Опір трансформації

Традиційна «азійська» структура Індії, яка викликала до життя феномен могутнього народного повстання, рівного якому історія Індії до того не знала, аж ніяк не перестала чинити опір колоніальної трансформації. Будучи вимушеною пристосовуватися до мінливих обставин, вона виробляла всі нові і нові форми спротиву далекого їй колоніального капіталізму з усіма властивими йому західними ідеями, ідеалами, інститутами та принципами життя. У чому конкретно це проявлялося?

Перш за все в дедалі більшій кількості селянських рухів. Одні з них носили традиційний характер релігіозносектантскіх виступів, як рух Намдхарі» в Пенджабі на чолі з Рамом Сінгхом в 60 - 70-і роки. Інші, як повстання на чолі з В. Пхадке до Махараштрі в 1879 р., виступали за зниження податкового гніту і проти засилля лихварів. Треті, як повстання в Мадрасі в 1879-1880 рр.., Були спрямовані проти всевладдя відкупників. Але в усіх цих, як і в багатьох інших аналогічних селянських рухах чітко видно Головне їх соціальний зміст: селяни виступали проти порушення звичної норми існування, проти зловживань з боку можновладців, що загрожувало помітним зниженням рівня життя. При цьому характерним є те, що усі ці та аналогічні ним руху прямо або побічно були антіанглійскімі і антіколонізаторскімі. Не дивно, що вони придушувалися англійськими військами.

Іншим істотним проявом опору структури було невдоволення індійських верхів з числа привілейованої аристократії. Основна частина князів після обіцянок англійської корони зберегти їх привілеї стала лояльною по відношенню до колонізаторів. Але були й винятки. Наприклад, в 1891 р. в Маніпур регент-правитель князівства виступив проти англійців. І хоча цей виступ було придушено, а управління князівством передано в руки більш поступливих аристократів, сам по собі факт знаменний, особливо якщо порівняти його з раз у раз спалахували повстання різного роду племен, переважно в прикордонних районах (рухи племен очолювали племінні вожді з вельми помітними антіанглійскімі настроями).

Повстання невдоволених низів і виступи фрондірующіх аристократів відбивали опір старої структури. Але ці виступи були ослаблені відповідною політикою англійців, передбачав можливість такого роду опозиції (аж ніяк не випадкові реверанси корони на адресу князів, як і захист селян-орендарів від свавілля заміндаров і тиску лихварів). Крім того, XIX століття проходив в основному під знаком порівняно успішного впровадження європейських ідей і норм існування. Орієнтація на англійську культуру і науку, на європейські цінності поки що збігалася з визнанням власної відсталості, зі свого роду комплексом неповноцінності, особливо гостро відчувається освіченою частиною індійців. Однак саме серед цих останніх в кінці XIX ст. зявилася досить впливова прошарок активних діячів, схильних до переоцінки цінностей та до відмови від згаданого комплексу. Ця верства була дуже різною з характеру та спрямованості дій, але саме її діяльність так або інакше відобразила сопротів спів традиційної структури колоніальної зламу.

Перш за все це були релігійні вчення. Товариство «Арья самадж», засноване Д. Сарасваті в Гуджараті в 1875 г., закликав повернутися до ведичним принципам життя стародавніх аріїв. Чи не виступаючи прямо проти англійців і навіть пропагуючи деякі досить прогресивні погляди, спрямовані, скажімо, проти кастового нерівності, прихильники цієї масової організації разом з тим робили виразний акцент на те, що тільки повернення до національнорелігіозним традицій може оздоровити Індію і сприяти її відродженню. Аналогічну позицію зайняли і багато інших релігійно-реформаторські та просвітницькі руху, включаючи і мусульманські. Звязок багатьох з них з народжувалася індійський буржуазією і з прогресивною інтелігенцією безсумнівна. Але характерний сам визвольний пафос: не вперед за англійцями, а назад, до витоків! Це новий акцент був природним наслідком прагнення до посилення позицій індійців в управлінні країною та вирішенні її доль. Але ж він обєктивно був і проявом опору традиційної структури колоніалізму.

Чи не найвищим злетом в опозиційних англійцям рухах була активізація радикального націоналізму, повязана в кінці XIX і на початку XX ст. з імям Б. Тілак (1856-1920). Саме Тілак розпочав відкриту боротьбу з пануванням колонізаторів. Апелюючи то до національному героєві маратхі Шіваджі, то до міфічному божеству Ганеша, Тілак прагнув відкрито протиставити англійцям традиційні цінності Індії і черпати саме в них силу для боротьби з колонізаторами. Екстремізм Тілак здобув йому репутацію «лівого» і «крайнього», особливо в порівнянні з помірним лібералізмом лідерів Національного конгресу, в якому він зайняв крайні націоналістичні позиції. У конгресі Тілак вів постійну боротьбу з помірними, а в 1908 р. англійський суд навіть засудив його до шести років увязнення за спроби «розпалювання ненависті та неповаги до влади, невдоволення проти уряду». Слід зауважити, що робітники Бомбея заступилися за визнаного свого вождя, провівши шестиденний страйк - по дню за кожний рік увязнення. Це була чи не перший політичний страйк такого масштабу в Індії. Однак у цілому рух «крайніх» на чолі з Тілак всенародного визнання не отримало. Тим часом англійці незабаром зробили ще один крок на шляху залучення індійців до управління Індією: за актом про законодавчі радах, прийнятому парламентом у 1909 р., у провінційних радах більшість ставало тепер виборним, а по Всеіндійському законодавчому раді половина членів повинна була бути обраною. Втім, паралельно з цим в 1910 р. був прийнятий закон про друк, що давав право колоніальної адміністрації закривати, конфісковувати або штрафувати індійські видання, що містять антиколоніальні заклики.

