Палестина, Ізраїль і близькосхідний конфлікт

Освіта держави Ізраїль в 1948 р. стало відправною точкою близькосхідного конфлікту. Все почалося з першого арабоізраільской війни, яка спалахнула у звязку з рішенням ООН створити в Палестині держава євреїв. Прийшовши на допомогу палестинцям, група арабських країн (Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, а потім також Саудівська Аравія і Ємен) оголосила війну Ізраїлю. Результати війни були сумні для арабів: Ізраїль захопив більшу частину призначалася палестинцям території, а решта потрапила під владу Йорданії (західний берег р.. Йордан) і Єгипту (сектор Газа). Саме в цей час, на рубежі 1948-1949 рр.., З Палестини було вигнано близько 900 тис. арабів, які знайшли притулок у різних арабських країнах. Виникла гостра проблема біженців, причому спроби розселити їх з виплатою компенсації і подальшою адаптацією на нових місцях (з такого роду ініціативою виступили, зокрема, США) викликали бурю обурення і були з обуренням відкинуті. Палестинці прагнули повернутися на свою батьківщину, а споріднені їм арабські країни горіли бажанням здійснити це, а заодно і покарати Ізраїль.

Через майже двадцять років, коли Єгипет часів Насера був, як здавалося, у розквіті сил і, зокрема, знайшов досить добре озброєну за допомогою СРСР армію, настав момент для нового збройного конфлікту. Політика Єгипту, що не приховував своїх намірів незабаром знову схрестити зброю з Ізраїлем, викликала настороженість останнього. Попередить удар, ізраїльська армія в червні 1967 розгромила єгипетську армію і потіснила на інших фронтах збройні формування Сирії та Йорданії. Результатом цієї війни було приєднання до Ізраїлю західного берега Йордану і сектора Газа з відповідним включенням до держави кількох сотень тисяч проживали на цих землях арабів, які не отримали, проте, ізраїльського громадянства (як згадувалося, певною мірою вони продовжували бути - що стосується западноіорданскіх територій -- під опікою і юрисдикцією Йорданії). Чергова війна 1973 р., що ставила собі за мету повернути втрачене, також не принесла успіхів арабським державам. Можна сказати й більше: нова війна переконливо показала, що військовою силою близькосхідної проблеми не вирішити.

Це був сильний удар по престижу арабського світу. Нічого не залишалося, як піти на рішучий перегляд всієї стратегії протистояння Ізраїлю, за спиною якого була підтримка США. Далі за всіх у напрямку перегляду своєї близькосхідної політики пішов Єгипет, для якого 70-і роки були часом переоцінки багатьох позицій, в першу чергу соціально-економічних, внутрішньополітичних. Президент А. Садат у 1979 р. уклав мир і відновив дипломатичні стосунки з Ізраїлем, що дозволило йому повернути втрачені в 1967 р. території сектора Газа. І хоча інші арабські країни дружно засудили за цей крок Садата, розцінивши мир з Ізраїлем як зрада загальноарабської інтересів (Єгипет після цього був виключений на кілька років з Ліги арабських держав), рішення припинити стан війни з Ізраїлем з боку найбільшої і найвпливовішої країни арабського світу означало якраз те, про що вже тільки що було сказано: військовими засобами проблему не вирішити. Потрібно шукати інші. Які ж?

Перш за все, з середини 70-х років центр ваги протистояння Ізраїлю перемістився у бік самих палестинців, які для цього повинні були організуватися і домогтися міжнародного визнання. Власне, саме досягнення цієї мети і лягло в основу нової стратегії арабів у близькосхідному конфлікті після війни 1973 Створена ще в 1964 р. Організація звільнення Палестини (ОВП), до керівництва якої в 1969 р. прийшов Я. Арафат, почала енергійно боротися за міжнародне визнання. У 1974 р. вона взяла участь у роботі Генеральної Асамблеї ООН, потім отримала офіційний статус спостерігача при ООН, була прийнята в ЮНЕСКО та ряд інших організацій, що існують під егідою ООН. Територіальної базою для існування ООП і різних її бойових і інших підрозділів стали Сирія і Ліван (Йорданія, як уже говорилося, наполягла на виведення палестинців зі своєї території), фінансовою основою - нафтодолари з арабських країн.

