Араби Азії і світ арабів сьогодні

Ще порівняно недавно, про те вже йшлося, відсталою периферією були аравійські монархії; найбільш передової зоною арабської світу вважалася восточносредіземноморская з Єгиптом, Сирією та Ліваном в якості і економічних, і політичних лідерів, а країни Магріба стояли як би посередині. Сьогодні в цій розстановці сил багато що змінилося. Як і раніше, загальним для всіх арабських країн є їх генетичні звязки і етнорелігіозное спорідненість. Загальним слід вважати їх давню - до середини нашого століття - політичну несамостійність або неповну самостійність як спочатку периферії Османської імперії, а потім колоній або колоніально-залежних країн. Для всіх деколонізація стала вихідним моментом нового розвитку, і практично всі арабські держави, за рідкісними винятками на кшталт Мавританії, Судану, Йорданії або Ємену, розвиваються досить успішно і порівняно швидкими темпами, особливо в порівнянні з державами Тропічної і Південної Африки (крім ПАР). Безумовно, тут позначився вихідний вищий цивілізаційний фундамент. Але зіграло свою роль і щось інше, причому саме це «інше» і розділило сучасний світ арабів на несхожі долею групи країн. Мова йде про нафту і нафтодоларах.

В Алжирі і Тунісі нафтодолари лише допомагають зводити кінці з кінцями, зате в монархіях Аравії, у Лівії та Іраку нафту ллється потоками і виявляється не просто основою основ економіки, але й запорукою процвітання, багатства. Більш того, за рахунок нафтодоларів даються дотації тим країнам (Йорданія, Сирія, Ліван), де немає нафти і де в іншому випадку - без вливань ззовні - було б важко звести кінці з кінцями. Практично сказане означає, що всі арабські країни Азії - крім, можливо, Ємену - так чи інакше існують за рахунок нафти або вливання нафтодоларів. Це не ліквідує істотну різницю між групою країн, багатих нафтою, і групою тих, хто її не має, але це дозволяє країнам другої групи підтримувати їх життєвий стандарт. У країнах Магрибу нафту теж грає аналогічну роль. Лише позбавлене нафти Марокко і мало її має Єгипет (залишаючи осторонь периферійні і полуарабскіе Мавританії і Судан) живуть не за рахунок нафтодоларів. Але, не будучи залучені в ризиковані соціальні експерименти, як Марокко, або подолавши наслідки таких експериментів і рішуче вступив на шлях капіталістичного розвитку (як Єгипет), вони успішно розвиваються і без потоку нафтодоларів.

Резюмуючи, можна сказати, що нафта і нафтодолари в якійсь мірі розділили арабський світ і підтримали ті його частини, які опинилися без нафти. Без нафти і нафтодоларів виявилося явне меншість країн. Переважна ж більшість їх так чи інакше залежить від нафти. Більше того, всі їх озброєння, кількість якого особливо вражає в Іраку і Сирії, так само як і всі їх ризиковані соціальні експерименти з марксистським акцентом (це стосується Алжиру, Сирії, Іраку), оплачувалися все тими ж нафтодоларами. Словом, світ арабів відрізняється від інших регіонів не стільки своїми цивілізаційними особливостями, скільки великою кількістю нафти. Не дивно тому, що нафтове господарство тут користується очевидним пріоритетом і що в першу чергу створюється та інфраструктура (дороги, трубопроводи, насосні станції, нафтопереробні підприємства, термінали тощо), яка потрібна для безперебійної роботи свердловин та реалізації нафти і нафтопродуктів. У всіх експортують нафту країнах існують міністерства нафтового господарства, а міністри регулярно представляють свої країни на нарадах країн ОПЕК (Організація країн - експортерів нафти).

Якщо говорити про вненефтяном розвитку промисловості, то найвищого рівня вона поки що досягла в Єгипті, де-не-чого в цьому сенсі домоглися Сирія, Алжир і особливо Ірак, який зробив акцент на військовій промисловості. Що стосується сільського господарства, то в ряді випадків радикальні аграрні реформи сприяли зростанню виробництва продовольства, проте той сумний факт, що ці реформи нерідко супроводжувалися ризикованими експериментами, спрямованими на кооперування селянства і проти приватного сектора, пояснює, чому, скажімо, багаті хорошими землями Алжир і Лівія забезпечують себе продовольством лише приблизно на 30%.

В цілому результати розвитку арабського світу набагато більш значні, ніж можна було б очікувати, маючи на увазі і соціальні експерименти, і виснажливі Близький Схід часті війни, і нестримну гонку озброєнь, і традиції кочового життя бедуїнів, та й багато чого іншого, включаючи неприйняття ісламом і особливо ісламським фундаменталізмом західних капіталістичних норм, цінностей і порядків. Причин тут дві: по-перше, нафтодолари, про які багато вже було сказано, а по-друге, істотна тенденція до всеарабському солідарності, що також було відзначено. Втім, про це варто сказати ще кілька слів.

Справа в тому, що реальної політичної солідарності араби в сучасному Світ зазвичай не демонструють. Уже зверталося увагу на те, що випадки обєднання між країнами сусідніми унікальні і до того ж не завжди міцні. Говорилося і про розколи між арабськими країнами в серйозні моменти, наприклад під час ірано-іракської війни, коли радикально налаштовані Сирія і Лівія підтримали Іран. Те ж, хоча й з іншим розкладом сил (Йорданія, Лівія за Ірак), сталося у дні війни в звязку з анексією Іраком Кувейту. Але якщо так, то на чому тримається економічна солідарність арабів, чому мільярди нафтодоларів щорічно течуть з багатих аравійських країн до деяких восточносредіземноморскіе арабські держави, у звязку з чим? Відповідь одна, і він добре відомий. Йдеться про проблему Палестини, проблеми, що не просто обєднує всіх арабів, але і є для них настільки принципово важливою, що, як тільки заходить мова про неї, все інше залишається на задньому плані. Не випадково мільярди щедро течуть на допомогу палестинцям, а також тим країнам, які несуть на собі тягар протистояння з Ізраїлем. І далеко не випадково С. Хусейн мріяв розіграти ізраїльсько-палестинську карту і тим не тільки зберегти за собою анексовані Кувейт, але й стати визнаним лідером всього арабського світу. Хусейн, як відомо, програв. Але при дещо іншому розкладі сил і як-яких обставинах, що змінилися він цілком міг і виграти. Так у чому ж суть проблеми палестинців?