Країни Східного Середземноморя

У цьому регіоні чотири арабські країни - Сирія, Ліван, Йорданія, Ірак (проблема Палестини буде розглядатися особливо). Дві з них, Сирія та Ірак, - порівняно великі, сильні, навіть агресивні держави, якщо мати на увазі пануючі в них політичні режими; дві інші - держави невеликі і слабкі, особливо це стосується Лівану.

Сірія з її 15 млн. населення після невдалої спроби обєднання з Єгиптом у 1963 р. опинилася під владою лідерів ПАСВ (БААС), партії арабського соціалістичного відродження. По духу своєму це була партія національної єдності арабів, і в ній було чимало прихильників відновлення унії з Єгиптом і навіть додатки до цієї унії Іраку. Однак у ПАСВ досить швидко верх здобула націоналістична фракція з орієнтацією на тоталітарний соціалізм, багато в чому близький до класичної радянської марксистської моделі (націоналізація підприємств і ресурсів країни, акцент на суспільну власність, правда, з визнанням ролі дрібної приватної власності та підприємницької ініціативи). Незабаром соціалістичний акцент в економіці було помякшено, але після цього стався військовий переворот 1966 р., знову що привів до керівництва країною радикалів. Курс на зміцнення ролі державного сектора в економіці був продовжений.

Конституція 1969 визначила Сирію як демократичну, народну і соціалістичну республіку з плановою економікою, з обмеженою рамками закону приватною власністю. У 1972 р. на чолі республіки став президент X. Асад, а за конституцією 1973 р., схваленої загальним референдумом, до формули про планової економіки був доданий тезу про ліквідацію «всіх форм експлуатації». Явний світський соціалістичний уклін політики нового керівництва був урівноважений реверансами на адресу ісламу. Арабо-ізраїльські війни 1967 та 1973 років. сприяли збільшенню ролі Сирії в загальному протистоянні арабів Ізраїлю, що також свідчило на користь визнання заслуг сирійського керівництва в. боротьбі за цінності ісламу. На хвилі цього визнання Сирія спробувала було наприкінці 70-х років поліпшити свої взаємини з арабськими сусідами, Йорданією та Іраком, але через низку причин, включаючи і втручання Сирії у справи роздирається внутрішньополітичними і релігійними конфліктами Лівану, цього не вдалося досягти. Зате поступово ставало все більш очевидним зближення Сирії з екстремістськи налаштованим лідером Лівії Каддафі.

Незважаючи на ряд заходів, зроблених в 1974 і 1979 рр.. і спрямованих на лібералізацію економіки, керівництво Сирії не змінила свого курсу, більше того, поступово радикалізувала його. Ця радикалізація виявлялася не лише в дружбі з Лівією, а й у протистоянні помірної політики Єгипту, і в тій позиції, яку керівництво країни зайняло в ірано-іракському конфлікті 1980-1988 рр.., Коли Лівія і Сирія виявилися союзниками радикального, навіть екстремістські налаштованого уряду Ірану, але не Іраку, правитель якого, до речі, у той час ще не був символом радикалізму та екстремізму на Близькому Сході. Крім того, Сирія всі ці роки була одним з найближчих, якщо не найбільш близьким союзником СРСР на Близькому Сході.

Політика і позиція Сирії в Лівані, історично повязаному з нею багатьма країнами, вимагає особливої розмови. Коротко можна сказати, що довгі роки це втручання виглядало більш негативним, ніж позитивних, навіть маючи на увазі спільне всеарабському протистояння Ізраїлю. Але на початку 90-х років воно несподівано виявилося заставою оздоровлення ситуації в Лівані. Навряд чи це заслуга Сирії, швидше так склалися обставини. Але факт залишається фактом, як фактом залишається і різке протистояння Сирії та Іраку, що на перший погляд може здатися дивним хоча б тому, що обидві країни тримаються майже однакового курсу в зовнішній, внутрішню і економічну політику, мають подібні режими (буквально режими-близнюки) і в обох при владі стоїть одна і та ж партія ПАСВ, точніше, відгалуження однієї і тієї ж спочатку єдиної партії. Мабуть, тут варто говорити вже не стільки про близькість режимів та політичних курсів або партій, скільки про національні інтереси, які Сирію і Ірак в основному і розділяють, перш за все тому, що в рамках арабського Близького Сходу обидві країни обєктивно виступають як два сильних суперника.

На закінчення істотно зауважити, що соціальні експерименти, проведені урядом Сирії в економіці, не могли привести цю країну до процвітання, скоріше навпаки. І якщо неефективне націоналізоване господарство не привело країну до економічної кризи, то це не стільки тому, що приватний сектор в певних пропорціях завжди продовжував існувати, хоча це дуже суттєво, скільки через те, що Сирії, на чиї плечі падає вагома частка в боротьбі з Ізраїлем, активно допомагають нафтовидобувні арабські країни (не варто забувати і про велику радянської допомогу, причому не тільки зброєю).

