Держави що розпався халіфату

Позбавлення халіфа політичної влади викликало на Близькому Сході ефект поліцентризм. Один за одним на місці колишнього єдиної держави почали виникати емірати і султанати, правителі яких, частіше за все вже не претендували на всеосяжну духовну владу в межах своєї коли (особливо це стосувалося султанів, які визнавали авторитет багдадського халіфа в релігійній сфері), були, проте , практично необмеженими володарями. Але претензії на абсолютну владу поєднувалися з тим обєктивною обставиною, що самі знову створювалися емірати і султанати були найчастіше неміцними і багато в чому випадковими політичними утвореннями, зліт і падіння яких нерідко залежали від здібностей і вдачі того чи іншого царедворця, полководця, а то й вихідця з низів, раба-Гуляма. Слабкість і короткочасність еміратів і султанатів, їхня політична нестійкість залежали саме від недостатньої легітимності влади. Халіфат тримався століттями, бо мав вищу божественну санкцію на владу. Емірати ж і султанати розпався халіфату такої санкції, при формальному існуванні багдадського халіфа, не мали. Не дивно, що в очах маси підданих, так і заздрісних царедворців, еміри і султани були самозванцями, чия влада трималася лише на силі. І при першому зручному випадку будь-якої з наближених еміра або султана, придбавши деяку силу, не міг протистояти спокусі цю силу спробувати реалізувати у власних інтересах. Звідси і нестійкість влади.

Політична карта близькосхідного регіону в X - XIII ст., Про які тепер йде промову, була не тільки досить строкатою, але і змінювалась буквально з калейдоскопічною швидкістю. Нові політичні утворення змінювали тільки що сформувалися, а на них все частіше нашаровувалися етнічні хвилі чужих Близькому Сходу прибульців. Проте ні часті політичні зміни, ні появи нових етнічних хвиль не змінювало суті тих кардинальних параметрів, які характеризували близькосхідну ісламську структуру в цілому. У сфері аграрних відносин зберігалося традиційне і навіть посилилося при ісламських правителів абсолютне панування держави з характерною для нього редісгрібуціей надлишкового продукту, стікалися в скарбницю. Формами стягнення цього продукту як і раніше були рента-податок (УШР, харадж та інші види податків), трудові повинності, мита, формою редістрібуціі - виплата з казни або за рахунок скарбниці частки податків як платні чиновникам і воїнам, змісту правителів та привілейованих верств населення з числа родичів і наближених правителів. Умовні володіння типу ікта були різновидом такого платні і модифікацією редістрібуціі. Приватних земельних володінь типу мулькою було небагато, причому з них теж брався в казну податок.

У містах, у сфері ремесла і торгівлі, як і раніше панував строгий централізований контроль влади за повної відсутності будь-яких офіційних обумовлених і тим більше законодавчо закріплених свобод чи правових гарантій, не кажучи вже про пільги і привілеї. Самоврядування в містах не виходило за рамки зручною для влади практики ведення внутрішніх справ в рамках кожної з численних корпорацій, голови яких беззаперечно підкорялися міської адміністрації в особі намісника-хакіма, градоначальника-раїса, наглядача-мухтасіба, начальника варти або судді-каді.

Позбавила влади халіфа держава Бундом проіснувала порівняно недовго. Вже в 60-х роках Х ст. виходець з Гуляма середньоазіатського емірату Саманідів біг в Афганістан, де заснував незалежний від Саманідів султанат Газневід, найбільш видатний правитель якого, Газневі Махмуд, що правив у 998-1030 рр.., відвоював у Бундом значну частину їхніх східних володінь. Махмуд був ревним мусульманином. У його війську чималу частку становили воїни-фанатики, бійці за віру (гази, газіі), за допомогою яких він зробив декілька вдалих походів до Північної Індії. Смерть Махмуда призвела до занепаду султанату, причому тут зіграло свою роль висунення сельджуків.

У Х ст. багато хто з числа прийняли іслам тюркських племен стали грати активну політичну роль. Так, тюркська династія Караханідов в 999 р. прийшла на зміну Саманідів в Середній Азії. А невелике племя тюрків-огузи (туркменів) на чолі з ватажком з роду сельджуків стало багатіти за рахунок підпорядкування своєї влади землеробського населення сусідніх територій. В 1035 династія сельджуків змусила нащадків Махмуда Газневі віддати їм частину Хорасана, в 1043 р. сельджукський тюрки захопили Хорезм. Газневід незабаром були змушені обмежитися лише невеликою територією Афганістану і Пенджабу, тоді як огузи стали поширювати свій вплив все далі, поки в 1055 р. їх ватажок Тогрул-бек не захопив Багдад, змусивши халіфа дати йому титул «султана Сходу і Заходу».

