Сіам (Таїланд)

До початку XIX ст. Сіам був досить сильним централізованим державою, вигідно відрізнявся від Бірми і Вєтнаму своїм порівняльним віддаленням від стратегічно важливих торгово-колоніальних морських шляхів. У ті роки, коли Англія вела війни з Бірмою і зміцнювати свої позиції в Малайї, а Франція намагалася зміцнити свої позиції у Вєтнамі, Сіам жив по-своєму, хоча й поступово втягувався в контакти з цими ж та іншими державами. Політична міць Сіаму - при всій порівняно незначній чисельності його населення, особливо при зіставленні його з бірманські або вєтнамським, - забезпечила його правителям не тільки міцну владу у власній країні, де селяни традиційно були поневолені як ніде більше 333], але й сюзеренітет над ослабленими , відсталими у розвитку та політично нестійкими Лаосом і Камбоджею.

Зовнішня торгівля Сіаму в основному була функцією уряду, а то й монополією короля; ремісничо-торгове населення міст значною мірою складалось з китайських мігрантів, приплив яких в Сіам, як і в Малайю, все зростав. Офіційні представники колоніальних держав, особливо англійці, у першій половині XIX ст. робили енергійний натиск на сіамські влади з метою примусити їх ширше відкрити двері для вільної торгівлі. Але сіамські королі не поспішали піти назустріч цим вимогам; навпаки, вони самі прагнули розвивати торговельні звязки, для чого за допомогою китайських майстрів будували великі торгові кораблі, і, головне, зміцнити армію (в 1830 р. Рама III запросив європейських інструкторів, які створили йому боєздатні армійські частини, включаючи артилерію і військовий флот).

При Рамі IV (1851-1868) Сіам були навязані державами нерівноправні договори, що відкрили країну для колоніальної торгівлі, наслідком чого були занепад власної, насилу налагодженої й економічно вкрай слабкою сіамської промисловості, а також енергійний натиск європейців з їх промисловими товарами. Цей натиск послабив Сіам, чим не забарилися скористатися французи, що змусили в 1867 р. Рами IV відмовитися від його сюзерену прав на Камбоджу, що стала французьким протекторатом. Політичне приниження, так само як і побоювання, повязані із загрозою подальшого тиску на Сіам із заходу (англійська Бірма) та сходу (французький Індокитай), спонукали Раму V (1868-1910) провести в країні ряд важливих реформ, суть яких зводилася до звільнення селян, розвитку в країні приватновласницьких відносин, реформу фінансів з введенням твердих норм оплати праці. Була також створена реформована за європейським зразком політична адміністрація - Державну раду з дорадчими функціями, центральний уряд з 12 міністерств, губернатори провінцій, чиновники центру на місцях і виборна самоврядування в громадах.

Реформи зіграли важливу роль у трансформації традиційної структури. Різко зросло виробництво товарів, зокрема і на експорт, багато разів зросли доходи скарбниці. Стали робитися дорогі, але необхідні для розвитку економіки Сіаму проекти, включаючи залізничне будівництво, для чого уряд вдавався до позик в Європі. Але найбільш істотним результатом всієї програми реформ було зміцнення міжнародного престижу. Реорганізована і вміло функціонувала дипломатія, виявлялася в офіційних місіях в країни Європи та у вмілому лавіруванні змагалися між державами, сприяла збереженню незалежності Сіаму, нехай навіть часом ціною деяких втрат: в 1893 р., наприклад, основна частина васального Сіам Лаосу стала французьким протекторатом, та і сам Сіам був ніби поділений на французьку і англійську сфери впливу.

На рубежі XIX-XX ст. в результаті здійснених реформ (їх функціонально можна прирівняти до структурної ломки того ж типу, що здійснювалася в сусідніх країнах колоніалізму і була багато більш болючою для цих країн хоча б тому, що здійснювалася чужими руками, насильно і безцеремонно) Сіам почав розвиватися порівняно швидкими темпами: успішно функціонувала гірничодобувна та переробна промисловість, збільшувалися виробництво олова і рису, вивіз дорогоцінного дерева тика, створювалися банки. Формувався робітничий клас, поки що в основному за рахунок приїжджали в Сіам китайців. Зявилася буржуазія, спочатку теж переважно китайська за походженням. Починали видаватися газети, журнали, книги; удосконалювалася система освіти; народжувалася сіамська інтелігенція, частково теж із кількості іммігрантів. Досить різка ломка звичних норм життя вела до посилення націоналістичних настроїв, а то й до антимонархічних змов (невдалий переворот 1912 р.). Але основним підсумком усього процесу було все ж рух за продовження реформ.

Питання було в тому, як і в якому напрямі йти далі. Саме з цього приводу і виявилися істотні розбіжності. Спочатку на передньому плані виявилася ідея зміцнення монархії і створення на цій основі сильної держави, здатної протистояти колоніального капіталізму. Сам Рама VI Вачіравуд (1910-1925) став ідеологом монархічного націоналізму. Роблячи акцент на звеличення героїчного минулого, прагнучи відродити національний дух і апелюючи до велікотайскім почуттів народу, король особисто писав статті та пєси, ставив театральні постановки і навіть брав у них участь. Будучи байдужим до релігії, він апелював до буддизму, прагнучи використати його колосальний вплив для пропаганди націоналістичних ідей. Неясно, як склалася б доля монархічного націоналізму, якщо б не верхівковий переворот 1932 р., що поклав край цій ідеї.

