Аравія до ісламу

Завоювали Сасанідський Іран, східні провінції Візантії і безліч інших країн і народів араби були вихідцями з Аравії, цього гігантського пустинного півострова, де здавна жили численні семітські племена, з якими народи Близького Сходу були добре знайомі ще з часів шумерів. Семітське населення Аравійського півострова в силу географічних умов чітко поділялося на дві частини: кочівників пустель і напівпустель і землеробське, а також торговельне населення оазисів. Оазиси, про які йде мова, у основному розташовувалися на узбережжі, переважно на південно-західному краю півострова, територія якої здавна іменувалася Аравією Щасливої.

Кочові племена семітів - згодом їх стали іменувати бедуїнами - з глибокої давнини борознили зі своєю худобою і нехитрі скарбом безкраї пустелі Аравії. Саме вони одомашнили верблюда, який почав грати величезну роль у їх бродячої житті: молоко і мясо йшли в їжу, шерсть - на одягу і повсть, шкура - на взуття та інші вироби; навіть гній не пропадав - його використовували як паливо. Верхи на верблюді кочівники воювали, на верблюдах ж вони перевозили не лише своє майно і родину, але також і ті численні товари, включаючи транзитні, якими Аравія торгувала зі світом.

Існувало безліч родоплемінних груп аравійських кочівників, спосіб життя яких майже не змінювався впродовж століть. На чолі цих племінних утворень стояли ватажки-шейхи, найчастіше виборні, влада яких була звичайно обмежена впливовим радою родової знаті. Ці кочові племена, частина яких у I тисячолітті до н. е.. вже перетворилася на протогосударства, тримали під своїм контролем територію Північної Аравії, що нерідко приводило їх до сутичок із військами могутніх держав - Ассирії, Вавілонії, Персії. Запеклий опір чинили бедуїни і військам Олександра, передбачається зробити похід до Аравії.

Військова видобуток збагачувала бедуїнів, в першу чергу родову знати і шейхів. Нерідко гонитва за нею, в поєднанні з деякими іншими факторами - екологічними, демографічними та ін, приводила до потужних виплеск аравійських семітів до землеробські долини Дворіччя і всієї Західної Азії. Так зявлялися аккадців, Аморе, арамеї, халдеї. Однак це було лише часом. Звичайно ж семіти Аравії мирно кочували і обробляли землі оазисів, використовуючи свій вільний час для сприяння торгівлі. За рахунок посередницької торгівлі багато хто з них збагачувались. Форпостами цієї торгівлі були окремі міста і невеликі державні утворення уздовж узбережжя.

Найчастіше вони представляли собою досить дрібні протогосударства, зазвичай на племінній основі, що складалися з центрального багатого торгового міста і що тяжіла до нього периферії. Кожен з таких міст (найбільш древнім і відомим з них була Саба) був одночасно і центром оазисного зрошуваного землеробства. Земля в оазисах цінувалася дорого і використовувалася інтенсивно. Вирощувати зерно, виноград, фініки, пахощі і прянощі. Розводили також і худобу, перш за все овець і верблюдів. Основними виробниками були члени великосімейних селянських общин, що мали ділянки землі, за право користування якими вони платили ренту-податок в казну правителя або храму і виконували необхідні трудові повинності. Існувала майнова нерівність, доповнюється нерівністю соціальних і юридичним. Неповноправні з числа іноземців і рабів обробляли зазвичай або державні храмові землі на правах умовного володіння; на тих самих правах ділянки храмових і державних земель могли отримати і потребували цьому общинники.

