Аравійські монархії

Якщо не вважати республіки Ємен, що виникла на рубежі 80 - 90-х років в результаті обєднання Єменської Арабської Республіки з Народно-Демократичною Республікою Ємен, колишнім Аденом (єдиною з аравійських країн, яка ще в 70-х роках взяла курс на розвиток за марксистсько - соціалістичної моделі, але в русі по цьому шляху, як і інші аналогічні країни, не зробила), то всі інші держави аравійської зони - це монархії. На відміну від бідного і слаборозвинених, позбавленого нафти Ємену, 11-12 млн. населення якого не можуть похвалитися високим рівнем життя (бл. 500 дол на рік на душу населення), всі монархії аравійської зони сьогодні - це багаті та процвітаючі держави. Правда, процвітання їхнього - скоріше результат щедрості долі, свого роду подарунок Аллаха, ніж плід власних цілеспрямованих зусиль. Маються на увазі нафту та рясний потік нафтодоларів.

Саудівська Аравія - найбільша і найбагатша з цього ряду країн (населення - ок. 10 млн. чол.). Родина арабів і ісламу, Аравійська пустеля з її нечисленними оазисами з давніх-давен була малонаселеній, що, втім, не завадило їй час від часу вихлюпувати на північ чергові хвилі семітських племен і народів, останньою в ряду яких була саме арабо-ісламська. Розквіт арабо-ісламської культури, однак, мало торкнувся бедуїнів Аравійської пустелі, що зберегли свій звичний спосіб життя до наших днів. Активність ваххабітів, що призвела до створення в XIX ст. держави Саудідов, заклала основу сучасної монархії, що існує в її нинішньому оформленні політичному з 1932 р.

Основа процвітання саудоаравійской економіки - нафта, видобуток якої за обсягом порівнянна з російською і американською. Якщо взяти до уваги, що ця нафта видобувається в малонаселеному (в основному кочівниками) державі і майже цілком йде на експорт, то неважко помітити, що нафтодолари, обєм надходження яких різко зріс після націоналізації нафтової видобутку (1975) і особливо після збільшення цін на нафту , зіграли роль золотого дощу для не чекала такого подарунка долі країни. За рахунок нафтодоларів у 70-х і особливо 80-х роках стала швидко розвиватися економіка країни, зміцнюватися озброєна новейщей технікою армія. Багато десятки і сотні аравійських мільярдів осіли в банках та реалізовані в акціях капіталістичних країн (варто нагадати, що найбагатшою людиною світу був названий в 1988 р. аравійський мільярдер). Помітне кількість їх (до 12 млрд. на рік) іде в формі допомоги на потреби арабських держав, що протистоять Ізраїлю. Чимало робиться для розвитку освіти, культури, для будівництва та обслуговування туристів, особливо що приїжджають до Мекки у дні хаджу. Однак все це принципово поки не змінила спосіб життя більшості населення країни. Як і раніше, переважають кочівники-бедуїни (хоча їх верблюди вже не потрібні для дальніх перевезень товарів - з цим відмінно справляється сучасний автотранспорт), і лише деяка частина їх, осідаючи у містах або зрошуваних заново районах, поступово адаптується до нових умов життя, і нехай плоди бурхливого процвітання. Зокрема, варто особливо сказати про півтораста сотнях тисяч субсидованих державою сучасних ферм, що виробляють в колишніх пісках пустелі мільйони тонн першокласної пшениці, що йде і на експорт.

Кувейт з його 2 млн. жителів, з яких половина не є громадянами цієї невеликої країни, здобув незалежність в 1961 р. Будучи формально конституційною монархією на чолі з еміром з династії Сабах, він за конституцією має парламент і що обирається з членів клану Сабах правителя-еміра. Але в реальності ця традиційна політична структура не завжди функціонувала. Зокрема, кувейтський парламент був малодеятелен і маловліятелен, а в 1986 р. зовсім припинив свою діяльність. Це і недивно: традиційні форми ісламського емірату набагато більш звичні для жителів країни, в переважній своїй більшості учорашніх бедуїнів-кочівників, очолюваних своїми шейхами.

Нафтовий бум 70-80-х років перетворив це невелика держава в володаря сотні мільярдів нафтодоларів, які вміло були вкладені в ряд програм, що забезпечили за чверть століття перетворений процвітання країни. Зусиллями найнятих за хорошу плату десятків і сотень тисяч досвідчених робітників і фахівців, мігрантів з різних країн, за допомогою новітньої техніки і технології Кувейт зумів створити в буквальному сенсі слова чудо в пустелі, стати свого роду перлиною Близького Сходу. Це приклад того, що може дати сучасна розвинута цивілізація технічна навіть в таких несприятливих для проживання людини пустинних землях з невеликими оазисами, які характерні для Кувейту.