На чолі перевороту, який привів зрештою до радикальних змін у системі політичної адміністрації і в соціальній структурі суспільства (тому далеко не випадково деякі фахівці називають його революцією), стояли військові і цивільні чиновники, в основному що отримали освіту за кордоном, у Німеччині та Франції. Виступивши проти засилля в керівництві країною близьких до короля принців крові (число їх стало дуже велике за рахунок багатоженства короля і його найближчих родичів), керівники перевороту запропонували і здійснили ряд важливих реформ, що призвели до заміни ідеї монархічного націоналізму реаліями націоналізму державної. Нові керівники країни, з яких найбільш помітну роль незабаром стали грати Прийди Паноміонг і Пібун Сонграм (Пібунсонграм), в гострій міжусобної боротьби прийшли до створення в Сіамі конституційної монархії з парламентською системою (парламент частково складався з обраних членів, частково - з призначених) і кабінетом міністрів, але практично без партій і відкритої партійної боротьби. У сфері економіки була зроблена ставка на зміцнення державного початку, поступове зменшення ролі іноземного капіталу з відповідною заміною його національним капіталом у формі насамперед держкапіталізму і державних монополій. Згідно з цією програмою в 30-х роках було націоналізовано ряд галузей промисловості (тютюнова, судноплавна), держава зайняла ключові позиції в торгівлі і стало пропагувати створення змішаних державно-приватних сіамських підприємств, покликаних конкурувати з китайськими і поступово витісняти їх.

Виразний курс на створення міцної національної держави, яке на основі модернізованої знову виявилося політично й економічно пануючим, проявився також і в сфері освіти і культури, у відродженні тих самих націоналістичних велікотайскіх традицій, до яких апелював свого часу король Вачіравуд. Цей націоналістичний курс супроводжувався лютими випадами проти економічно що переважали в Сіамі китайської обшіни (аж до офіційних випадів з пропозицією вирішити китайський питання так, як вирішував єврейське питання Гітлер) і досить помітною орієнтацією на Японію і японський досвід. Успіхи Японії в промисловому розвитку країни, перемога її у російсько-японській війні і зростання її політичної могутності створили цій державі великий престиж в націоналістично орієнтованому передвоєнному Сіамі, в 1939 р. перейменованому в Таїланд (держава тайців). На противагу Англії, чиї позиції в торгівлі з Таїландом продовжували бути провідними, влада країни всіляко заохочували зміцнення звязків з Німеччиною та Японією. Не дивно, що, коли почалася друга світова війна, чаша терезів спочатку помітно схилялася в їх бік, тим більше, що за допомогою цих держав і залежного від Німеччини уряду Віші Таїланд розраховував повернути втрачені ним позиції в Лаосі та Камбоджі.

Таїланд не тільки не протестував проти окупації його японськими військами в 1941 р., коли Японія захопила весь Індокитай, а й почав активно співпрацювати з японцями. Лише наприкінці війни ситуація в цьому сенсі стала мінятися. В країні виникла й почала активно діяти організація «Вільне Таї», якій допомагали США і діяльність якої негласно підтримував, навіть контролював що стояв в опозиції до уряду регент Прийди (малолітній король перебував у Швейцарії). Відразу ж після закінчення війни Прийди від імені короля офіційно заявив, що він не підписував формальне оголошення війни Англії та США і вважає цей акт неконституційним; на це уряд США заявив, що і воно не ставилося до Таїланду як до воюючої сторони. Щоправда, уряд Англії змусило Таїланд виплатити компенсацію за завдані англійцями економічний збиток, а Франція відновила статус-кво в Лаосі та Камбоджі, але в цілому Таїланду вдалося зберегти свій міжнародний престиж і навіть зміцнити статус незалежної держави, став членом ООН.

У післявоєнні роки тривала політика зміцнення позицій держави в економіці країни і сприяння зміцненню положення молодий сіамської національної буржуазії. Були прийняті важливі закони про земельні відносини, впорядковувати землеволодіння та земельну оренду; дозволялася діяльність партій та профспілок, але не компартії, офіційно сформувалася в 1942 р. і що знаходилася, як правило, на нелегальному положенні. Тривав недвозначний натиск на іноземний капітал, причому це стосувалося навіть не стільки англійців, скільки жили в країні багатих китайців. У політичній адміністрації переважали військові, нерідко приходили до влади в результаті переворотів. Уряд Таїланду активно співпрацювало з США, була членом СЕАТО і не втомлювався нагадувати про своїх антикомуністичних позиціях. Внутрішня політика і світова економічна конюнктура в післявоєнний час сприяли порівняно швидким темпам економічного розвитку країни.

Укладаючи розділ про Таїланді, варто спеціально відмітити, що винятковість ситуації, в якій опинився Сіам в період активної колоніальної експансії держав у Південно-Східній Азії, багато в чому пояснюється випадковими факторами: Сіам був свого роду буфером між двома державами змагалися, Англією та Францією, і , крім того, ця країна опинилася на історичному підйомі, мала сильний уряд і була внутрішньо єдиної в той момент, коли могла зважитися її доля. Не позбавлене сенсу також і нагадування, що Сіам як колонія мало що міг дати захопила її державі, - втім, цей фактор далеко не був вирішальним, досить нагадати, скажімо, про долю Лаосу.

Але, як би там не було, сукупність випадковостей позбавила Сіам від нелегкої долі колонії. З точки зору аналізу історичного процесу цей факт дуже важливий, і в наступних розділах ми до нього ще повернемося.