Спадкоємці Тогрул-бека продовжили його успішні завоювань, обєднавши під своєю владою землі Ірану, Іраку, Закавказзя, Сирії і Палестини, що навіть частина відвойованої у Візантії Малої Азії. Але внутрішньо розширився султанат був слабкий, політично крихка. Не маючи століттями відпрацьованої адміністративно-політичної традиції і не надаючи їй великого значення, вчорашні кочівники над усе цінували родоплемінні звязку, наслідком чого стала практика наділення членів правлячого дому напівнезалежний васальними володіннями, швидко перетворюється на автономні політичні утворення, нові султанати.

Уже в XI ст. в державі сельджуків виникли фактично самостійні Керманскій і Румскій султанати, потім зявилися Хорасанські, Іракський. До кінця XII ст. міжусобиці зробили свою справу: держава сельджуків остаточно розпалася на частини, що зіграло істотну роль у посиленні правителя Хорезму. На початку XIII ст. Хорезмшахів обєднали під своєю владою значну частину Середньої Азії та Ірану, Афганістан і навіть Азербайджан. Однак їхні політичні успіхи були зупинені монгольською навалою.

У 20-х роках XIII ст. монголи розгромили війська Хорезмшахів, вторглися в Іран, знищуючи все на своєму шляху. Зустрівши опір, вони продовжували війну протягом ряду десятиліть, поки в середині XIII ст. не вдалося перемогти. На території Ірану і прилеглих до нього земель була заснована монгольське держава іль-ханів на чолі з Хулагу. Хулагуїдів правили в Ірані близько століття (1256-1353), причому саме в роки їхнього правління халіфи були змушені покинути Багдад, а халіфат практично був скасований. На відміну від вчорашніх кочівників-сельджуків монголи, теж кочовики, надавали міцною бюрократичною адміністрації серйозне значення. Ільхан Газа-хан (1295-1304) офіційно прийняв іслам, зробив цю релігію державної і провів ряд важливих реформ. Реформи Газа-хана чимало сприяли відновленню зруйнованої монголами економіки Ірану. Але розтоптані монгольськими кіньми і спалені монголами міста колись багатого і процвітаючого Ірану навіть через півстоліття, при Газа-хане, багато чого дати не могли: за деякими даними, після відновлювальних реформ Газа-хана господарство Ірану змогло забезпечити щорічний дохід на рівні 21 млн. динарів, тоді як сторіччям раніше цей рівень був рівний приблизно 100 млн. динарів. І це незважаючи на те, що при монголів були збільшені податки з населення за рахунок оподаткування всіх додаткової подушної податтю купчур.

Західна частина колишнього халіфату, куди не дійшли завойовники-монголи, мала свою історію, політичні події якої вже з Х ст. мало перетиналися з тими, про які щойно йшлося. На заході халіфату на рубежі VIII-IX ст. почалося відпадання від халіфату його еміратів. Але цей природний процес там був значно ускладнений релігійними суперечками і розбіжностями.

Звичайно, щось в цьому роді було і на сході халіфату, про що говорилося вище у звязку з історією карматів. Можна додати, що поряд з кармати тут активізувалися й інші секти ісмаїлітів, зокрема ассасини. Воїни-смертники з числа спеціально виховувалися прихильників цій секти (їх іменували Педаї також, федаінамі) були нарочито орієнтовані на смерть в імя віри. Добре треновані і підтримується в їхній войовничий азарті чималими частками гашишу (звідки і назва секти - гашашіни, фр. Ассасини) федаіни уміло проникали і до двору неугодного еміра, і до табору хрестоносців, роблячи там свою справу. В кінці XI ст. центром секти став гірський замок Аламут, після чого в гірських районах прилеглого до замку Кухістана, а також у ряді інших місць виникло фактично незалежне від сельджуцьких султанів і будь-яких інших іранських правителів своєрідна держава ісмаїлітів, яке було розгромлено разом із замком лише монголами. Але за всієї політичної значущості діяльності ісмаїлітів (карматів і ассасинів) у східній частини халіфату, на заході їх роль, та й роль інших сектантів, перш за все шиїтського толку, виявилася багато більш значною. Досить нагадати, що перший з відкололися від халіфату еміратів, не рахуючи Кордовського, був шиїтським, тобто не визнавали з принципових міркувань сакральної святості й авторитету влади халіфа-суніта.

