Халіфат Омейядов (661-750)

Омейяди енергійно взялися за зміцнення своєї влади, за створення основ сильної політичної структури, покликаної ефективно управляти гігантським державою, що складався з різнорідних частин досить. Відкупившись від претензій на владу старшого сина Алі та Фатіми, онука пророка Хасана 212121], і розправившись потім за що підняв було заколот і загиблим поблизу Кербела молодшим його братом Хусейном 222222], омейядський халіфи зуміли потім покінчити і з іншими незадоволеними і повсталими проти них арабами. Спираючись передусім на військову силу, вони разом з тим зуміли висунути на передній план два важливих фактори, які дозволили їм досягти успіху.

Першим з них була ісламізація завойованого населення. Поширення ісламу серед підкорених народів йшло на рідкість швидко і успішно. Частково це можна пояснити тим, що християни відвойованих у Візантії земель і зороастрійці Ірану бачили в нової релігійної доктрини щось не дуже їм чуже: що склалася на доктринальної базі іудаїзму та християнства, частково також і зороастризму, багато чого взяла з Біблії (Коран насичений такого роду запозиченнями ) мусульманська релігія була досить близькою і зрозумілою тим, хто вже звикла вірити в єдиного великого Бога, що символізує собою все світле, добре, мудре, справедливе. Крім того, цьому сприяла економічна політика перших халіфів: що прийняли іслам платили у скарбницю халіфату лише десятину-УШР, тоді як немусульмани були зобовязані виплачувати більш важкий поземельний податок харадж (від однієї до дві третини врожаю) і подушну подати - Джиз. Те й інше генетично сходило до реформ Сасанідський правителя I Хосрова (хараг і гезіт) і явно було запозичене арабами від іранців. Результати не забарилися позначитися: завойовані території, від Іспанії до Середньої Азії, ісламізувати енергійно, причому ісламізація йшла фактично добровільно, у всякому разі без активного примусу, без переслідування немусульман.

Другим важливим фактором посилення влади халіфів була арабізация. У ході завойований швидкого розширення захоплених арабами територій велику кількість вояків-арабів, учорашніх бедуїнів, розселяти іноді мало не цілими племенами на нових місцях, де вони, природно, займали ключові позиції і брали собі в дружини представниць місцевого населення, до того ж і в чималих кількостях, добре, то було санкціоновано освячує багатоженство Кораном. Ісламізувати дружини з числа місцевого населення арабізованих, що, природно, і їх численні діти, в першу чергу. Крім того, близькість арабської мови та культури семітські, у основному арамейською населенню Сирії та Іраку сприяла швидкої арабізациі цих районів.

Хрістіанізованное населення Єгипту, Лівії і всього Магріба арабізованих пізніше і повільніше, але й тут процес арабізациі йшов своєю чергою і за кілька століть добився чималих успіхів, чому сприяло, зокрема, перетворення арабської мови та писемності в поширене і престижний засіб спілкування 232323]. Менш успішно йшла арабізация в землях Лівану і Палестини, де позиції християн особливо були сильні. Втім, частково це стосується і Єгипту, хоча християни-копти, що живуть там і понині в значній меншості, з мови все ж таки стали арабами. Тільки власне Іран, країна прадавньої культури і вельми незалежної політичної традиції, успішно протистояв арабізациі, не говорячи вже про досить віддалених від Аравії Закавказзя та Середньої Азії, де арабів було дуже мало, а місцеві мовні корені мали мало спільного з семітських. Але і тут, особливо серед верхів соціальних, арабська мова, так само як і арабо-ісламська культура і державність, зайняли важливе місце в житті народів. Знання арабської було найважливішим елементом більш-менш благополучного існування, тим більше воно було незмінним запорукою успіху та процвітання в житті.

Власне, все це не дивно. Якщо в період перших чотирьох халіфів управління перебувало в руках місцевої влади і здійснювалося здебільшого на грецькій та перською мовами (адже це були землі, відвойовані у Візантії та Ірану), то з Омейядов, правда не відразу, ситуація почала змінюватися. Арабська мова всюди вводився як обовязковий у діловодство. Він був, як згадувалося, єдиним у сфері науки, освіти, літератури, релігії, філософії. Бути грамотним і освіченою означало говорити, читати і писати по-арабському і взагалі чи не бути арабом майже стільки само, скільки і представником своєї рідної мови й етносу. Це стосувалося практично усіх мешканців халіфату, всіх мусульман. Виключення робилося тільки для невеликих все ще зберігається анклавів християн і розсіяних по халіфату іудеїв - ті й інші вважалися майже родичами мусульман, принаймні спочатку, шанобливо іменувалися «людьми писання» і користувалися певними правами і визнанням.