Особливий розмова про методи і засоби боротьби ООП. Розраховувати на швидке міжнародне визнання ця організація - при всій підтримки арабського світу - могла лише за умови, якщо б про її цілі, прагнення і турботи дізналися все, якщо б палестинська проблема стала в центрі уваги світового співтовариства. Але у світу безліч проблем, і палестинська - лише один з них, причому далеко не сама животрепетна. Виходить, потрібно було зробити так, щоб її помітили всі, щоб палестинці і їхня справа були у всіх на устах, щоб усі газети світу писали про них.

І палестинці зуміли домогтися цього, почавши з терористичних актів, що потрясли світ. У 1972 р. під час Мюнхенської олімпіади група спеціально підготовлених бойовиків проникла в будинок, де знаходилися ізраїльські спортсмени, і холоднокровно знищила групу неозброєних людей. Потім почалися вибухи і викрадання людей, захоплення літаків і загроза життю випадково захоплених заручників. Не минало й року, аби черговий страшний терористичний акт не нагадував світу про те, що палестинці існують і вимагають до себе уваги світової громадськості. Мало того, з легкої руки саме палестинських терористів, які зуміли досягти своєї мети, і довели ефективність методів терору в століття масової інформації, ці ж методи стали успішно використовувати і інші агресивні меншини і екстремістські групи, від басків та ірландців до «червоних бригад» чи груп « прямої дії ». Після 1978 чи не лідируючі позиції зайняли в тероризмі шиїтські прихильники іранського аятолли. До речі, до цього часу палестинський тероризм став поступово йти в минуле. Терористичних актів, здійснених палестинцями, ставало все менше, і вони губилися серед маси інших аналогічних екстремістських виступів.

Зрозуміло, офіційні керівники ООП завжди відхрещувалися від дій бойовиків. Але свою справу ці бойовики, часом смертники, зробили. Вони змусили весь світ з увагою поставитися до палестинського справі. ООП була визнана в якості керівника палестинського руху практично усіма державами світу, що встановили з нею відносини і надали їй право представництва у своїх столицях. Близькосхідний конфлікт на довгі роки опинився в центрі уваги світової преси. Проблема палестинців стала обєктом турботи багатьох держав, включаючи і великі. Було прийнято рішення про організацію міжнародного наради з близькосхідної проблеми за участю всіх зацікавлених сторін і так чи інакше стурбованих вирішенням проблеми великих держав. Практично проблема довгі роки впиралася лише в те, аби на такого роду нарада погодився Ізраїль.

Але саме в цьому пункті, що називається, найшла коса на камінь. Який зумів захиститися від ударів палестинських бойовиків, Ізраїль не без підстав звинуватив в терорі всю Організацію визволення Палестини і навідріз відмовився мати з нею справу, вважати її офіційним і тим більше єдиним представником народу Палестини. Формально цього Ізраїлю допомагав і відмова ООП визнати право Ізраїлю на існування, для чого необхідно було публічно заявити про прийняття відповідної резолюції ООН, з чим Арафат довго не поспішав. Якщо задатися питанням, чому ООП не поспішала офіційно визнати право Ізраїлю на існування, яке і сьогодні багато хто з арабських країн не визнають, то виявиться, що тут зіграли свою роль розбіжності і в світі арабських країн, і в лавах самої ООП з приводу того, як вести справи з Ізраїлем.