Зрозуміло, було б примітивним спрощенням все антиколоніальні сили, рухи та виступи розглядати тільки з позицій опору традиційної структури новому. Багато індійські політичні діячі, особливо повязані з Національним конгресом, аж ніяк не закликали до відродження традицій, хоча й спиралися на їх підтримку. Вони прагнули до досягнення незалежності Індії, до її самоврядуванню. Саме в цьому сенсі були на початку XX ст. висунуті і отримали в Індії широкого поширення і визнання гасла свадеші (вітчизняне виробництво) і сварадж (власне правління), а також повязаний з невдоволенням політикою віце-короля Керзона заклик до бойкоту англійських товарів 222]. Однак за гаслами самоврядування, за закликами до бойкоту виразно бачилася не лише національна, а й національно-релігійна традиція - традиція чинити опір, реально підтримується багатьма, в першу чергу селянами, які активної участі в політичному житті звичайно не брали, але побічно завжди на неї дуже впливали.

Власне, саме ця селянська маса, все ще жила за законами старовини традиційна індійська громада, і була тією самою структурою, яка не хотіла бути зломленій нехай і пасивно, але стійко чинила опір колоніалізму і повязаних з ним нововведень. Звичайно, громада не залишалася непробивної. Багато хто з числа найбідніших її членів вербувалися як кулі на плантації в далекому Ассамі або ще де-небудь. Інші йшли в міста, створюючи величезну армію резервної робочої сили. Однак на зміну що пішли народжувалися нові (зростання населення в Індії за останнє сторіччя, не дивлячись на мільйони вимирали від голоду, був завжди досить відчутний), а громада в цілому за їх рахунок відроджувалася і брала традиційні форми. Спиралася ж селянська громада, як і традиційна структура Індії в цілому, на систему каст і всі повязані з нею звичні норми життя. І нарешті, не можна скидати з рахунків законсервовані в своєму попередньому статусі індійських сотні князівств, де все було організовано за звичним нормам старовини. Одним словом, традиційна структура насилу піддавалася трансформації.

Якщо уявити ситуацію більш наочно, то Індія розділилася як би на дві частини. У містах йшов більш-менш активний процес нарощування нового (капіталістичного, за європейським стандартом) якості, особливо в тих, що знаходилися під прямим управлінням корони; в князівствах цей же процес відбувався значно повільніше, а де-не-де взагалі майже не був відчутний. Що ж до села, то вона була мало їм порушена і звичайно відкуповувалися від нього традиційним способом, тобто податками і виділенням незначної частини селян для відпрацювань поза громади. Практично ж друга частина - сільська громада і багато невеликі міста, особливо в князівствах, так само як і князівства в цілому з їх придворної життям і традиційно зберігалися відносинами, - помітно протистояла перша і часто була оплотом всіх тих рухів та течій, які виступали проти нововведень, проти англійців, проти колоніалізму і за відродження національних основ життя, політичної самостійності Індії. Хочеш не хочеш, а й багато радикальні діячі Індії, що відображали інтереси міських її верств населення, національної буржуазії або пролетаріату, змушені були у своїй антіанглійской боротьбі спиратися саме на цю традиційну основу, бо без неї вони не мали б масової підтримки і були б легко скинуті з рахунків політичної боротьби.

Стійке і навіть з усією очевидністю наростає опір трансформованою індійської традиційної структури з її громадою і кастовим ладом, з її пишними князівськими дворами і привілеями реально відчувалося колоніальною владою. І хоча вони контролювали становище в країні в цілому, серйозний неспокій спонукало їх шукати вихід. Цей вихід був підказаний самим життям. Мова йде про індо-мусульманських відмінностях і суперечностях.

З часів Великих Моголів протиріччя якось згладжувалися. Індійці звикли до того, що мусульманські правителі керують країною, що у них є певні соціально-політичні та соціально-економічні привілеї. Однак після повстання сипаїв, в якому найбільш помітне участь взяли саме незадоволені втратою привілеїв представники мусульманської верхівки, зясувалося, що англійці у своїй адміністрації допустили явнтлй перекіс. Виправляючи його, вони стали приділяти підкреслена увага інтересам індійських мусульман. У 1906 р. при активній підтримці влади в країні була створена Мусульманська ліга, покликана згуртувати мусульман. Було також введено голосування по Курияма, однією з яких була мусульманська, що ставило за мету розділити утворену частину населення, вибірників, за релігійним принципом. І хоча на перших порах, у тім числі напередодні і в часи першої світової війни, Національний конгрес і Мусульманська ліга нерідко діяли спільно, особливо в боротьбі за незалежність країни, зерна національно-релігійної ворожнечі були вже посіяні. Мало того, вони незабаром почали надавати свої перші зловісні сходи.