Держава та суспільство

Хоча взаємини з власниками були чи не вирішальними для долі східного централізованої держави, важливо сказати, що і відносини держави, апарату влада, із суспільством в цілому, з соціумом - такий, яким він був і в давнину, теж не залишилися без змін. Суть змін зводилася до інституціоналізації та легітимізації тих форм взаємозвязків, які склалися в давнину. Найкраще це видно на прикладі Індії та Китаю, чия історія як би чітко поділяється на старовину, період формування структури, і зрілість, період її стійкого існування у середні віки. Але в певній мірі це стосується і Близького Сходу: еллінізм, перервавши звязок традицій (до певної міри, звісно), був замінений ісламом, відродила, інституціоналізувати та легітимізувати генеральну структуру, створену древніми.

Про що йде мова? Неєвропейських держав, на відміну від європейського антично-капіталістичного, ніколи не було тим, що марксизм іменує надбудовою над базисом. Вона не ставило і не могло ставити собі за мету вираження інтересів пануючого класу власників, бо такого класу не було, та й держава була іншим. Неєвропейських держав з незапамятних часів завжди і скрізь було не тільки невідємною частиною неотчленімого від нього соціуму, а й вершиною його. Включаючи соціум, вінчаючи його, воно завжди височіло над ним і його підпорядковував собі. Тут були і його функції. Звичайно, деякі - захист країни, охорона порядку, організація зовнішніх зносин, адміністративно-територіальний правління, суд, справляння податків і т. п. - цілком порівнянні з функціями європейської держави, часом навіть ідентичні їм. Але корінна відмінність в тому, що в неєвропейському суспільстві держава являє собою вищу і нічим не обмежену владу, перед якою тремтить і зобовязане тремтіти все суспільство, знизу догори, - в цьому весь сенс різниці! І якщо в Європі влада залежить від балансу суперечливих тенденцій в соціумі (і звідки марксистська ідея про класові антагонізми), то на Сході авторитет влади ні від чого подібного не залежить. Він залежить тільки від сили самої влади, від ефективності централізованої адміністрації і в кінцевому рахунку від регулярного припливу в скарбницю гарантованої норми прибутку.

Саме такого роду стандарт століттями складався в давнину. Він тримався на силі традицій, спирався на сакральний авторитет богів і був потрібен, зрештою, звик до нього соціуму. Потрібен заради збереження звичної і в цілому благодатній для соціуму консервативної стабільності. Вище вже згадувалося, що ослаблення влади центру вело до ефекту феодалізації і що феодальна децентралізація до зміни звичного статусу східного держави не вела - змінювався лише масштаб структури. Але в тому-то й справа, що це зміна масштабу і поява замість великої держави групи ворогуючих між собою дрібних не шкідлива і не необразливо для соціуму. Як це добре видно на прикладі позднечжоуского Китаю або ранньосередньовічної Індії, група ворогуючих держав створює ефект політичної нестійкості, нестабільності, що в кінцевому рахунку болісно відбивається на соціумі. Не дивно тому, що соціум обєктивно, так і субєктивно завжди був за сильну державу. Сильне ж держава, гарантуючи бажану стабільність, одягали на шию соціуму міцне ярмо. У підсумку виходить, що соціум сам прагне до ярма, бо з ним звично і є гарантія від небажаних випадковостей, від великомасштабних лих.

Вироблення такого роду поведінки та психології сприяла саме життя. Але суттєво додати до цього, що в тому ж напрямку діяли й інституціональні фактори. Система соціальних корпорацій, яка склалася в давнину (сімя, клан, община, каста, секта, цех, земляцтво і т. п.), що поступово інституціоналізувати і пристосовувалася до потреб держави, поки не досягла в цьому сенсі свого роду досконалості, що сталося саме в середні віки. Йдеться про ідеально налагодженому конфуціанської адміністративному апараті, низовий осередком якого були старші у селах і відповідальні в рамках Пятков чи десятків, на які нерідко поділялося сільське населення. Те ж саме можна побачити в ідеально відпрацьовану систему джаджмані, властивої середньовічної індійської громаді. Та й мусульманська махаллі (квартал) та деякі інші форми організації сільського і міського населення в країнах ісламу відображають ту саму тенденцію. Суть її в тому, що інституціоналізація та легітимізація ряду звичних форм соціальної організації і низової адміністрації енергійно сприяли стійкості внутрішньої структури, формування еталона і ідеалу консервативної стабільності в рамках соціуму.

На сторожі цієї норми, цієї стабільності тепер, у середні віки, стояли вже не ранні форми релігії, але розвинені релігійні системи. І це теж новий чинник, що зіграв свою роль і вніс свій внесок в усі той же процес стабілізації та консервації взаємовідносин держави і соціуму. Офіційне китайське конфуціанство, середньовічний індуїзм, іслам і буддизм в різних їх модифікаціях - це і є ті розвинуті релігійні системи, про які йде мова. Загальне для всіх них те, що вони концентрують свої ідеологічні та інституційний вплив саме на зміцненні консервативної стабільності, в кожному разі роблячи це по-своєму, в залежності як від власної доктрини, так і від обставин.