Очолювали протогосударства найчастіше обиралися на певний термін жреці-епоніма, а виконавча влада, зокрема в сабе, належала спадковим міністрів-мукаррібам, які під час війни разом з титулом малик (цар) набували надзвичайні повноваження, що й привело на рубежі нашої ери, до перетворення їх в справжніх правителів, влада яких була, однак, обмежена радою родової знаті. Южноаравійскіе держави активно торгували, в основному з країнами Середземноморя, як власними продуктами, пахощами і прянощами, так і транзитними, доправляли з Африки і далекої Індії. В основному це була торгівля дорогоцінними рідкостями, раритетами, так що посередництво в ній приносило і аравійським торговим містам, і кочівникам-бедуїнів, що обслуговував каравани, величезні доходи.

У II-I ст. до н. е.. южноаравійская торгівля прийшла в занепад, що було викликано як перекладом частини торгівлі на морські шляхи (кораблі виходили з Єгипту до Індії і назад), так і зосередженням торгових операцій на півночі, через Дворіччя (Парфію). Щоправда, з початком активно вели римо-парфянських воєн і тим паче після перетворення птолемеевскую Єгипту в провінцію Риму (30-й р. до н. Е..) Южноаравійская торгівля знову стала оживати: Рим, а потім і Візантія саме цим, хай далеким, але безпечним шляхом, вважали за краще вести свої торгові справи і отримувати пахощі, прянощі та коштовності з Африки та Індії.

На рубежі нашої ери Сабейське протогосударство занепало, а найбільшою силою стало володіти Хімьярітское, володіння якого охопили значну частину території Ємену. Держава Хімьярітов проіснувало кілька століть, протягом яких вона вело не лише успішні торгові операції, але і власну зовнішню політику, суть якої зводилася насамперед до взаємовідносин арабів з ефіопами.

Ефіопія, спадкоємиця древньої Нубії, була одним з досить розвинених районів Східної Африки ще за часів єгипетських фараонів. На початку I тисячоліття до н. е.. ефіопські правителі навіть двічі завойовували Єгипет, щоправда ненадовго. В цілому, однак, Ефіопія була не дуже сильною державою, яке частіше виявлялося в стані кризи і занепаду, ніж політичного благополуччя і тим більше процвітання. Протягом першої половини I тисячоліття до н. е.. столиця ефіопів перебувала в місті Напате, звідки і назва (Напатское царство), потім вона була перенесена в Мерое, відповідно змінилася і назва держави. Мероїтський царство, являє собою політичний конгломерат полувассальних - напівнезалежних протогосударств типу князівств, очолюваних найчастіше племінними вождями, проіснувало ряд століть, поки римське завоювання Єгипту на рубежі нашої ери не завдало по ньому сильний удар. На зміну мероітам в I ст. н. е.. прийшло держава Аксум, активно втручається в спори южноаравійскіх протогосударств, Саби і Хімьярітов. За деякими даними, саме виникнення Аксум було повязане з міграцією в Африку прибульців з Аравії. Як би там не було, в особі Аксум Хімьярітское царство отримав сильного суперника, особливо якщо взяти до уваги, що в Аксум окрім добре знайомих з торгівлею мігрантів з Аравії почали осідати також грецькі і римські торговці, які сприяли перетворенню цієї держави в ще один центр міжнародної торгівлі .

Розширилася за рахунок залишків Мерое і його сусідів, Аксум незабаром став великим східноафриканських державою, населення якої займалося землеробством, включаючи зрошуване, і скотарством. Це держава з III ст. стало вести активну зовнішню політику, а в царювання найбільш відомого аксумского царя Езани (сер. IV ст.) І за його волею Ефіопія швидкими темпами стала християнізувалася. Християнство досить тісно повязав Аксум з Єгиптом, а потім і з Візантією, причому те й інше сприяло загострення взаємин ефіопів з арабами.

Серед торговців, що вели справи в оазисах Південної Аравії, були іудеї і християни, так що обидві монотеїстичні релігії були в V-VI ст. досить добре відомі южноаравійскім арабам, та й кочівникам-бедуїнів. Це не заважало ні тим, ні іншим сповідувати власну примітивну релігію і поклонятися своїм богам в присвячених їм храмах, найвідомішим з яких був знаменитий храм Кааба в розташованій на західному узбережжі Аравії Мецці, чия роль у аравійської транзитної торгівлі була дуже значною. У южноаравійском державі Хімьярітов вплив іудаїзму та християнства на початку VI ст. стало настільки істотним, що його правителі схилялися то до однієї, то до іншої релігії, причому в залежності від цього перебувала і їхня політика.

