало. Тим часом в легальній політичного життя Малайї йшов процес консолідації антиколоніальні сил. Національно орієнтовані партії та асоціацію (Обєднана малайська національна організація, Китайське суспільство Малайї, Індійський конгрес Малайї) йшли до створення єдиного альянсу, представники якого брали перемоги на виборах. У 1957 р. на основі цього альянсу була створена Союзна партія. Саме її керівники очолили Малайська федерацію після проголошення незалежності Малайї в тому ж році. Союзна партія опинилася на чолі країни і після проголошення обєднаної Малайзії (Малайя, Сінгапур, Саравак, Сабах) в 1963 р. Як відомо, незабаром після цього, в 1965 р., Сінгапур вийшов з федерації, ставши самостійною державою.