Вплив шиїтів у західній частині халіфату було дуже великим з самого початку правління Аббасидів. Можна нагадати, що ця частина халіфату, найбільш віддалена від столиці, взагалі була схильна до опозиції. Саме сюди, до Кордови, біг останній з Омейядів. Тут зявилися перші напівнезалежні емірати (Аглабіди в Алжирі і Тунісі, Тулунідов в Єгипті), які, хоча ще і не були шиїтськими й тому визнавали духовний авторитет халіфа, в політичному плані дуже рано стали напівнезалежний від центру халіфату. З кордону IX - Х ст. ситуація в цьому плані стала змінюватися ще рішучіше.

Шиїти ісмаілітского спрямування (вони почитали сьомим святим імамом, тобто прямим спадкоємцем Алі та Фатіми, а в кінцевому рахунку і самого пророка, Ізмаїла, сина шостого імама Джафара, який несправедливо, на їхню думку, позбавив Ісмаїла права на імамат) вважали, як і всі шиїти, що керувати мусульманами мають право лише святі імами, що ведуть походження від пророка. Тільки ці імами, а після припинення їх прямої лінії 252525] їх найближчі родичі, тобто знов-таки нащадки Мухаммеда, нехай по бічній лінії, сейвди, повинні бути халіфа. Ісмаілітскіе імами (термін «імам» дуже ємний, їм позначаються що стоять попереду, вожді, керівники) протягом IX ст. вели досить активну місіонерську діяльність, що мала найбільший успіх серед племен, що населяли Магриб, зокрема серед берберів. Спочатку це була переважно релігійна проповідь, на рубежі IX - Х ст. вона вилилася у збройне повстання. Імам ісмаїлітів якийсь Убейдал-лах, який оголосив себе нащадком Фатіми і видавав себе до того же за Махді, очолив це повстання й оголосив себе халіфом. Так був створений що замінив собою держава Аглабіди ісмаілітскій халіфат Фатимідів, що проіснував понад двох з половиною століть (909-1171).

Володів спочатку лише частиною Магріба, Алжиром та Тунісом халіфат Фатимідів незабаром вступив у запеклу боротьбу з Аббасидов за Єгипет і Сирію. Єгипет з 905 р., після падіння емірату Тулунідов, знову став володінням багдадського халіфа. Це була найбагатша провінція Аббасидов, більшість населення якої в той час складали ще християни-копти, нащадки давніх єгиптян, які виплачували в казну халіфа харадж і Джиз. Після утворення держави Бунду і позбавлення багдадського халіфа політичної влади обстановка в Єгипті виявилася сприятливою для Фатимідів, що вели в цій країні активне релігійну пропаганду і політичні інтриги. Ряд успішних походів, що завершилися в 969 р. завоюванням Єгипту, привів до приєднання цієї країни до держави Фатимідів. Фатіміди перенесли до Єгипту свою столицю, заново відбудувати її у вигляді нового міста Аль-Кахіра ( «переможний місто»), тобто Каїра. Розвиваючи свої успіхи, Фатіміди перенесли військові дії на північ і в 970 р. приєднали до свого халіфату і Сирію.

Боротьба за Сирію загострила відносини фатимідського ісмаїлітів з іншою гілкою шиїтів-ісмаїлітів, кармати, частина яких жила в Сирії, тоді як інша, як уже говорилося, заснувала державу в Бахрейні. Бахрейна кармати чекали повернення на землю як Махді сина імама Ісмаїла і тому не визнавали влади Фатимідів. Однак вони і не виступали різко проти фатимідського халіфів. Інша річ - сірійські кармати. Будучи змушені реагувати на вторгнення Фатимідів до Сирії, вони вступили в союз з Бунду і відвоювали у них Дамаск. Але це тривало недовго. У 977 р. сірійські кармати змушені були покинути Сирію, частково переселившись у Бахрейн, а Сирія дісталася Фатимідами, чий престиж у арабському світі внаслідок цього піднявся ще вище. Фатимідського халіфат на рубежі X - XI ст. був, мабуть, найсильнішим незалежним арабо-ісламським державним утворенням свого часу. Вплив Фатимідів досягало Мекки і Медіни, ніж у Каїрі дуже дорожили.