Коли в 517 р. влада перейшла до Зу-Нувас, що прийняв іудаїзм і почали проводити ворожу політику по відношенню до Візантії та Ефіопії, які зазнали від того відчутні економічні втрати аксуміти висадилися в Південній Аравії і напали на Хімьярітское держава. Спочатку невдала для Аксум, ця експедиція викликала переслідування християн в Аравії, занепад торгівлі. Це послабило держава Хімьярітов, а нова аксумская військова експедиція 525 р. призвела до завоювання хімьярітскіх володінь ефіопами. Окрилені успіхами аксуміти спробували було рушити в Хіджаз, на Мекку, але епідемія віспи порушила їх плани. Протягом кількох десятиліть Ефіопія тримала в залежності южнойеменскіе території, поки що підсилився Хосров I в 570 р. не вигнав його, захопивши Ємен і приєднавши його до Сасанідський Ірану, в результаті чого і без того приходила в занепад южноаравійская транзитна торгівля була перервана остаточно. Основний потік товарів став тепер іти коротшим шляхом через що належало Ірану Дворіччя.

Занепад торгівлі різко вдарив по жив за її рахунок арабів, від процвітали оазисів Ємену і Хіджаз до кочівників-бедуїнів, чиї шейхи давно вже почали звикати до розкоші. Особливо сильно економічний і повязаний з ним соціальна криза проявився на західному узбережжі, в Хіджаз, найважливішому торговому районі Аравії у V-VI ст. Серцевиною Хіджаз була Мекка, населена переважно племям курейш.

Мекка жила за рахунок торгівлі, яку активно проводили курейшіти, споряджали щороку щонайменше два багатих каравану (на південь і на північ), що складалися з тисячі, а то й дві тисячі верблюдів і оцінювалися приблизно в 50 тис. золотих монет. Захоплення Ємену і фактичне припинення звязку з півднем дуже зменшили дохід Мекки, особливо якщо врахувати, що її торгівля переважно залежала саме від транзитних звязків. Для багатих курейшітов настали важкі дні. Занепад торгівлі загрожував не тільки добробуту Мекки, а й самому її існуванню. Потрібно було терміново шукати вихід. І він був знайдений.

Як добре відомо, в історії людства не лише окремі процвітали міста, а й цілі великі держави не разом, і не два опинялися в стані занепаду і кризи, шукали вихід, але не знаходили його і гинули, поступаючись місцем іншим. Мекканському арабам вдалося вижити. І не тільки вижити, але і добитися нечуваною удачі. Можна сказати, що вони витягли у долі виграшний лотерейний квиток, яких буває один на сто, а то й на тисячі. Цим квитком виявився іслам - нова монотеїстична релігія, що склалася на місцевій основі арабської під сильним впливом з боку іудаїзму та християнства.

Ідея нової монотеїстичної релігії у жителів Мекки, активно спілкувалися та їхні іудеями (велика юдейська колонія звернених в іудаїзм арабів була в Ятрібе, майбутньої Медіні) і християнами, буквально висіло в повітрі, особливо якщо взяти до уваги, що племінний бог курейшітов, Аллах, вважався втіленим у тому самому фетиш, чорному камені, який був вставлений у стіну храму Кааби та по своїй ритуальної значущості вже тоді вважався чи не першим серед усіх арабських святилищ. Звідси, по суті, був тільки крок до того, аби прийти до єдинобожжя за прикладом іудеїв і християн, а потім і ототожнити єдиного великого бога з володарем Кааби, що цілком повинно було влаштувати в кінцевому рахунку всіх мекканцями.