Ірак з його 17 млн. населення - друга велика арабська країна близькосхідної і восточносредіземноморской зони. Після революції 1958 ця країна, що займає територію стародавнього Дворіччя, перестала бути монархією. У 1963 р. на передній план в Ірані, як і в сусідній на заході Сирії, вийшла партія ПАСВ, хоча вона і не відразу зміцнилася в позиції правлячої партії, бо між претендентами на керівництво країною йшла запекла боротьба. 1969-1971 роки були відзначені реформами, спрямованими на посилення державного сектора в економіці та кооперацію в сільському господарстві-. У 1974 р. на частку державної економіки припадало близько 3 / 4 промислової продукції, чому сприяло і помітно посилилося співробітництво з СРСР.

Політична влада в країні не була стабільною, перевороти слідували один за одним, гостра внутрішньополітична ситуація то й справа ускладнювалася національними конфліктами з іракськими курдами на півночі країни. Ризиковані соціальні та економічні експерименти не приносили і не могли принести успіху. Положення врятувала націоналізація нафтової промисловості країни з повною ліквідацією тут позицій іноземних компаній. Різке збільшення доходів від нафти в 70-х роках, коли ціни на нафту були досить високими, дозволило Іраку компенсувати всі економічні невдачі і ще залишитися у виграші, незважаючи на великі витрати, повязані із закупівлею зброї. Щорічний дохід від нафти становив 21-26 млрд. дол Це посилення потоку нафтодоларів могла б зіграти важливу позитивну роль у долі Іраку, якби не війна з Іраном, що коштувала величезних жертв і матеріальних витрат і завершилася безрезультатно.

Прихід в 1979 р. до влади в партії ПАСВ і в державі С. Хусейна зявився важливою віхою в історії країни. Жорстокий і безпринципний політик, підступно знищив всіх своїх потенційних суперників і уміло що встановив в країні режим тоталітарної диктатури, Хусейн досить швидко зорієнтувався в обстановці і прийняв ряд заходів, які повинні були сприяти зростанню його популярності. Перш за все, він лібералізував економічну політику, визнавши роль і місце приватної власності і перестав розмірковувати на кожному розі про соціалізм, ніж зазвичай грішили його попередники. Потім він став грати на чутливих струнах національної гідності, висунувши на передній план образ ворога, проти якого всім треба згуртуватися. Хусейн був би радий знайти цього ворога в Ізраїлі, що принесло б йому, безперечно, багато більше очок. Але Ізраїль опинився поза сферою його можливостей; крім того, з ним вже успішно вела політику жорсткого протистояння Сирія, суперництво Іраку з якої весь час загострювалося. Залишався один можливий ворог - Іран. Була й причина ворожнечі - спірні території в районі Перської затоки. Саме з приходом Хусейна до влади в 1979 р. раз у раз виникали в районі цих територій конфлікти і збройні зіткнення, які в 1980 р. переросли в широкомасштабну війну.

Війна затяглася майже на десятиліття. Хоча вона не принесла успіху жодній зі сторін і дорого обійшлася кожній, переможцем в ній виявився С. Хусейн. Це з особливою силою виявилося на рубежі 80-90-х років, коли в очах населення Іраку Хусейн став майже обожнених національним вождем, справжнім харизматичним лідером, якому вірять і за яким готові йти якщо не все, то дуже багато. І ось тут-то Хусейн вирішив грати ва-банк, пішовши на авантюру, яка могла у випадку удачі зробити його лідером всього арабського, може бути навіть арабсько-ісламського світу. Йдеться про анексію Кувейту з далеким прицілом: у разі війни держав проти агресора обвалити всю накопичену країною військову міць, включаючи зброю масового знищення, на Ізраїль і тим розколоти світ на ворогуючі табори і врятувати своє становище. Як відомо, авантюра провалилася. Кувейт був майже безкровно для військ коаліції, куди увійшли і багато арабських країн, звільнений, а Ізраїль не дав спровокувати себе, не дивлячись на регулярні ракетні обстріли. Але показово, що навіть ця невдача не вибила Хусейна із сідла, як того багато хто очікував. Напрошується висновок, що агресивна тоталітарна структура поки не відторгається Іраком, а харизма всесильного лідера, незважаючи на неуспіх двох його воєн, ще не віджила себе.