Санкціоновані релігією етичні норми були законом для середньовічного східного суспільства. Релігійним (або санкціонованим рівній релігії системою, якою було конфуціанство) був і сам закон у такому товаристві. Найкраще це видно на прикладі мусульманського шаріату, яким керуються у своїх діях і рішеннях все каді мусульманського світу. Але приблизно те ж саме можна бачити і там де, як у Китаї танськой, існували багатотомні зводи законів. Здавалося б, ці закони - адміністративні та кримінальні. Проте варто познайомитися з ними ближче, щоб переконатися у тому, що вони - конфуціанські. Іншими словами, вони своїм авторитетом служать все того ж несхитне авторитету конфуціанства з його ввійшли в життя і стали традицією моральними і наслідками, що випливають з, них іншими, зокрема пенітенціарними, нормами.

Норми, про які йдеться, не завжди були загальними і однаковими для всіх. Вони могли бути різними в різних груп населення навіть у рамках одного і того ж держави. Там, де люди, що живуть відповідно до норм різних релігій, тісно стикалися, у кожної релігійної громади норми були свої, хоча, вступаючи в спілкування із представниками іншої громади, всі зобовязані були рахуватися з існуванням інших норм, що, втім, ніяк не вагався їх відданості по відношенню до норм своїм. Але в будь-якому разі сума панівних традицій, звичок, стереотипів - це незаперечний закон, обовязковий для всіх. Без цього закону, без звичних норм люди просто не могли нормально існувати.

Особливо це помітно, якщо приділити увагу феномену селянських повстань. У вітчизняній марксистської історіографії прийнято було вважати, що ці повстання «антифеодальні», що вони покликані були висловити невдоволення народу існуючим ладом і тим стати «локомотивом історії», тобто сприяти переходу до нового ладу, нової формації. Немає нічого більш бездоказово, ніж подібний постулат. Перш за все, селянське повстання не в змозі створити грунт для нового ладу (іншої формації - по істмату). Тим більше вони не «антифеодальних», причому не тільки тому, що на Сході не було як феодалізму формації, але також внаслідок того, що повсталі селяни ніколи не виступали проти землевласників як ворожого їм класу. Спрямованість селянських рухів всіх на традиційному Сході, незалежно від того, якою вигляд ці рухи брали, яку роль грала в них релігійна оболонка, завжди була в принципі однакової й зводилась до рішучих вимогам відновити статус-кво, зруйновану норму.

Справа в тому, що селяни зазвичай найбільш консервативні за образом і основ їхнього життя. Існуючу норму вони звично вважають прийнятною, навіть справедливої, держава в особі її представників сприймають як гарант цієї норми. Гарантована стабільність в житті селянина - чи не найвища абсолютна цінність. Звичайно, це не виключало того, що в підсвідомості селянина зберігалися висхідні до первісної давнину ідеали егалітаризму. Але ідеалізованние утопії такого роду були при збереженні норми в латентному стані, та й то далеко не у всіх, частіше всього лише у порівняно бідних і знедолених. І хоча в періоди криз ці егалітарний подання часом виходили на передній план та задавали тон всьому руху повсталих, реальною метою руху незадоволених селян завжди залишалося прагнення до відновлення втраченої норми та гарантованої стабільності їхнього існування. Тому селянські повстання не тільки не були «антифеодальних», а й взагалі не ставили собі за мету виступ проти існуючого ладу як такого. Навпаки, їх метою було відновлення, укріплення, стабілізація раніше існуючого і порушеного в результаті криз і зловживань порядку. Корінь зла ж селяни бачили звичайно не в державі, а в його недбайливих представників на місцях, яких слід було поставити на місце. Важливо зауважити і ще одне: у вогні перш селянських рухів і найяскравіше горіли багаті господарства і вдома. Страждали більше за інших саме власники, олігархи - тобто саме той шар, який потенційно представляв собою новий лад, до якого тільки й могли, за прийнятими в істмату уявленнями, прагнути «антифеодально» налаштовані селяни. Егалітарне рівність і відновлення потоптану справедливості повсталі бачили тільки і саме у ліквідації багатьох власників і у відновленні тієї звичної норми, коли існують піклуються про низах верхи (держава та її дотримуються справедливої норми представники на місцях) і обслуговують потреби - розумні потреби! - Верхів низи, тобто перш за все виробники-селяни.

Якщо вважати, що селяни, що про які щойно йшлося, це і є суспільство, в усякому разі базова основа східного традиційного соціуму, то є підстава повторити вже висловлену тезу: саме суспільство потребувало безумовному підпорядкуванні його державі за неодмінної умови здійснення цією державою його ефективною влади, яка гарантує стійку консервативну стабільність. А якщо так, то не можна не визнати, що система політичної адміністрації в традиційних східних товариства базувалася на дуже міцних, фундаментальних соціальних засадах. Суспільство в особі насамперед селянства не претендувало на права та правові гарантії, не ставило перед владою вимог про повагу і гідність. Це суспільство задовольнялося мінімумом нормативних стандартів і вище за все цінувало їх непорушність, а в кінцевому рахунку - той самий батьківський порядок, ту саму міцну руку з палицею, яка одна тільки й могла, за існуючими і висхідним в глибоку старовину уявленнями, забезпечити таку бажану для селянина стабільність його існування. І метафора про «поголовне рабство» на Сході багато в чому сходить саме до цієї психології, так разюче контрастує із тими стандартів, що були вироблені в рамках громадянського суспільства в античності, - при всьому тому, що там поряд з громадянами існували і проти одних їм у правовому і соціальному плані раби, раби справжні, в повному розумінні цього слова, а не за своєю психологією.