Саме це і було зроблено одним із жителів Мекки. Правда, успіх до нього прийшов не відразу. Мухаммед (570-632) був бідняком з роду Хашим племені курейшітов, в якому провідну роль грали представники багатого роду Омейя. В юності Мухаммед пас стада свого дядька Абуталіба. Потім вступив на службу до багатої вдови Хадіджі і став вести її торгові справи. Незабаром він одружився на Хадіджі, причому, не зважаючи на різницю в віці (вдова була на 15-16 років старше), шлюб був цілком вдалим. Саме від нього була народжена Фатіма - єдина з тих, що вижили і залишили потомство дітей Мухаммеда. Погіршення торгової конюнктури змусило Мухаммеда згорнути торговельні справи й сприяло його відходу в релігійних пошуки.

На початку VII ст. в Аравії було чимало ханифів, тобто пророків-проповідників, які намагалися знайти істину та нового бога. Цьому, як згадувалося, сприяла сама історична епоха, ситуація жвавого релігійного контакту. Мухаммед став одним з ханифів. Він спілкувався зі своїми колегами, переймав їхні тези та доктрини, знайомлячись та їхні іудеями і християнами, чимало запозичуючи від цих останніх. На основі всієї зібраної таким чином суми знань, уявлень, вірувань, обрядів і т. п. Мухаммед зумів синтезувати щось нове і досить незбиране, що й було потім покладено ним в основу ісламу.

Проповідь нової релігії, яка закликала віддати себе Аллаху, єдиного і всемилостивому, підкоритися його волі, а також дотримуватися заповідані їм норми життя, до числа яких належали, зокрема, заклики виступати проти лихварства, за дотримання чесності в торгівлі і взагалі виразні акценти у бік соціальної справедливості, викликали спочатку ворожість курейшітской Мекки. У 622 р. Мухаммед з групою близьких послідовників змушений був піти з Мекки і поселитися в Ятрібе, звідки родом була його мати. Жителі Ятріба, з давніх-давен змагалися з мекканцями, не лише охоче взяли гнаного пророка, а й рішуче стали на бік нової релігії, змінивши назву свого міста на честь Мухаммеда (Медіна, місто пророка). 622-й рік, рік переселення (хиджри), став початком нового літочислення для всіх мусульман світу, а група переселилися до Медіни прихильників Мухаммеда отримала почесне найменування Мухаджир, які вчинили хіджру. Саме вони зайняли всі ключові позиції в ранньої громаді мусульман-одновірців, умме.

Боротьба мусульман-медінцев, до яких незабаром приєдналося чимало сусідніх арабських племен, в тому числі і кочівників-бедуїнів, з Меккою закінчилася досить швидким успіхом. Курейшіти, врахувавши силу і вплив Мухаммеда і стрімко розповсюджувався нового вчення, визнали за благо схилитися перед ними, виторгувавши собі за цей привілейоване становище: Мекка з Кааба ставала релігійним центром ісламу, а родинні Мухаммеду курейшіти висувалися на всі найважливіші посади в створювалася на основі нової доктрини соціально-політичній структурі. У 630 р. Мухаммед урочисто вїхав в Мекку, а незабаром після цього помер і був похований у Медіні.

Смерть пророка, що викликала було швидко пригнічений невдоволення деяких арабських угруповань засиллям мусульман, призвела до ще більшого згуртування його одновірців, високо підняли зелений прапор ісламу і під цим прапором енергійно приступили до подальшого поширення нового вчення, до нових завоювань. Не зайве нагадати, що експансія войовничих арабів-мусульман, крім релігійного фанатизму (роль якого важко переоцінити), стимулювалася і санкціонованим самим пророком генеральним принципом розподілу військової здобичі: 4 / 5 її йшло воїнам, які брали участь у битві, а 1 / 5 призначалася для розподілу серед нужденних, причому цей розподіл починали від імені пророка, пізніше його наступників.