Анексувавши Кувейт, Ірак в 1990 р. несподівано для багатьох знайшов гарячого союзника в особі Арафата. Несподівано тому, що кілька сотень тисяч палестинців працювали в Кувейті і жили за рахунок кувейтських нафтодоларів, що, здавалося б, мало на увазі їх лояльність по відношенню саме до Кувейту. Рішучий вибір протилежного характеру означав, що палестинці на чолі з Арафатом найменше були стурбовані боргом подяки по відношенню до притулків та який дав хороші заробітки неабиякою їх частини Кувейту. Їхні мрії зводилися до одного: нарешті знайшовся лідер, який виявляє рішучість, що має силу, що користується довірою людей і до того ж явно навмисний рішуче покінчити з Ізраїлем, про що Хусейн не соромився голосно нагадувати. Слід додати до цього, що ряд лідерів ООП вважають Арафата дуже-помірним, за що він постійно критикується прихильниками більш жорсткої лінії по відношенню до Ізраїлю.

Сказаного достатньо щоб зрозуміти, наскільки напружена обстановка навколо Палестини і як велика ненависть до Ізраїлю не тільки і не стільки як до агресора, який захопив належать палестинцям землі, скільки як до держави, саме існування якого неприпустимо. І будь-який диктатор, що беруться допомогти в знищенні Ізраїлю, - друг і брат палестинців. Така неприкрашену реальність, навіть якщо вона часом помякшується явно вимушеними обстановкою заявами про готовність визнати право Ізраїлю на існування за певних умов. До такого роду заявами лідери ООП змушені були вдатися після провалу авантюри Хусейна в Кувейті, завдяки чому міжнародний рейтинг Ізраїлю, що виявив стриманість, різко збільшився, а рейтинг ООП, Арафата і відповідно палестинців і їх справи явно знизився (причому знизився в очах не тільки зовнішнього світу , але й найбільш багатих арабських країн - можна згадати про те, що Рада співробітництва арабських країн Перської затоки припинив у звязку з поведінкою палестинців регулярну допомогу їм). Звичайно, палестинське справу як і раніше, залишилося в очах всіх арабів справою правим і стосуються всіх арабів. Але престиж його на деякий час впав.

На цьому новому тлі відразу ж після перемоги над Іраком США і СРСР вжили заходів для вирішення складної палестинської проблеми. Однак багатосторонні переговори, що проходили на очах у всього світу і постійно ускладнювалася політичними непередбачуваними поворотами, не могли дати і тим більш швидкого результату. Зате до приголомшливим і ніким не очікуваного результату призвели конфіденційні зустрічі представників Ізраїлю та ООП, що проходили в Осло під патронатом норвезького міністра закордонних справ і що завершилися у вересні 1993 р. урочисто підписаною угодою: ООП і Ізраїль офіційно визнали один одного, а сектор Газа і місто Єрихон були передані під управління ООП. Звичайно, остаточне рішення палестинської проблеми далеко, але угода 1993 р. - політичний прорив, який не випадково порівнюється з падінням берлінської стіни.

Проблема Палестини довгі роки була і ще буде однією з гострих на Близькому Сході. Проте варто зауважити, що в тому ж регіоні є і не менш гострі інші проблеми, наприклад курдська, яка привернула увагу світу незабаром після поразки Хусейна, коли іракські курди спробували було ще раз відкрито виступити проти іракського панування взагалі і диктатури Хусейна зокрема. Під заступництвом держав-переможниць, у першу чергу США, в іракському Курдистані влітку 1992 р. були проведені вибори до парламенту. Під всю гостроту постало питання про автономію. Як розвиватимуться події далі, поки неясно. Але варто нагадати, що проблема курдів має відношення далеко не тільки до Іраку і навіть не лише до арабів, бо чимала частина 20-мільйонного курдського народу проживає і в Ірані, і в Туреччині. Проблема Курдистану ще не поставлено перед світом досить певно, бо дуже багато хто з країн, що поділили між собою курдські землі і населення, не зацікавлені в цьому. Але вона, проблема, все-таки існує і час від часу дає про себе знати. Найчастіше і найбільше - в арабському Іраку, де курди піддалися в останні роки особливо жорстокому поводженню.