Найважливішою особливістю халіфату і взагалі всіх ісламських країн аж до наших днів є невідємна злитість релігії і політики, о чем уже згадувалося. Іслам ніколи не був хоч скільки-небудь відокремленою від держави і тим більше що протистояла йому церквою. Навпаки, був іслам ідейно-інституційної основою, суттю ісламської держави, причому це теж значною мірою сприяло посиленню влади халіфів, особливо спочатку, коли це було дуже важливо для нової політичної структури. Халіф формально володів всією повнотою влади, релігійної (імамат) і світської (емірат). У столиці Омейядов Дамаску карбувалися золоті динари і срібні дирхеми з його імям, це саме імя згадувалося під час урочистих пятничних богослужіннях у мечетях. Центральна влада, державний апарат халіфату ефективно керували всією величезною країною, для чого була налагоджена регулярна поштовий звязок з околицями, реорганізовані війська (солдати отримували платню з казни або наділялися земельними наділами катіа), за перському зразком створені поліцейські загони, будувалися дороги, канали, караван -сараї і т. п. Знову завойовані території були поділені на намісництва, одним з яких стала й Аравія. Пять намісництв з центрами в Іраку, Аравії, Єгипті, Закавказзя і Західній Африці управлялися всевладними емірами, які, хоча і підкорялися центру, були фактичними господарями у своїх еміратах, відаючи їх фінансами, армією, апаратом влади.

Верховним власником усіх земель халіфату була держава (формально власником вважався Аллах, від його імені всім розпоряджався халіф). Практично ж землі, як згадувалося, були у володінні емірів та їх апарату влади. Існувало кілька різних категорій земельного володіння. Найбільш поширеним було общинне землеволодіння на землях держави з виплатою в скарбницю ренти-податку у формі Хараджа чи ушра. УШР виплачували і власники приватних відчужуваних земель (мульк) - різниця була в праві відчужувати ці землі, причому мульки, як правило, були дуже невеликими володіннями, землі савафі (це володіння членів правлячого дому, включаючи самого халіфа) і вакфи (землі релігійних установ) податками не обкладалися, але й не могли відчужуватися. Частина державно-общинних казенних земель у формі ікта, тобто умовного володіння з правом стягувати на свою користь належний з цих земель казні ренту-податок (включаючи і подушну подати, якщо вона стягувалася), одержували від держави служиві, чиновники й офіцери. Воїни, принаймні частина їх, мали неоподаткована наділи катіа - принципу, явно входиш знову-таки до ірансько-Сасанідський традиції (згадаємо Азато), хоча не виключено, що тут якусь роль відіграли і знайомі Близькому Сходу з часів еллінізму військові поселення-катекіі.

Всі землі оброблялися селянами, звичайно, крім перерахованих виключень, сплачували державі або його представникам (іктадарам, вакуфів власникам, земель савафі) суворо встановлену норму ренти-податку. Деяка частина мулькових земель нерідко здавалася в оренду з виплатою землевласникові до половини врожаю, але при цьому власник землі сплачував податки в казну. У казну халіфа, а потім і емірів стікалися також доходи від мита, що стягується з міського населення (мусульмани платили не дуже важкий зайнятий, свого роду добровільні виплати імущих, звичайно не перевищували 2,5%; немусульмани - більш високі податки), а також традиційна пяту частину від всієї військової здобичі, за рахунок чого нерідко виплачувалися пенсії збіднілим нащадкам пророка (Сеїда) і його сподвижників.

Важливо мати на увазі, що усі вищезгадані принципи і норми землекористування та оподаткування не були абсолютно непорушними, хоча в основі своїй функціонували досить стабільно. Так, наприклад, умовні ікта володіння типу, зазвичай передавалися у спадок від батька до сина (за умови, що син успадкує посаду батька і служить, наприклад, в якості офіцера), мали помітну тенденцію перетворитися на відчужувану власність їхніх власників. Втім, держава завжди твердо стояло за протилежну тенденцію збереження за собою права розпоряджатися цими умовними володіннями. Нестабільним було і положення мусульман-неарабов. Спочатку всіх їх, про що вже говорилося, звільняли від Хараджа і Джиз, але згодом то одну, то другу з цих форм виплат часом знову змушували платити. Ці чутливі для населення халіфату нерідко коливання були приводом для народних повстань, часом брали форму сектантських рухів.

Саме такого роду невдоволенням скористалися, зокрема, вороги Омейядов, сгруппіровадшіеся в середині VIII ст. навколо впливового роду Аббасидов, нащадків дядька пророка Аббаса. Спираючись на невдоволення іранців, Аббасіди спровокували в 747 р. в Хорасані повстання, на чолі якого став колишній раб Абу Муслім. Повстанці, серед яких було чимале число шиїтів 242424], вели успішні бої з військами Омейядов, але плодами їхніх успіхів Аббасіди скористалися, представник яких наприкінці 749 р. був проголошений халіфом.