Йорданія, розташована на південь від Сирії і на захід від Іраку, - найбільш відстала з країн восточносредіземноморской зони. Слабонаселенная (близько 3 млн.), вона за багатьма параметрами тяжіє до країн аравійської зони арабського світу. Правда, після обєднання западноіорданскіх земель Палестини з Трансиорданиии в рамках Хашимітського королівства (1950) ситуація в цьому значенні дещо змінилася: знову приєднані райони були відносно розвиненими і багатонаселених. Правлячий країною з 1953 р. король Хусейн встановив режим помірною конституційної монархії з парламентом і багатопартійної системою. Відторгнення западноіорданскіх територій після арабо-ізраїльської війни 1967 завдало удару по економіці країни й призвело до загострення внутрішньополітичної обстановки, бо відступили на схід палестинці стали представляти серйозну загрозу влади короля. У 1971 р. Хусейн домігся виведення палестинських загонів з території Йорданії, хоча він при цьому аж до 1988 р. підтримував населення окупованого Ізраїлем Західного Йордану, виплачуючи платню чиновникам, надаючи соціальну підтримку нужденним, чого ізраїльська влада не перешкоджали. Слід зауважити, що Йорданія, як і Сирія, не має нафтових запасів. Нерозвиненість ж економіки, особливо після втрати западноіорданскіх територій, призвела до того, що Йорданія, як і Сирія, стала отримувати регулярну допомогу від багатих нафтою аравійських монархій. У 1988 р. у звязку з рішенням визнати територію Палестини (у тому числі землі западноіорданскіе) підвладної арабському державі в особі Організації визволення Палестини (ОВП) Хусейн відмовився від залишків свого суверенітету над Західним Йордану, включаючи і згадані виплати.

Сусідство з Ізраїлем і постійна залученість у справи палестинців дозволяють Йорданії розраховувати на підтримку багатьох нафтодоларами сусідів, що сильно допомагає цій бідній країні з нерозвиненою економікою зводити кінці з кінцями. Тим більше дивною виглядала позиція короля Хусейна в дні кувейтського кризи, коли Йорданія, нехай з коливаннями, але встала на сторону агресора, свого могутнього сусіда Іраку (як це зробили і тісно повязані з нею єдиними долями палестинці на чолі з Я. Арафатом) і тим самим ніби кинула виклик аравійським монархіям, які надавали їй допомогу.

Ліван - теж невелика країна восточносредіземноморской зони з населенням св. 3 млн. чол. На відміну від Йорданії, вона завжди була чи не найбільш розвиненою частиною арабського світу, а Левантійська буржуазія з давніх-давен заправляла справами на ринках Магріба, як і в Єгипті, і в неарабським Середземноморї. Ставши незалежною республікою з 1943 р., Ліван з його складним етнорелігіозним складом населення (християни, мусульмани-суніти, мусульмани-шиїти, друзи; араби, араби-палестинці з числа біженців з півдня, вірмени, курди тощо) дві-три десятиліття з працею підтримував внутрішньополітичний баланс, заснований на Національному пакті, який передбачав сувору систему розподілу найвищих посад у республіці в залежності від приналежності до тієї чи іншої громади. У 50-х роках при президентові К. Шамун Ліван в економічному плані було процвітаючою країною, виступаючи як багатого посередника між Заходом і арабським ринком. На рубежі 60-х років Ліван був втягнутий у внутріарабскіе конфлікти, перш за все у протистояння арабів Ізраїлю. Червнева ж шестиденний війна 1967 р. і переміщення чи не головного центру діяльності антиізраїльських політичних організацій до Лівану, де розташувалося до 400 тис. вигнаних або тих, хто виїхав з Палестини, а потім і з Йорданії арабів, посилили це протистояння і до того ж сильно ускладнили і без того напружену внутрішньополітичну ситуацію в країні. 70-ті роки принесли з собою подальше зростання напруженості, яка в 1975 р. переросла в гостру кризу влади, що супроводжувався постійними міжусобними війнами між різними громадами країни.

Колись процвітаюча економіка Лівану за що пішли потім півтора десятиліття була підірвана практично не припинялися війни між християнами і мусульманами, шиїтами і сунітами, Ліваном і палестинцями і всіма ними разом - з ізраїльтянами. Південна смуга Лівану, що граничить з Ізраїлем, була фактично окупована союзної з ізраїльтянами ліванскохрістіанской армією, що створила в цій смузі щось на зразок буфера, який охороняв Ізраїль від терористичних актів з боку що базуються в Лівані бойових загонів Організації визволення Палестини (ОВП). Підсумок був жалюгідним: уряд Лівану опинилася у стані паралічу, бойові загони ліванських громад діяли на свій страх і ризик, а колись квітуче Бейрут був перетворений на розділену на частини купу руїн.

Втручання Сирії в ліванські справи довгий час було лише ускладнюють ситуацію моментом, поки на початку 90-х років воно не стало сприяти консолідації країни і примирення ворогуючих сторін, чому сприяли прийняття у 1989 р. та ратифікація членами парламенту 1972 року (після цього виборів у країні більше не було) нової Хартії національної згоди. Є надія, що Ліван в 90-х роках стане на шлях політичного одужання.