Як і Єгипет, Сирія була найбагатшою провінцією арабських халіфів. Її міста були давніми центрами міжнародної торгівлі, а також розвинутого ремесла. Її населення, що включало нащадків древніх фінікійців, було достатньо заможним. Як і в Єгипті, тут була досить помітна прошарок християн, хоча вже переважали арабська мова та арабо-мусульманська культура. Але чи не найвищою цінністю Сирії - у всякому разі в очах європейських християн - була включена в неї Палестина з «божим містом» Єрусалимом, де розташовувався Гроб Господній. Як відомо, саме це стало приводом для так званих хрестових походів (XI-XIII ст.), Які мають пряме відношення до нашої теми.

Халіфат Фатимідів, як і багато інші політичні утворення арабського миру, що виникли на руїнах аббасідского держави, був внутрішньо слабкий, перш за все про що вже згадувалося, через відсутність надійної легітимної основи. Вже в середині XI ст. нащадки перших халіфів виявилися іграшкою в руках гвардійських воєначальників з числа Гуляма тюркського або суданського походження, з якими суперничали також берберських племен вожді. При халіфі Мустансира (1036-1094) ця боротьба завершилася винищенням частини гвардійців, але в кінцевому рахунку Гуляма взяли верх. Це привело в XII ст. до помітного ослаблення політичної могутності Фатимідів. Хрестоносці відібрали у них Сирію і Палестину, причому новий єрусалимський король Амальріх в 1167 р. побував навіть у стін Каїра. На заході значна частина Магріба опинилася під владою Альморавіди, які захопили у другій половині XI ст. не тільки всі північноафриканські арабські володіння, але частково також і землі Гани, а потім і мавританському Іспанію, де під ударами християн в це час упав Мордовський халіфат. У середині XII ст. на зміну Альморавіди в Магрибі прийшли до влади Альмохади, до яких перейшло спадщина Альморавіди, включаючи і мусульманські території Іспанії.

У 1171 воєначальник Салахад-дин (Саладін) здійснив у Каїрі переворот, проголосивши себе султаном. Влада фатимідського халіфів впала, а султани нової династії Алюбідов (1171-1250), будучи суннітами, визнали авторитет халіфа багдадського. Обєднавши під своєю владою також і Сирію, де в середині XII в. хрестоносці були змушені повернути Дамаск мусульманам (еміром Дамаску став курдський полководець Айюб, батько Саладіна), і уклавши мир з докучав йому ассасин, двічі робили замах на його життя, Салах-ад-Дін всю свою неабияку енергію спрямував на боротьбу з хрестоносцями. У 1187 р. він зайняв Єрусалим і захопив майже всі найважливіші опорні пункти Христового воїнства. Щоправда, після третього хрестового походу Річард Левине Серце уклав з Саладіном вигідний світ, обумовивши право християн прибувати в Єрусалим для паломництва до святих місць. Але більшого хрестоносці добитися вже не могли. І треба сказати, вигляд справив на Саладіна них незабутнє враження. Будучи, на відміну від більшості сучасних йому східних правителів, людиною не тільки щедрим, але і скромним, Саладін привернув увагу до своєї особи. У західноєвропейській традиції він постає як благородного лицаря, що знайшло своє відображення насамперед у творах менестрелів.

Після смерті Салах-пекло-дина його спадкоємці повели міжусобну боротьбу за султанат, володіння якого до цього часу не тільки охоплювали Єгипет і Сирію, але також Хіджаз з Меккою і Медіною і частина Месопотамії. Міжусобні чвари знову посилили роль мамлюкской гвардії, яку правителі створювали з куплених ними рабів. Не дивно, що в 1250 р. останній з Айюбідів був скинутий одним з мамлюків, після чого Єгипет протягом двох з половиною століть опинився під владою мамлюкскіх правителів, які зуміли не лише зберегти свою владу, а й успішно протистояти монгольським військам. Після скасування Багдадського халіфату при Хулагуїдів у Каїр прибув який втік туди один з близьких родичів останнього халіфа. Мамлюкскіе султани визнали і поселили його, результатом чого стало перетворення Каїра в місцеперебування останньої гілки халіфів, не без вигоди для мамлюків зберігали свій сакральний авторитет серед усіх мусульман-сунітів аж до початку XVI ст., Коли як наступників цього сакрального авторитету стали виступати які захопили Єгипет турецькі султани.