Афганістан

На початку XIX ст. імперія Дуррані - символ найвищої могутності Афганістану, розквіту його політичних успіхів - розпалася на частини (Кабульське, Гератське, Кандагарське і Пешаварське ханства). Кабульський Дост Мухаммед, що проголосив себе в 1836 р. еміром Афганістану, немало зробив для обєднання країни. Складність ситуації полягала в тому, що в середині XIX ст. Афганістан був уже оточений сильними державами - каджарскім Іраном, сикхський Пенджабом і все ближче підходили до нього з півночі і півдня колоніальними імперіями, Росією і Англією. Не дивно, що відстала гірська країна, яка не має привабливих природних ресурсів, ні скільки-небудь значних інших багатств і доходів, але зате яка виявилася у стратегічно важливому районі Азії, виявилася центром політичних устремлінь і інтриг.

Англо-афганська війна 1838-1842 рр.. показала, що Афганістан - міцний горішок. Хоча 30-тисячна англійська армія і зайняла міста Кабул, Кавдагар і Газні, вона врешті-решт змушена була з ганьбою відступити, повернувши Дост Мухаммеда до владі. Скориставшись цим успіхом, Дост Мухаммед, а потім його наступник емір Шер Алі зуміли довести до кінця обєднання афганських земель. У 70-х роках кордону Росії і анексувавши ще в 1849 р. сикхський Пенджаб Англії вже підійшли впритул до афганських землях. Обидві держави виразно претендували на певний вплив в Афганістані, а перед афганськими правителями стояло нелегке завдання зберегти незалежність в умовах помітного тиску на країну з півночі і півдня.

Місія генерала Столетова до Кабула в 1878 р. з проектом русскоафганского договору викликала у Шер Алі вибух антіанглійскіх настроїв, ніж вміло, скористалася Англія, використавши ситуацію як привід для нової військової експедиції. Друга англо-афганська війна 1878-1880 рр.. примусила наступника померлого Шер Алі еміра Якуба Гандамакскій укласти договір, за умовами якого Афганістан фактично визнавав свою васальну залежність від Англії. Однак цей договір викликав сильне невдоволення над усе цінували свою незалежність волелюбних горян. В Афганістані спалахнуло повстання, яке незабаром очолив проникла в афганські землі із завойованої російськими Середньої Азії племінник Шер Алі Абдуррахман. Спираючись на деяку - не надто явну - підтримку Росії, Абдуррахман здобував перемогу за перемогою, тому що англійці влітку 1880 визнали за благо вступити з ним у переговори. Визнавши Абдуррахман еміром Афганістану, вони в той же час домоглися від нього згоди на контроль Англії над зовнішньою політикою країни (вести міжнародні відносини, «виходячи з думками і бажаннями англійського уряду»).

Хоча емір Абдуррахман був змушений погодитися на проанглійскую зовнішньополітичну орієнтацію, що цілком відповідало реальному співвідношенню політичних сил у той час (російські було далеко, а англійські війська поруч з Афганістаном), він головним своїм завданням зробив зміцнення центральної влади та припинення сепаратистських тенденцій. Тим часом Росія і Англія в умовах складних політичних інтриг вирішували свої зовнішньополітичні суперечки, зокрема в районі Афганістану і поблизу нього. Так, у 1893-1895 рр.. була проведена - практично без участі афганських представників - демаркація англо-афганської (точніше, індо-афганського) кордону по так званій лінії Дюранда, а потім і російсько-афганського кордону в районі Паміру.

Початок XX в. пройшло в Афганістані під знаком деякого підйому в сфері політичних рухів, культурно-просвітницької діяльності. Хоча ця країна і була дуже відсталої, і до неї дійшли відгомін тих подій, які прокотилися по сусідніх азіатських країн (Туреччина, Іран). Вони привели до сплеску так званих младоафганскіх реформаторських настроїв. Рух младоафганцев було дуже слабкою, але все-таки це була виникла на місцевому грунті ідеологія реформ, модернізації країни. Саме на неї як на свою головну опору зробив ставку прийшов у 1919 р. до влади Аманулла-хан. У пошуках підтримки проти англійців, від яких він в тому ж році добився визнання повної незалежності країни, Аманулла апелював до Радянської Росії, теж визнала цю незалежність і яка уклала з Афганістаном договір.

Хоча акт визнання незалежності викликав підйом в країні, до рішучих структурних реформ вона не була готова. Младоафганци в прагненні здійснити такі реформи взяли дуже крутий курс, що викликало невдоволення селянства і ісламського духовенства. Спираючись на нього, противники реформ добилися в 1929 р. зречення Аманулла від влади. Королем країни став Надир-шах, офіційно прийняв конституцію (1931), яка закріплювала в країні режим помірного характеру, що враховувала і силу духовенства, і відсталість селянства, і значення племінних звязків в Афганістані. У 1933 р. королем став Закир-Шах, який вів політику обережного зовнішньополітичного лавірування, особливо напередодні другої світової війни, коли помітно посилилася активність агентів Німеччини в Афганістані. Ці агенти з початком війни були вигнані, а ситуація в післявоєнному Афганістані, коли Англія втратила свої колонії і перестала бути важливим чинником у зовнішньополітичній орієнтації країни, призвела до посилення Афганістану звязків з Радянським Союзом. У 1973 р. в результаті державного перевороту Афганістан став республікою, в результаті наступного перевороту 1978 р. була проголошена Демократична Республіка Афганістан, яку очолив Революційний рада, що орієнтується на співпрацю з СРСР.