Мільярди Кувейту опинилися яскравою приманкою для іракського диктатора, який незабаром після закінчення тривалої і безплідною ірано-іракської війни 80-х років зважився на свого роду бліцкриг, анексувавши на початку 90-х років Кувейт. Ця анексія викликала рішучий відсіч з боку арабських сусідів Кувейту, хоча і не всіх. Очолені американською армією війська, як згадувалося, вигнали іракську армію з Кувейту, досить швидко відновив свої важкі втрати, - досить нагадати про приблизно пятсот нафтових свердловинах Кувейту, які були підпалені відступаючими військами Хусейна і з працею протягом багатьох місяців і ціною мільярдних витрат загашені фахівцями з різних країн. Багатий Кувейт не тільки оплатив вагому частину витрат, повязаних з війною за його звільнення, але й залишився досить багатий для того, щоб продовжувати бути процвітаючою країною Аравії.

Щось схоже на Кувейт є й інші невеликі емірати аравійської зони - Бахрейн, Катар, Оман та ОАЕ (Обєднані Арабські Емірати), розбагатіли на нафтодоларах і швидкими темпами, що розвиваються, на добре продуманої комерційній основі. Якщо і можна щодо цих країн з їх загальним населенням в 4-5 млн. чол. говорити про деякі соціальні та економічні проблеми, то тільки по відношенню до тих іноземцям-мігрантам, які своєю працею і за добру плату створюють розвинену економіку та інфраструктуру нафтовидобувних країн, залишаючись при цьому людьми другого сорту, позбавленими громадянства, які не мають права на ті численні безкоштовні соціальні блага, що надаються громадянам цих країн - до речі, знову ж таки переважно кочівникам-бедуїнів або вчорашнім кочівникам, далеко не всі з яких поспішають скористатися запропонованими їм пільгами і благами, нерідко віддаючи перевагу звичне життя в пустелі зі своїми верблюдами.

Взагалі аравійські монархії кінця нашого століття - цікавий парадокс історії, в деяких сенсі вітрина можливостей сучасних техніки, технології та цивілізації Заходу на далекому від усього цього і недавно ще занедбаному долею злиденному Сході. Тут царство крайнощів. З одного боку, нечувані багатства і відповідно казкові, майже в дусі казок «Тисячі і однієї ночі» можливості, з іншого - що йде в родоплемінної первісність відсталість способу життя кочівників-бедуїнів; з одного боку, наіблагопріятнейшіе можливості для одержання гарного сучасного безкоштовної освіти та відповідного ривка у світ сучасності, з іншого - небажання багатьох, які мають на це право, скористатися цим; з одного боку, високі темпи економічного зростання і рівень доходу на душу населення, а з іншого - часом повну байдужість до цього і явне небажання привести рівень процвітання у відповідність із соціально-політичними нормами буття (маються на увазі багатопартійних плюралізм парламентарної демократії та повязані з цим інші інститути).

Правда, кувейтська трагедія сильно вплинула на зміну звичних стереотипів в аравійських монархіях. Пережиті регіоном потрясіння змусили усвідомити, що, по-перше, невеликим країнам потрібно обєднатися, щоб трагедія не повторилася, - обєднатися хоча б у формі якоїсь конфедерації із загальною або знаходиться під спільним командуванням добре озброєної, спільно що міститься армією. По-друге, війна дала поштовх співпраці з надали допомогу Кувейту Заходом, сприйняттю західних форм політичного устрою. У Кувейті знову відтворений закритий було в 1986 р. парламент. Щось подібне до аналогічного поки ще консультативної ради планується створити в Аравії. Тяга до вестернізації відчувається і в інших аравійських еміратах.

Поки що аравійські монархії в цілому - це країни-рантьє, що користуються готовим, не створеним своїми руками. У цьому їхня внутрішня слабкість, яку нові покоління сьогодні, мабуть, вже усвідомлюють. І нехай психологія рантьє ще переважає, зрушення вже відчувається. Якщо вчора престижем користувалася в основному професія військового, то сьогодні чимало вчорашніх буднів вже отримали освіту і адаптувалися до потреб і можливостей сучасного міського життя. Мабуть, у недалекому майбутньому досягнута настільки легко висока стартова основа дозволить адаптуватися до нових умов життя більшості місцевого населення (тим більше, що є непоганий приклад і орієнтир у вигляді маси найманих і добре працюють трудівників-мігрантів). Перехід до регулярного творчої праці в недалекому майбутньому може вже рішуче перетворити цю відсталу в недавньому минулому периферію арабського світу.